- Тобто, учасникам Rock-Choir певною мірою знайома нинішня ситуація в Україні?

- Так, тому вони і зробили такий вибір на користь поїздки в Україну, в якій більшість з них не були, але хотіли дізнатися про неї, відкрити її для себе. Британці знають, що в Україні багато дорослих і дітей потерпають від агресії Росії, але знають і те, що українці – сильні духом люди, там, у Великобританії про це відомо багатьом, і, принаймні, учасники нашого хору таки захотіли побачити Україну, щоб своїм співом підтримати українців, додати їм віри у свої сили. Тож власним коштом і приїхали сюди. 

- До речі, ми зараз розмовляємо саме у приміщенні «Зоринки», вашої альма-матер, що ж дала вона вам?

- Вона, «Зоринка», як і родина, сім’я, дали мені, якщо можна так висловитися, духовно-музичний орієнтир у житті. Завжди кажу, що пісня, музика – це певний код, який люди, що володіють ним, передають іншим. Поет заворожує кодом-словом, живописець – барвами, образами, а музикант, співак – мелодією, піснею, що захоплює усе єство, викликає певні переживання, гаму почуттів. 

- То напевно, у кожній людині є той чи інший код, закладений Богом, природою, батьками, ота висока духовна благодать, яку не кожен може розбудити у собі…

- Це вірно, і саме, повторюю, у «Зоринці» мої наставники, передусім, Ізидор Доскоч, оцей моральний камертон для усіх, хто навчався і навчається у хоровій капелі, Анжела Доскоч розбудили у мені, ту, як ви кажете, Божу благодать, щоб вона проявила себе, дарувала радість іншим. Для мене «Зоринка» – це той фундамент, на якому ґрунтувався мій майбутній музично-пісенний поступ. От уявіть собі, хор у Тернополі, де я опановувала основи співу, заявив про себе на всю Україну, концертами радував слухачів у багатьох країнах, адже ми співали досить складні твори на три-чотири голоси. Тобто, високий професіоналізм викладачів, наставників зробив «Зоринку» перлиною української культури, яка засяяла у всьому світі і, вірю, сяятиме ще довго.

- Принаймні, завдяки таким зіркам, як ви та інші випускники «Зоринки».

- Дякую, але я про те, що дуже важливо, аби обдаровані дитячі душі своєчасно пройшли своєрідний «культурний фільтр». Очистилися він непотрібного, зайвого, несправжнього, що заважає формувати духовний світ дитини, і, зрештою, згодом, її світогляд.

Так що, саме перемоги у дитячих пісенних конкурсах, роки навчання у «Зоринці» у класах фортепіано та вокалу дали мені, повторюю, певний орієнтир у моєму пісенному житті. Я це завжди пам’ятатиму з вдячністю. І сьогодні свій концерт на Театральному майдані ми розпочнемо і завершимо саме спільним із «Зоринкою» виступом, заспіваємо разом.

- Бачу, для вас, Христино, музика – то цілий світ, в якому ви живете… 

- А інакше не може бути. Так, це дійсно мій світ, в якому я живу і творю. І дякую Богу, що ні разу не виникала у мене думка змінити те, чим займаюсь. Зрештою, я намагаюсь ніколи не кидати розпочату справу, віддаватися їй на всі сто відсотків. Тим більше тій, якій присвячуєш усю себе. Узагалі, переконана: у музиці, співі треба жити власними переживаннями, думками, емоціями, інакше просто будеш ремісником від музики. Зрештою, високе мистецтво й починається з переживання, як хочете, з болю, сумнівів, вагань, відчуття творення, певного очікування народження чогось нового…

- Христино, кажуть, немає поганих хорів, є погані диригенти. Як вам така теза? 

- Скажу відверто, що у нашому хорі я не тільки диригент. Це не є чисте диригування, це швидше, керування хором. Я показую їм рухи, міміку, жести, допомагаю у співі. Все це об’єднує мене з ними, і вони це відчувають, дуже тонко відчувають, що я хочу, аби наш спів зворушив глядачів, викликав певні емоції, запав у їхні душі. Бо я прекрасно розумію, що слухачі у залі чи на великій арені, можливо, з часом і забудуть, яку ми виконували пісню, її назву, але вони надовго, може й назавжди, запам’ятають свої відчуття у той момент, коли лунав наш спів. І то головне, щоб диригент, керівник хорового колективу – як часточка хористів – злився з ним і об’єднав у душевних переживання тих, хто співає і тих, хто слухає цей спів.