Один проти всіх і всі проти одного: Завершення Одеського кінофестивалю

Один проти всіх і всі проти одного: Завершення Одеського кінофестивалю

2077
Ukrinform
Дбання про своє добре ім'я більше, ніж один про одного, деколи виглядає гріховнішим за подружню зраду

Шанувальника ОМКФ, який зумів вибратися на фестиваль в останній день конкурсних показів, втішив би у цьому запізненні перегляд фільмів не тільки гідних, але й таких, які увійшли в число головних тріумфаторів фестивалю.

Так, знята провідним молодим українським документалістом Романом Бондарчуком «Dixie Land», остання стрічка-учасниця національного конкурсу, стала переможцем програми. Фільм присвячений дитячому оркестру з Херсона «Dixieland», чию повсякденність Бондарчук фіксує з властивим йому поєднанням іронії та теплоти. Колектив постає Едемським садом мистецтва і дружби, звідки одного разу будуть вигнані його мешканці, змушені почати доросле життя, в якому, можливо, для музики не залишиться місця.

Цікаво, що головна героїня іншої документальної картини конкурсу, «Головної ролі» Сергія Буковського, отримала приз за кращу акторську роботу. У настільки незвичний спосіб журі відзначило хитку, але все ж вловиму відмінність між документальним портретом і персонажем, створеним спільними зусиллями режисера та виконавця, матері Буковського, кіноактриси Ніни Антонової. У стрічці, яка стала також переможцем конкурсу європейських документальних фільмів, основну увагу приділено не творчій долі героїні, а спогадам про мінливість подружнього життя і побутовим деталям її нинішнього існування. «Головна роль» свідчить, що для творчої людини професія і спосіб життя поєднані в єдине ціле.

Тріумф документалістів може сприйматися і як визначне свідчення суворості членів журі до ігрового українського кіно, проявлене на кінофестивалі, що представив кращу добірку вітчизняних фільмів за всю історію незалежної України. Втім, головні ігрові картини національної програми все ж таки не залишилися зовсім без нагород - «Рівень чорного» Валентина Васяновича отримав приз ФІПРЕССІ, «Припутні» Аркадія Непиталюка були відзначені основним журі конкурсу спеціальним згадкою.

У міжнародному конкурсі останньою була представлена грузинсько-німецько-французька «Моя щаслива сім'я» Нані Еквтімішвілі та Симона Гросса, яка отримала приз за кращу режисуру і краще виконання (їхня попередня картина, «Довгі світлі дні», також отримала акторську нагороду на ОМКФ у 2013-му).

Після низки конкурсних картин про чоловіків на межі нервового зриву, цей фільм розповідає про жінку, яка переживає кризу ідентифікації. Краплею, що переповнює чашу її терпіння, стає, як і для центрального персонажа «Рівня чорного», день народження - героїня на два роки старше за фотографа з фільму Валентина Васяновича, їй виповнюється 52.

Душевний стан цієї шкільної вчительки літератури і гідної матері сімейства загострюється не стільки через найбільш сумнівне свято, скільки через поведінку близьких, особливо чоловіка, який наполягає на багатолюдному застілля, від якого іменинниця воліла б відмовитися. Це примусове вшанування, як випливає з подальшого, є досить типовим для згаданої у назві щасливої сім'ї - сім'ї і справді цілком благополучної, але яка повністю підкорила себе дотриманню традицій, не стільки з поваги до них, скільки через страх перед засудженням і бажанням схвалення.

Цим людям властива інфантильна залежність від чужої думки, нездатність діяти згідно з власними переконаннями та душевними поривами, що не відповідає прийнятим правилам пристойності. Але не такою є головна героїня, яка змушує чоловіка пошкодувати, що він не послухав її і не залишив у спокої. Немов Нора з «Лялькового дому», вона залишає сім'ю, щоб жити самостійно, щоб дати своїм дітям приклад незалежності та зрілості, при цьому, здається, її родичів більше засмучує не розлука, а те, «що подумають люди» і скажуть сусіди». Однак і на новому місці її оточують настирлива увага та турбота членів сім'ї, які хвилюються про її, і, відповідно, свою репутацію.

Фільм, насичений колоритними образами та захоплюючими словесними пікіровками, демонструє, як цілком гідні люди перетворюють своє життя на цирковий виступ, як сімейне життя, шлюб, в якому чоловік повинен «приліпитися до дружини, стати з нею єдиним цілим», виявляється осередком суспільства, що відкритий стороннім поглядам, виставлений напоказ, немов інтимне життя громадян замятинської антиутопії, які живуть в квартирах з прозорими стінами. Прагнення дбати про своє добре ім'я більше, ніж один про одного, у стрічці постає куди більш ганебним, гріховним, ніж подружня зрада.

Кращим же фільмом міжнародного конкурсу за версією журі стала картина іспанки Карли Сімон «Літо 1993», в якій, навпаки, сімейні взаємини допомагають героям не тільки протистояти навколишньому світу, але і долати власних демонів. Центральний персонаж картини - 6-річна дівчинка, яку після смерті її батьків від СНІДу, беруть на виховання дядько з дружиною. Оповідання здається своєрідною інтерпретацією теми взаємин сироти та злої мачухи - оточена увагою і турботою, дівчинка майстерно маніпулює близькими, доводить до сказу тітку все більш небезпечними витівками, одна з яких ставить під загрозу життя її маленької кузини. Однак дорослим вдається розгледіти за примхами, агресією та егоїзмом відчайдушну спрагу любові і невтішне горе. «Літо 1993» можна назвати одним з найбільш відвертих у сучасному кіно звернень до теми дитинства, пори, коли ми тільки вчимося стримувати найбільш темні пориви і найбільше потребуємо поблажливості близьких.

Кадр з фільму «Літо 1993»

Також журі відзначило спеціальною згадкою найбільш чудернацьку картину міжнародного конкурсу, «Вільно і легко» Ген Цзюна.

Деякі з найбільш примітних короткометражок, показаних в останньому блоці національної конкурсної програми, також були присвячені відносинам особистості та суспільства, їх взаємного впливу та конфліктів.

У стрічці «Випуск'97» Павла Острікова, яка названа найкращою короткометражною роботою конкурсу, скромний телемайстер, зустрівши через двадцять років після випуску однокласницю, відмінницю та красуню, бачить, що вона не виправдала покладених на неї надій, анітрохи не просунулася по соціальній драбині, але не втратила для нього привабливості. Його знову віднайденій подрузі, такій же самотній, як і сам герой, подобаються його запевнення, що звичні уявлення про кар'єрний успіх нічого не вартують, що краса особистості та єднання душ значно важливіше за визнання оточуючих. Однак незабаром їй доводиться переконатися, що демони особистої неспроможності часом виявляються значно страшнішими за фарисейські стандарти суспільства. Картина Острікова, що відрізняється змішанням забавного і патологічного, яка незабаром буде представлена у конкурсі МКФ в Локарно, стала одним з найбільш оригінальних вітчизняних зразків комедійного жанру.

«Бузок» Катерини Горностай розповідає про зустрічі кількох подруг, які переходять від анекдотичних історій з життя знайомих і вичитаних у журналах ситуацій до розмови про інтимні переживання, зізнань про незадоволення, надії та страхи. Здається, що довіра і щирість героїнь дозволяє їм подолати взаємні бар'єри, поки не з'ясовується розбіжність їхнього світосприйняття і прагнень, нездатність прийняти право іншого відкидати те, що самому тобі відмовили, як би ти цього не добивався. Картина, що отримала приз ФІПРЕССІ за кращий короткометражний фільм національного конкурсу і спеціальну згадку основного журі програми, характеризується емоційною достовірністю, впізнаваністю описаних ситуацій.

Найбільш же пронизливим висловлюванням про байдужість і відчуженість стала «Технічна перерва» Філіпа Сотниченка. Фільм про співробітницю супермаркету, яка переживає особисту катастрофу на продовження півгодинного «вікна» у своєму розкладі, щоб як ні в чому не бувало повернутися на робоче місце, сприймається як притча про цивілізацію-базар, чия рутина майже не залишає простору для приватного життя, чиї мешканці замкнуті в своїх бідах, не здатні на жоден контакт один з одним за межами професійних обов'язків. Зйомка одним кадром, яка нерідко перетворюється на ремісничу вправу в стилі, тут дозволяє передати не тільки психологічну напруженість, але і відсутність тимчасових і просторових інтервалів між дозвіллям і робочим графіком.

Відсутність призів у стрічки Сотниченка, яка з незвичними для вітчизняного кіно оригінальністю та творчим запалом розкриває нездоровий стан соціуму через драму " маленької людини, самотньої та безправної, можна назвати і головним розчаруванням церемонії нагородження та прикметою цілком природного неприйняття пошуку нових форм і радикального осмислення реальності. Хоч би що там було, «Технічна перерва», як і низка інших конкурсних картин Восьмого ОМКФ, підтвердила обґрунтованість наших великих надій на краще завтра вітчизняного кіно, які свого часу здавалися майже втраченими.

Олександр Гусєв. Одеса.


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-