Душі чистилища: перший і другий день Одеського кінофестивалю

Аналітика
1200
Ukrinform
Є думка, що вдало вибраний фільм-відкриття виступає для фестивалю своєрідним епіграфом

Саме фільм-відкриття може задати певну тональність, позначити певні наскрізні теми, мотиви програм й окремих стрічок. Не беручись передбачати, наскільки проблематика «Щоб бути впевненим» Карін Тардьє буде відповідати фільмам, які будуть показані в наступні вісім днів ОМКФ, зауважимо, що дія цієї бельгійсько-французької картини здається пов'язаною із вітчизняною сучасністю темою неподоланих травм і таємниць минулого, що тяжіють над цим, погрожуючи в будь-який момент порушити мирну течію цілком благополучної повсякденності.

Можна сказати, що професія центрального персонажа стрічки і полягає в тому, щоб знешкоджувати небажане історичну спадщину - досвідчений сапер і власник відповідної фірми, він отримує замовлення очистити кілька гектарів нормандського узбережжя від мін і снарядів, що всіяли землю в роки Другої світової. Однак і в історії його власної сім'ї таїться міна уповільненої дії. Перебуваючи у смутку через те, що його дочка завагітніла від невідомого, герой виявляє, що його власний батько йому невідомий, коли генетичний аналіз спростовує кровний зв'язок із тим, кого він вважав за батька. Відшукавши з допомогою приватного детектива ймовірного біологічного батька, герой, як на гріх, закохується в його дочку і, відповідно, власну сестру.

Кадр із фільму "Щоб бути впевненим"

Змальовуючи фатальні відкриття минулого, яке замовчувалося надто довго, автори картини схильні пом'якшувати сюжети, що нагадують про давньогрецькі трагедії, перипетіями та інтонацією французьких водевілів. Брехня і зрада, що лежать в основі шлюбу, який виавався ідеальним, загроза кровозмішення стають джерелом комічної плутанини і мелодраматичних ситуацій. Однак, за удаваної легковажності, фільм Карін Тардьє можна сприймати як підтвердження ідеї первородного гріха, непереборної порочності людської природи. Представлені наслідки побачення на одну ніч і правозахисного активізму немов покликані засвідчити, що пересічні, нешкідливі провини загрожують драмами, здатними отруїти чиєсь існування, про що може ніколи не дізнатися їх безтурботний винуватець, а прояви безкорисливого альтруїзму обертаються бездушністю стосовно близьких.

Автори стрічки з міжнародного конкурсу «Ні тут, ні там» Майсадун Хамуд налаштовані щодо минулого і людської природи ще більш критично. Цей франко-ізраїльський фільм розповідає про трьох арабських дівчат, які знімають квартиру в центрі Тель-Авіва. Мусульманка, що дотримує приписів Корану, й уродженки мусульманської і християнської громад, мають дуже непевні уявлення про релігію, самовпевнений юрист, яка не дозволяє оточуючим диктувати їй правила поведінки, барменша-лесбійка, яка намагається не виставляти особливості свого особистого життя у родинному колі, студентка, яка готується взяти непорушний шлюб із нелюбом - кожна з них намагається знайти власний спосіб існування, лавіруючи між вимогами патріархального суспільства і способом життя сучасного мегаполісу, між прагненням зберегти зв'язок із консервативною ріднею чи відстояти людську гідність, між принизливим компромісом і бунтом.

Кадр з фільму "Ні тут, ні там"

Ця пронизлива, чудово зіграна картина є виразним свідченням кризи патріархального укладу, розчарування у традиційних цінностях. Її причиною стають насамперед не спокуси сучасної культури, а дискредитація консервативних уявлень відповідальними за їх дотримання батьками сімейств і релігійними активістами. Їх жорстокість і лицемірство, що так суперечать тим догматам, за охоронців яких вони себе вважають, завдають набагато більшої шкоди авторитетам, що проголошуються непорушними, ніж теорії та дії будь-яких нігілістів і маргіналів.

В інший конкурсній картині, «Вільно і легко» китайця Юнь Гена, від суспільства, авторитетів і цінностей залишилися самі руїни. Дія розгортається в практично покинутому робочому містечку, збудованому навколо кар'єру, давно занедбаного - непоказні будиночки, серед яких зруйновані не відрізниш від недобудованих, вузькі, брудні вулички, де пішоходи зустрічаються значно рідше, ніж оголошення про зниклих безвісти, безрадісні околиці, де невідомі зловмисники, а, можливо, нечисті духи, що прийшли покарати загрузле у гріхах людство, спилюють під корінь дерева.

Жителі цього похмурого куточка до пари його краєвидам - злочинці на будь-який кшталт, від жебрака, що вбрався буддійським ченцем, до розбійників з великої дороги, змушені, через брак інших, дурити і грабувати одне одного, а також кілька нероб і міщан, які навіть не намагаються захищати свої права і дійшли у своїй малодушності практично до стану худоби. Примітно, що найбільш одіозним в цій галереї виявляється офіцер поліції, що почувається тут чи не можновладним феодалом. Натомість, зіткнення героїв, спочатку відгороджених один від одного користю і егоїзмом (їх відчуженість підкреслюється статичними планами й емоційною стриманістю, майже загальмованістю персонажів), поступово виявляють у деяких з них здатність, нехай дуже скромну, до співчуття і підтримки.

Кадр з фільму "Вільно і легко"

Юнь Ген створює особливий простір метафізичного вестерну, що знаходиться між варварством і цивілізацією, де кожен перебуває у стані війни проти всіх. При цьому містечко можна сприймати і як метафору країни, що занурилася у страшний сон корупції і безправ'я (треба сказати, що соціальні пороки, що їх батожить картина, навряд чи менш впізнавані для наших співгромадян, ніж для аудиторії КНР), і як своєрідне чистилище, де блукають неприкаяні душі грішників, що не відають про свою смерть. Здається, лише юний християнський проповідник, до юродивості праведний і наївний, опинився тут з волі вищих сил, щоб, постраждавши за чужі злочини, дати оточуючим приклад лагідності і твердості характеру.

Куди більшої оптимістичністю відрізняється погляд на цивілізацію, представлений у стрічці 1930 року «Дамське щастя» Жюльєна Дювівье, показаної на традиційній демонстрації класики німого кіно на Потьомкінських сходах. Поставлена за романом Еміля Золя 1883 року, однієї з найбільш переконливих апологій капіталізму, картина, услід за літературним першоджерелом, розкриває трагізм і велич прогресу. Оповідання сповнене співчуття до скромних сімейних крамниць, що одна по одній закриваються, не витримуючи конкуренції з новомодним великим магазином «Дамське щастя», однак у цьому протистоянні автори стають на бік великого бізнесу з його новаторськими методами. Директор «Дамського щастя» Октав Муре виявляється не жадібним і безжальним пронозою, а захопленим ентузіастом, справжнім культуртрегером, закоханим у свою справу і переконаним у її суспільної користі. При цьому захоплюючі перипетії «виробничого роману» сплітаються з любовною лінією, здатною надати особливого драматизму і становленню суспільства споживання, і фестивальним будням.

Плакат до фільму «Дамське щастя»

Олександр Гусєв, Укрінформ.

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-