США і Україна, як головні вороги Росії. Наскільки це лікується?
Цього тижня російські соціологічні служби порадували результатами опитувань. Спочатку з'ясувалося, що головні історичні герої країни – це 4 диктатори плюс Пушкін, умовно кажучи, «Пушкін і вовкулаки».
А в середині тижня з'явилася не менш приємна новина про те, кого росіяни вважають своїми головними ворогами. Тут з великим відривом перемогли дві країни. «Якщо завтра війна... Як випливає з опитування ВЦВГД-Супутник», ймовірними військовими супротивниками Росії вважаються в першу чергу США і Україна». Ми і американці залишили далеко позаду наступних ймовірних супротивників, як-от єдиний блок НАТО, Китай тощо.
І тут же дуже вдалим доповненням до цього стала україномовна програма на «Ехо Москви» – «Шо там у них». Вона була патетично анонсована главредом Венедиктовим, як боротьба з «війною в головах», тобто саме з тими результатами, що були отримані в результаті соцопитування.
З ТАКИМИ ДРУЗЯМИ ВОРОГІВ НЕ ТРЕБА
Отже, опитування про ворогів-друзів. Тут важливим є формулювання питання. «Якщо Ви вважаєте, що зараз існує загроза військового нападу на Росію, то вкажіть, з боку яких держав?».
Як вже говорилося, з великим відривом у боротьбі за право називатися головним ворогом перемогли США (63%) і Україна (31%). Як не дивно, але злобний огидний блок НАТО набрав усього лише 7%. Це, очевидно, через те, що в рамках роспропа натовців періодично зображують нещасними жертвами американського гегемонізму, які так і мріють вирватися на свободу і вільно попустувати з мирною Росією на європейській галявині.
І далі зовсім вже умовні супротивники в рамках статистичної похибки: Китай (5), Британія (4), ІДІЛ (4), Сирія (3), Німеччина (3), Корея (2), Країни Прибалтики (2), Країни Сходу (2) тощо (від одного відсотка і менше). Розруха в головах росіян чудово ілюструється тим, що тут і страшний-престрашний, майже як «Правий сектор», ІДІЛ, і Сирія, асадівський уряд якої РФ офіційно підтримує.
Ну, США, як давній потенційний противник – це давня історія часів холодної війни. Однак, просто приголомшує уява росіян, які представляють в якості агресора Україну. Це в той час, коли Росія під прикриттям «захисту російськомовних» сама окупувала частину української території.
І ось тут є деяка тонкість, яка в опитуванні залишається невиясненою. А можливо, росіяни розуміють під українською агресією її дії, спрямовані на повернення Криму і ОРДЛО. Це – так, така думка дуже "русскомирская": «Що моє, то моє. А що твоє, то... теж моє». У такому випадку високий «ворожий» відсоток України зрозумілий. Але тоді чому поряд немає інших постраждалих «агресорів» – Грузії, Молдови? Чи тільки через те, що Придністров'я, Південно-Осетію і Абхазію до складу Росії поки не включили?..
Але, думаю, тут не потрібно ускладнювати. Україна – такий надійний супостат просто тому, що з кожної російської електропраски кажуть, що вона ворог. І соцопитування в Росії - це не стільки опитування, скільки відображення інформаційного порядку росТВ.
Так, а хто ж друзі, «союзники, які можуть підтримати у разі нападу на Росію?». Ось більш-менш упевнена четвірка лідерів: Китай (41), Білорусія (25), Казахстан (18), Індія (9). Тобто найбільші з братів по БРІКС і братів по СНД. Далі – список не настільки надійних союзників, який частково перетинається зі списком ворогів і частенько набирає рівно такий самий відсоток: «Країни, які раніше входили до складу СРСР» (тобто якесь умовне СНД) (4), Франція (3), Японія (3), Вірменія (3), Німеччина (2), США (2), Сирія (2), Туреччина (2), Сербія (2), Корея (2), Україна (2) та інше однопроцентне тощо.
Найкращим показником (не)осудності опитування є те, що найбільш ймовірні вороги Росії з найбільш ймовірними друзями Росії мають один з одним нормальні ділові відносини.
Не кажучи вже про те, що Китай добре запам'ятав гібридні технології, апробовані РФ в Україні, і при нагоді цілком може повторити їх у російських Сибіру, Забайкаллі, на Далекому Сході.
А такі російські друзі, як Білорусь і Казахстан, самі періодично прокидаються в холодному поту від подібних картинок – появи зелених чоловічків. І навіть проводять відповідні навчання з їх ліквідації.
Тому що з такими друзями, як Російська Федерація під боком, ворогів не треба.
СКЛАДНЕ ПИТАННЯ: ЧИ ОБРАЗЛИВЕ СЛОВО «ХОХЛИ»
А тепер перейдемо до творчих планів «Ехо Москви» і його україномовної передачі. Тут, насамперед, вражає перший варіант назви «А шо там у хохлів». І це не жарт, не іронія. Саме такою вона і була.
Головний редактор «Еха» Венедиктов сказав, що це «робоча» назва. «Я не знаю, як на Україні сприймають слово "хохли", якщо воно образливе, то його у назві не буде», – щедро пообіцяв Венедиктов. Це вражаюче. Четвертий рік йде війна, за «хохлів» і «кацапів» блокують у Фейсбуці, а така людина, як ООВ, що вихваляється своєю обізнаністю, досі не знає, як це слово «сприймають на Україні».
Навіть не знаю, що сказати. Ризикну припустити, що Венедиктов – бовдур... Проте я не знаю, як на «Ехо Москви» сприймають слово "бовдур", якщо воно образливе, то я його візьму назад. І скажу, що він лицемір – що більш ймовірно...
Зрештою, прийняли назву «Шо там у них», яка трохи пізніше була уточнена, як «А шо там у ных». Судячи з того, з яким задоволенням у першій же програмі пояснював і розписував принади цієї назви сам Ганапольський – це його креатифф. («Можливо, краще «Що»?», – запитав його один sз співведучих. «Ні, ти не розумієш, треба простонародне «шо», – наставляв його Матвій Юрійович). І тут українцям потрібно дещо пояснити по цій назві.
Коли російські медіа, передусім телебачення, почало ударно обробляти населення, збуджуючи ненависть до українців, чи не все новинне мовлення було присвячено Україні. Власне кажучи, телевізор перемістив усіх росіян до України, майже не показуючи, що діється в самій Росії. І от тоді з'явився мем, що позначає це явище – «чё там у хохлов» або, якщо завгодно, #чётамухохлов. У такому контексті простонародне «чё» згладжує грубість «хохлів».
У підсумковому ж варіанті «Еха» з'являється суржикувате, анекдотичне «шо». У підсумку назва програми... як би це м'якше сказати – не виглядає шанобливо по відношенню до України і української мови. Ось вимовте вголос «А шо там у ных», поперекочуйте мовою фразу. Який образ уявляється швидше і легше? Придуркувато-хитрий Шельменко-денщик. (Власне кажучи, саме який-небудь водевільний москаль-чарівник, а не ритор з Києво-Могилянської академії і є найбільш стійким архетипічним образом українців в очах росіян).
«Як ви яхту назвете, так вона і попливе». Така назва задає і весь настрій програми. А гарні слова про неї можна говорити скільки завгодно.
«ЖРИЦЯ, ПОСТУМ, І СПІЛКУЄТЬСЯ З БОГАМИ»
Пропоную до речі, почитати обране на цю тему. Ось, скажімо, важливий текст з блогу Венедиктова, написаний напередодні виходу програми:
«На «Ехо Москви» з цього тижня буде виходити передача українською мовою «Шо там у них».
Вести її будуть Матвій Ганапольський з Києва і Олексій Наришкін і Соломін з Москви.
Літо пройде в тестовому режимі – півгодини або годину, з гостями або без, вдень або вночі...
Я вважаю, що ми мало знаємо про Україну, про її історію та культуру, про мову і політику, про те, чим вони живуть там зараз...
Карикатурні передачі і карикатурні українці на федеральних каналах, крики карикатурних експертів в соцмережах, суцільне розпалювання радикалів усіх мастей, псевдоісторики і псевдогеографи дістали остаточно.
Як ніби це назавжди, ніби війна перемістилася в голови наших співгромадян.
Так не буде.
Ми знаємо, що у 39% населення Росії коріння з України, що у половини населення є родичі і знайомі там, що політики (і політика) йдуть і приходять, а ми залишаємося.
І це пройде».
Об'єктивно кажучи, цей текст варто оцінити досить високо. Найголовніше – він звернений не до українців, а тільки до росіян. І це вже добре. Думаю, ООВ усвідомлює, що цю програму в Україні будуть тільки висміювати і вдячного слухача вона там не знайде.
Якщо ж врахувати, що це звернення тільки до російської сторони, то високо можна оцінити і те, як змальована картина розпалювання ненависті до України та українців. А ключова фраза «Я вважаю, що ми мало знаємо про Україну, про її історію та культуру, про мову і політику, про те, чим вони живуть там зараз» прямо суперечить реаліям, описуваним мемом #чётамухохлов. Виходить, що Венедиктов ставить амбітну мету ехомосковським «Шо там у них» урівноважити все інше всеросійське «Чё там у хохлов».
Зрозуміло, це завдання не вирішується. Так навіщо взагалі вся ця метушня?
Прошу звернути увагу на піднесений біблійний стиль, який прорізається у цьому блозі в останніх абзацах. Так спілкуються з небожителями і богами. У такому приблизно дусі Венедиктов писав пости у лютому-березні 2014 року, коли заочно умовляв Путіна не анексувати Крим. Трохи пізніше, у квітні, вже очно в «прямій лінії " з Путіним» у тому самому «високому штилі» Ірина Хакамада благала «кримського тріумфатора» зупинитися, не розгортати війну далі, на Донбасі.
Так, ви будете сміятися, але сьогодні в Росії будь-яка хоч трохи публічна людина приміряє на себе роль героїні одного з віршів Бродського: «Помнишь, Постум, у наместника сестрица? / Худощавая, но с полными ногами. / Ты с ней спал еще... Недавно стала жрица. / Жрица, Постум, и общается с богами». Та чого там, бери вище: жриця, Карле, і спілкується з Путіним!
Кажуть, Сонцеликий дійсно іноді слухає «Ехо». Слідом за ним – і челядь. Думаю, Венедиктов розраховує і на цю аудиторію теж. Щоб далі їх переговорна позиція була не зовсім такою вже людожерською, як зараз.
Це не заради України, а заради Росії. Вони там давно вже марять зняттям донбаської частини санкцій.
ДАРЕМНА, АЛЕ І НЕШКІДЛИВА
По першому 20-хвилинному ефіру, що вийшов у середу, важко судити абсолютно однозначно. Щось ще можна придумати, підтягти, доробити. Але вже насторожує багато.
Перше і головне. Подібні програми повинен вести носій мови, впевнений у собі і мовою, яку він знає. Ганапольський ж – людина з завищеною самооцінкою по багатьом пунктам, у тому числі і в сенсі володіння українською мовою. У прямих ефірах, звичайно, буває все, але те, як він забув переклад слова «тобто», виглядало абсолютно ганебно. І загалом по закінченні передачі, яку вів Ганапольський, залишився післясмак – «боже, яка ж це мука розмовляти українською мовою, підбираючи хоч якісь слова».
Вкрай поганим і убогим був жарт-заохочення Ганапольського. Після того, як один з його співрозмовників недорікувато зв'язав разом 2-3 українських слова, Матвій Юрійович сказав йому, що він вже «може писати вірші, як Шевченко». Жах такої і подібних фраз у тому, що більшість росіян вважають їх правдою.
Українську пісню, цього разу це були «Два кольори», звичайно, треба було дати у виконанні втікачки Таїсії Повалій. Бал лояльності (цікаво, у Ганапольського і далі будуть усі ці Повалій, Лорак, Лобода, чи чимось розбавить).
«Роялем у кущах» у програмі був дзвінок з Одеси. Місцевий радіоведучий сміливо і чесно розповів в ефірі, що в Одесі за розмову російською мовою на вулиці – не вбивають. Для країни, яка живе міфами «одеського Освенціма», – це і, правда, деяка сміливість.
Проте фінал першого випуску вийшов знову ж таки жахливим. Швиденько, немов боячись не встигнути договорити, ведучий підвів підсумок: «Пропаганди не було. Я не посол Порошенка». Важко, звичайно, очікувати від Ганапольського точних і зважених формулювань, але все ж таки тут якось зовсім безглуздо. Пропаганда – не є продуктом виробництва дипломатії... Проте все стає на свої місця, якщо вимовити ці слова з інтонацією главреда «Еха». Напевно, той перед ефіром сказав старому колезі щось на кшталт: «Все, іди. Тільки без пропаганди! Ти ж розумієш, що тебе тут сприймають як посла Порошенка».
Отже.. Поки програма «А шо там у ных» виглядає абсолютно безнадійно. Але навіть якщо її поліпшать, вона не стане цікавою і корисною для України. Великої шкоди, думаю, теж не принесе. З української сторони слухати її зможуть тільки професіонали з залізними нервами – з надією вловити якісь закономірності у поточних українських, точніше – антиукраїнських настроях в Росії.
І вже абсолютно безпідставні надії, що з допомогою такої програми хоч комусь в РФ можна пояснити, що постмайданні українці для них – не такі вже вороги, як в опитуванні.
Олег Кудрін, Рига.
