Богдан Бенюк, народний артист України
Ми – нація тугодумів, але й Бог нас за промахи теж не одразу карає
07.06.2017 09:00 2096

Із Богданом Михайловичем ми зустрілися в Мукачеві, де він разом із Анатолієм Хостікоєвим закривав театральний фестиваль «Етно-Діа-Сфера» знаменитою виставою «Швейк». Це спектакль, який живе на сцені вже понад двадцять років і був зіграний більше 300 разів. Власне, розмова із паном Бенюком вийшла і про «Швейка» – його вічність та актуальність, і про українців та росіян, і про війну, й навіть про президента. Богдан Бенюк розповів, зокрема, чому актор завжди повинен мати свою позицію, бо насправді брехня, що мистецтво – аполітичне. Сказав, чим насправді українцям корисна ця війна, яка висмоктує кров і сили.

У СІРІЙ ЗОНІ КОЛОСАЛЬНІ БУДИНКИ КУЛЬТУРИ ПУСТУЮТЬ, ВСЕ ЖДЕ УКРАЇНСЬКИХ АРТИСТІВ

- Вашому «Швейкові» – років із двадцять. Пам’ятаєте, до речі, котрий раз гратимете її сьогодні? Ведете лік Швейку?

- Аякже! І не тільки цій, я веду облік усіх своїх вистав, які граю з 1977 року, коли власне почав виходити на сцену. Я кожну виставу записую – тому знаю, коли її грав, які були репетиції, як пройшов спектакль. Щодо  «Швейка» – йому перевалило за 300 – триста з чимось, з чим точно – не скажу, боюсь збрехати, треба записи дивитися.

- Чи грали ви її хоч би раз у зоні АТО – зважаючи на актуальність твору, його героїв?

- Ні, ми грали її на Майдані в 2004-му, ми грали її на різних майданах у різних країнах під час фестивалів у Європі й Україні, у різних театрах. В зоні  АТО саме цю не грали.

- А треба би?

- Думаю, що треба би – але тут питання до тих, хто може дати машину, аби привезти туди декорації та артистів. Ми то можемо їхати хоч завтра. Я бував там не раз, їздив до фронту, зокрема, в Авдіївку, мав творчі зустрічі. Там колосальні будинки культури пустують, з неймовірним освітленням, з усім – все готове, жде.

- І нема кому?

- Справа не в тому, що там ніхто не проводить заходів – бо якщо оголосити, що там буде вистава, і зібрати людей – то точно туди гримнуть снарядами. Тому ці речі не можна робити на самому краю – має бути хоча б 50-60 км від фронту. І знаю, що Мінкультури планує це робити – аби такі зустрічі українських артистів з українцями, які живуть у так званій «сірій зоні» були постійні. Але ми ж країна тугодумів...

- …ми все ще довго запрягаємо?

- Так, на 25-му році незалежності ми нарешті почали робити декомунізацію – хоча з цього слід було починати взагалі. Ми до цього часу не сказали, що у нас війна йде, не чухаємося досі про російську мову, а тягаємося з нею, як із писаною торбою – і досі сперечаємося про неї. І тому, що ми такі от тугодуми, мабуть, Господь нас милує – інша нація давно постраждала б від цієї бездіяльності, або її б уже давно не стало. А нас, можливо, від того, що ми так довго стоїмо й длубаємося в носі, й карають не так швидко.

МИ ВІДМОВИЛИСЯ ЇХАТИ ЗІ «ШВЕЙКОМ» ДО МІНСЬКА, ЯКИЙ ВИЗНАВ ЯНУКОВИЧА

- Повертаючись до вистав та глядачів – ваші вистави звучать у різних регіонах по-різному? Сприймаються якось інакше? Питання про парадигму «схід-захід» – от ви на гастролях її відчуваєте?

- Ми привозимо матеріал і граємо його за сценарним планом – завжди. А те, що справді вистава щоразу різна – це тому, що вона народжується на глядачевих очах. Тому щоразу це звучить, як уперше.

- Зі старим добрим «Швейком» теж щоразу як уперше?

- Звісно, це ж заповідь акторська, одна із головних: щоразу ти граєш виставу, як перший раз.

- Можете пригадати якийсь ключовий момент із історією саме цієї вашої вистави?

- Один із таких інтонаційних моментів в історії «Швейка» був ще на першому Майдані, в 2004 році. Ми напередодні, під час, власне, виборів поїхали в Мукачево, де Балога був начальником штабу Ющенка. І ми сюди приїхали з виставами на підтримку Ющенка, виступили проти масових фальсифікацій, були на виборчих дільницях, а тоді поїхали назад у Київ. І, повернувшись, ми не поїхали на гастролі з театром імені Івана Франка до Мінська – адже Білорусь була тоді серед перших, хто привітав Януковича з обранням на президентство, і ми мали саме Швейка там грати. Натомість відмовилися публічно у ЗМІ – що, мовляв, не будемо підтримувати Януковича, який незаконно став президентом, і відмовляємося від гастролей у Мінську, який перший підтримав Януковича, а натомість будемо грати «Швейка» на Майдані – і ми в той день грали таки «Швейка» на Майдані Незалежності. Потім нас мали вигнати з роботи з театру ім. Івана Франка, готували навіть необхідні документи, але цього не сталося, зрештою. Життя бере своє – бо позиція в акторів завжди повинна бути.

Актор, який виходить на сцену, повинен мати громадянську позицію. Український актор повинен бути українцем

- А кажуть навпаки, що мистецтво – аполітичне...

- Брехня. Актор, який виходить на сцену, він повинен мати громадянську позицію. Якщо він її має, цю позицію, будь-який матеріал він грає на сцені правдиво. На сцені грає артист польський – він тягне польську лінію, чеський – чеську, українець має гнути свою лінію. Український актор повинен бути українцем.

З ВІЙНОЮ ВИСТАВА НЕ ЗАЗВУЧАЛА ІНАКШЕ, ВОНА Й РАНІШЕ МАЛА ТАКЕ Ж НАВАНТАЖЕННЯ

- Можете пригадати, як грали «Швейка» вже за часів українсько-московської війни? Змінилося сприйняття у глядачів чи, може, ваше відчуття матеріалу?

- Справа в тому, що всі акценти, які є у цій виставі про Першу світову війну – вони й раніше завжди лунали, просто зараз стали гостріше сприйматися глядачами. Це так. Але власне наша ситуація в державі не надто змінила сприйняття – бо в той час, коли у нас були «мирні дні», коли ми мали старшого брата, який нас душив і висмоктував кров заочно – то навіть тоді все одно спрацьовувала емоційність людей. Адже те, що історія відбувається між цими двома героями тут на сцені, викликає величезну кількість емоцій. Позитивних, насамперед. Люди розуміють, що той вагон везе героїв не тільки на війну, а везе у майбуття, на зустріч із нашим творцем, і ніхто того не знає, яка вона буде.

Тому я, розуміючи ваше запитання, чи почала ця вистава звучати по-іншому з початком війни, сказав би, що ні, вона мала таке навантаження й до того часу.

- Чим «Швейк», його образ, можливо, схожий із нашими сучасниками?

- Не можу це сказати, не маю права узагальнювати. Той персонаж, він тут видуманий нами, і солдати ті, які зараз є – ми ще багато чого про них не знаємо, аби їх із кимось ототожнювати. Це російські ЗМІ завжди придумували всіляких там Тьоркіних та іже з ними. У нас це не прийнято робити. У нас є інші люди, справжні герої й Небесної сотні, і герої війни – які справжні, які справді стали героями. І ми до кінця не знаємо, як вони загинули і чому. Це ще попереду для нас – осмислити такі речі. Але зараз свого персонажа ми не можемо тут порівнювати. Ці двоє людей зі «Швейка» є в будь-який час – і за війни, і за миру. Є дух людський, який робить людей однодумцями. Ми говоримо тут про дружбу – справжню чоловічу дружбу. І вистава саме тому й має такий довгий вік – «Швейку» понад 20 років – тому що вона замішена на класичних речах, які при будь-яких політичних чи військових ситуаціях є актуальними.

УСЯ ЦЯ ДРУЖБА, ПРО ЯКУ НАМ ПОСТІЙНО ТОВКЛИ, БУЛА НЕПРАВДОЮ ВІД САМОГО ПОЧАТКУ

- Як ви особисто сприймаєте нашу війну? Це біль, це етап, який треба пройти, чи це шлях до перемоги…

- Я, без сумніву, давно розумів, що такі загострення повинні бути. Ця вся дружба, про яку нам постійно товкли, – вона була неправдою від самого початку і вона мала колись перерватися. Це торпедували росіяни своєю наглістю та своїми гегемонічними претензіями. І це добре, бо наш народ такий, що ми ще досі даємо тріщинку в цьому герці. Багато є досі людей, які, живучи в Україні і вважаючи себе українцями, навіть будучи лідерами цієї нації, – до глибини душі не люблять цю націю, ненавидять і цю мову, і цю землю, разом узяті. І тому-то він такий ефемерний, цей народ України – тому що нема того національного духу, який всіх єднає, бо не усі хочуть єднатися. Воно, видно, ще не пройшла достатня кількість років, аби це усвідомлення настало. І треба розуміти, що це все відбувається також і тому, що немає міцної керівничої руки на чолі держави – в образі президента, звісно, який обраний на цю посаду народом. Але добре, що він у нас все-таки є – хоча б отакий, як він є. Бо досі ми мали президентів, які гралися у псевдодемократію і дурили нам голови. Тому-то народжується зараз нове покоління, і повірте, згодом багато чого забудеться і звучатиме зовсім по-іншому. Звичайно ми б хотіли мати такий собі пульт управління – яким би, користуючись, ми змогли перескочити, перемотати багато моментів… 

Негаразди, випробування з нами постійно існуватимуть – до того часу, поки не буде єдності в народі щодо ключових моментів – мови, історії, нації

- Аби не так усе це було боляче?..

- Але воно так не буває. Ці муки, ці випробування, ці смерті, ці негаразди – треба пам’ятати, що вони з нами постійно існуватимуть – до того часу, поки не буде єдності в народі щодо ключових моментів – мови, історії, нації. Бо ж розуміння та відчуття цих моментів є різне – на Сході воно різке, тут, у вас на Закарпатті, взагалі не відчувається, що країна в стані війни. Але ця далекість від війни з Росією – вона дуже ефемерна і швидко може закінчитися. На Закарпатті тим паче має бути це відчуття – через питання з угорцями, русинами.

НАМ ТРЕБА НАВЧИТИСЯ ДИВИТИСЯ НА СЕБЕ ЗБОКУ

- О так, тут постійно ініціюються скандали з цього приводу – причому є стійке відчуття і докази щодо участі в цьому російської руки. 

Допоки не буде відчуття часу у всій країні – від одного кордону до іншого, єдності, спільної позиції – доти й триватиме ця війна

- Ну й пам’ятаймо, що Закарпаття, крім усього, – ще й форпост руського православ’я – це теж грає роль. Бо ж це не агенти Кремля, закинуті сюди, а місцеві жителі, які мають свою якусь позицію, яка трошки інакша від загальноукраїнської. Тому поки не буде отого відчуття часу у всій країні – від одного кордону до іншого, єдності, спільної позиції – доти й триватиме ця війна. Розуміймо, що ця ситуація очищує нас. Інколи є така людська вада – коли ми не можемо збоку на себе глянути, чи не уміємо цього робити…

- Або й не хочемо…

- Ну, життя все одно примусить – як би не впиралися. Річка тече – і є два береги, треба приставати до одного – до правого або лівого. От уже більше не можна просто пливти за течією, прийшов час приставати до берега.

ПРО УЛЮБЛЕНЕ МІСЦЕ У ВИСТАВІ

- Що, на вашу думку, «Швейк» сказав би, якби був оце зараз в Україні – про нас, нашу ситуацію? Можливо, зімпровізуєте?

- Не знаю, бо роман не закінчений, він не має кінця…

- А придумайте!

- Не хочу. До нас один такий “придумщик” прийшов був на гастролях у Петербурзі – каже, от, мовляв, радійте, я вам закінчення до вистави написав. Він справді створив сценарій завершення цього роману і припер нам його за лаштунки. Але коли подивився виставу (ми її грали в БДТ), то потім попросив пробачення, забрав свій сценарій і пішов. Тому що кожен твір має авторство, яке не можна підмінити думкою іншого.

- «Швейк» – спектакль, який давно вже розтягли на цитати. Скажіть, яка ваша улюблена?

- Я вам скажу про моє улюблене місце у виставі – таке точкове місце, де ми піднімаємо проблему ідентифікації. Проблема Чехії на той час, коли живуть наші герої – це мовна проблема, бо чеська фактично була знищена німецькою за панування Австро-Угорщини. Ми стараємося цю лінію прокреслити в нашій виставі, де звучить не німецька та чеська, а російська й українська. І це прочитується, і глядачі ці місця прекрасно відчувають. Ми їх продумали спеціально, і вони мають викликати – і викликають – ті емоції в перекладі роману на наші рейки, і це вистрілює.

(Пізніше маю змогу в цьому переконатися: коли під час спектаклю Шпик питає Швейка: «А почему вы все время говорите на чешском?» – той з гідністю відповідає: «Тому що я чех!» – у залі хвиля аплодисментів та вигуки «Браво!» –  авт.).

НАША ВІЙНА ЩЕ ТІЛЬКИ БУДЕ!

- Як ви думаєте, коли завершиться наша війна?

- А вона ще не почалась. На жаль, наша війна ще тільки буде.

- Що треба нам зробити вже зараз, аби цей період прожити із меншими травмами?

- Якби 26 травня 2014 року Богдан Бенюк став президентом України – я би вам зараз це сказав. Значна більшість тих питань, які можуть змінити ситуацію в державі вже зараз, залежить від президента. Усе це можна вирішити в ручному режимі, і він на це має право. Інша річ, що ручний режим вимагає відповідальності. Але, зрештою, він від неї все одно нікуди не дінеться. Саме життя його змушує міняти позицію, і він змінюється в бік українства – але надто повільно. Наразі наш президент є таким, яким він є. І нація його виховує – і він виховається, зрештою. І війна ця буде йти, і він очолюватиме країну, і на його долі написано багато речей радикальних, які він іще повинен буде зробити. Не боятися, що на це скаже світ, і як його будуть ображати. Він повинен буде це зробити – інакше ми не витримаємо як держава і народ у цій ситуації.

Тетяна Когутич, Ужгород

Фото: Гудак Сергій

При цитуванні і використанні будь-яких матеріалів в Інтернеті відкриті для пошукових систем гіперпосилання не нижче першого абзацу на «ukrinform.ua» — обов’язкові. Цитування і використання матеріалів у офлайн-медіа, мобільних додатках, SmartTV можливе лише з письмової згоди "ukrinform.ua". Матеріали з маркуванням «Реклама» публікуються на правах реклами.

© 2015-2017 Укрінформ. Усі права застережені.

Дизайн сайту — Студія «Laconica»
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-