Ми про тебе подбаємо...

Як то кажуть, повний набір: консерватизм, святенництво, лицемірство, лукавство, забобони, бажання стригти під один гребінець, і не доведи Боже хоч одну волосину покладено не за правилами.

Декорації, за великим рахунком, не мають значення, і тому те, що коїться в ірландській долині, багато в чому нагадує те, що відбувається в австралійському буші. Історії Розанни і Тіллі, звичайно, в чомусь відрізняються обставинами, причинами та й наслідками теж, але і спільного мають теж багато. Обидві вони, можливо несвідомо, кинули виклик закоснілому провінціоналізму і його носіям, тільки в австралійки було більше шансів вистояти у цій боротьбі, а у Розанни вони набагато менші, і головний з них полягає в тому, аби зберегти дорогу серцю пам'ять про велике, справжнє кохання. Пам'ять, яку за 50 років перебування у психіатричній клініці зберегти було непросто. Ну а до клініки її потрібно було запроторити через те, що вона лишень хотіла жити по-своєму і по-своєму кохати - зрозуміло, не того, кого їй наказували місцеві кодекси, а того, до кого з першого погляду затріпотіло серце.

Певна річ, таке не могло залишитися безкарним в ірландській глушині, де забобони, деяким з яких по кількасот років, набули статусу незаперечних традицій. Просто геть із ніг збиває приклад: «Жінка може дивитися  чоловікові в очі, тільки коли вона одружена із ним». Уже цього досить, аби багато зрозуміти. А коли теж відпрацьовану багаторічним практичним досвідом процедуру боротьби з інакомисленням запущено, протистояти їй дуже важко. Її кінцевим пунктом і є психіатрична клініка, куди запроторили Роуз. Зрозуміло, під приводом суцільної турботи про неї. Ключова фраза, яку не раз почує Роуз, саме так і звучить: «Ми про тебе подбаємо». У контексті того, що відбувається, вчинків тих, хто її регулярно повторює, більш людяно і вже точно більш щиро прозвучало б: «Ми тебе вб'ємо». Жахливий парадокс, але саме так і є. Можна лише не зламатися, зберегти саму себе, свої спогади.

«Щоденник Роузі» - передусім історія справжнього кохання, яке із самого початку приречене на важкі випробування. Однак для мене картина Шерідана стала нарівні із нею історією провінційних звичаїв, наслідки яких призвели до ситуації цілком дикої в Європі середини XX століття. І приводом вкотре замислитися: що спонукає незлих, часто не дурних мешканців провінції до таких нелюдських вчинків? Що спонукає дотримувати догм і правил, які ти можеш не розуміти, навіть у душі не схвалювати, але яким дотримуєшся, або свято вірячи, що чиниш правильно, що «так треба», або, якщо починає докоряти сумління, просто «вимикаючи» його і діючи на автоматі? При тому, що людина, на яку спрямовані твої зусилля наставити його на «правильний шлях», зовсім не зазіхає на твій життєвий простір, право жити згідно із власними принципами і переконанням, а лише хоче по-своєму улаштувати життя власне.

Відповідь, напевно, варто шукати в егоїстичної за природою людській натурі, коли свої недоліки, свою недосконалість найлегше прикрити, виставивши напоказ недоліки інших, часто лише уявні.

Наприклад, священнослужителю - отцеві Гонту куди легше і безпечніше приховати свої потаємні, що йдуть урозріз з обітницями бажання ( «Священик, який хоче бути чоловіком» - дуже точне визначення), безглуздими докорами і звинуваченнями на адресу Роуз. Священика захищають традиційне, майже загальне переконання в його моральній чистоті: мовляв, коли став священиком, - вже мало не напівсвятий, - а Роуз захистити фактично нікому. Тео Джеймс, який грає отця Гонта, вдало зміг передати складність і суперечливість його натури. Для мене після фільму так і залишилося питанням, чи вірив він у справедливість того, що чинив стосовно Роуз, в тому числі найстрашнішого вчинку? Чи відчував хоч трохи докори сумління і каяття, або, як я вже казав, «вимкнув» їх? Для мене  однозначної відповіді немає.

Показовим є приклад і місцевого жителя, який б’є клинці до Роуз - начебто вже дорослого чоловіка, але який досі страждає на комплекси меншовартості і жадає самоствердитися. Звісно, він ніколи не зізнається в цьому ні собі, ні оточуючим, а якщо припече, можна перевести стрілки на жінку: це вони, гріховодниці, в усьому винні, всіх зваблюють! Вдало доповнюють цю оманливо-пасторальну картину й інші другорядні персонажі та масовка. В тому числі,  неймовірно справжні представниці персоналу психіатричної клініки - у таких колоритних героїнь віриш одразу.

Дуже непогану роль зіграв також Ейдан Тернер, в якому нізащо відразу не впізнаєш запального гнома-романтика Кілі з «Гобіта».

Ну а Руні Мара і Ванесса Редгрейв блискуче створили удвох дивовижний у своїй цілісності образ Розанни. Руні Мара, кожна роль якої в останні кілька років змушує мене все більше і більше захоплюватися її талантом, зіграла приголомшливу у своїй простоті, щирості та жертовності героїню, до кінця віддану своїм почуттям і принципам. Постаріла ж Роуз у виконанні Ванесси Редгрейв підкорює тим, що хоча життя обійшлося з нею щонайменше суворо, практично не тримає зла на людей, в той час коли має на це повне право. Однак вона більше тихо сумує і шкодує, але не злиться. Деякі її вчинки, звісно, екстравагантні, але право на них Роуз заслужила вже одним своїм поважним віком і нелегкою долею, та й «місце проживання» не могло не мати певного впливу. Така роль - справжня знахідка для Ванесси, яка переграла чимало таких-от героїнь. Бездоганна, красива, навіть аристократична (головним чином, душею) Редгрейв й у «Щоденнику Роуз».

Цікаву роль зіграв у фільмі й Ерік Бана. Його лікаря Грейна я вподобав у першу чергу через його чуйність і доброту, прагнення складати про все власну думку, розбиратися в ситуації самому, а в пацієнтах бачити перш за все людей, яких треба вислухати, зрозуміти і яким треба допомогти, а не відмахуватися від своїх сумнівів, беззастережно приймаючи на віру думку інших.

Фільм Джима Шерідана став для мене сильною, емоційною історією, яка вкотре змусила багато про що замислитися і передусім – про складні та мінливі людські стосунки. Тому і претензій до «Щоденника Роуз» у мене немає ні за одним пунктом.

Михайло Коронкевич
Головне фото: КиноПоиск