Право на рідну мову. Мовна ж байдужість - дикунство

Право на рідну мову. Мовна ж байдужість - дикунство

Блоги
5461
Ukrinform
Людина, байдужа до своєї  мови — дикун

Ще з шкільної лави нам запам’яталися мудрі слова славетного нашого письменника Панаса Мирного: “Найбільше і найдорожче добро в кожного народу — це його мова”. І так само промовистий вислів видатного російського письменника Костянтина Паустовського: “Справжня любов до своєї країни неможлива без любові до своєї мови. Людина, байдужа до своєї мови — дикун. Вона шкідлива за своєю суттю тому, що її байдужість до мови пояснюється повним збайдужінням до минулого, сьогодення і майбутнього свого народу”. Отже, берегти й шанувати рідну мову, мову свого народу — це моральний обов’язок кожної нормальної людини в суспільстві.

Тепер тільки треба з’ясувати, чи ми, українці, справді окремий народ і чи справді маємо свою власну українську мову і право на неї, що часто намагалися й намагаються зверхньо заперечити наші самозвані “старші брати”, маючи нас за своїх попихачів.

Як свідчать археологи й античні історики, до VІ століття слов’янські племена жили на землях між Карпатами і Дніпром. Але коли сюди в середині VІ століття насунули зі сходу тюркомовні кочівники-авари (у літописі їх названо відповідно до української вимови обрами), то частина слов’ян, рятуючись від поневолення, подалася на південний захід (теперішні серби, хорвати, словенці, македонці, болгари), частина — на захід (теперішні чехи, словаки, поляки, лужичани). Наші ж предки, споконвічні хлібороби, залишилися на своїй землі: нікуди не йшли і нізвідки не приходили. Перетривавши аварів, вони й далі засівали поля, збирали врожай, доглядали садки біля хат, народжували дітей і плекали мову, яка дісталася їм як спільнослов’янська спадщина: з чіткою вимовою голосних (без акання і редукції), з твердими приголосними перед е та и, з четвертою відміною іменників (теля), з кличним відмінком (мамо), з першою особою множини в наказовому способі (будьмо), та ще й маючи з того часу понад 12 тисяч слів, спільних з південними й західними слов’янами. Ця вимова, ці форми слів і слова й дотепер є відмітною ознакою нашої мови, на відміну від російської, яку нам накидали й накидають як “старшобратню”.

Тут доречно навести спостереження видатного мовознавця Івана Огієнка: “Російські вчені тільки з політичних міркувань натягують українську мову до мови російської. А тим часом глибше вивчення нашої мови показує, що вона багатьма своїми ознаками наближується скоріш до мови сербської, а не російської. І це відомий факт, що українець, який не знає російської мови, легше порозуміється з сербом, аніж з росіянином”.

Як же формувалася наша сучасна мова? Літературна французька мова творилася з окремих діалектів у великосвітських салонах Парижа, англійська, витісняючи французьку, утверджувалася в Лондоні. Українські ж чільні міста в часи формування національних мов були захоплені чужинцями: у Львові панували поляки й німці, у Києві, Харкові, Полтаві — російські колонізатори. Єдиним чисто українським осереддям в Україні залишалася демократична Запорізька Січ, куди, починаючи з ХV століття і аж до 1775 року, тисячами сходилися молоді завзяті люди з усіх українських земель боронити свій народ. Ось тут, у цьому горнилі, з різних українських діалектів і творилася єдина усна наддіалектна українська мова. Її зробили літературною нащадки козацьких старшин Іван Котляревський і Тарас Шевченко (його прадід Андрій був кошовим писарем у Запорізькій Січі) та ціла когорта подальших письменників, коли ще й підручників та академічних словників української мови не було і в університетах її не вивчали. А яка ж вона багата, досконала й мальовнича у творах Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша, Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського…

Отже, українська мова ні в кого не позичена і ніким не дарована. Це витвір і власність українського народу. Вона єднала українців у часи  монголо-татарського лихоліття, панування польських магнатів, шаленства московських посіпак. Нею створено сотні тисяч пісень, багатющу, глибоко гуманну літературу.

І український народ таки є. На своєму історичному шляху становлення й розвитку як нації він мав власну Київську державу, Галицько-Волинське князівство, Литовсько-Руське князівства (до речі, державною мовою в цьому князівстві була українська мова — говірка української волинської шляхти), Гетьманщину, Українську Народну Республіку, довів своє існування на референдумі 1 грудня 1991 року й під  час двох революцій — Помаранчевої 2004 року та Революції гідності 2013—2014 років.

На жаль, історичний шлях нашого народу й нашої мови не завжди був легкий та простий. Коли Володимир Великий 988 року прийняв християнство, то не звелів богослужбові книги перекласти на свою мову, як це вчинили раніше вірмени й грузини, а взяв готові переклади на тодішню болгарську, зроблені Кирилом і Мефодієм. Цю давню мову неточно називають старослов’янською — насправді ж це мова давніх болгар, староболгарська, тож у Київській Русі нею писали літописи, закони, вона лягла в основу сучасної літературної російської мови. Народна ж мова наших предків не стала тоді літературною. Але цю несправедливість наш народ надолужив створенням кількох сотень тисяч пісень. Це те саме, що в греків “Одіссея”, чи в грузинів “Витязь у тигровій шкурі” Шота Руставелі, чи в італійців “Божественна комедія” Аліг’єрі Данте: народна пісня стала міцним фундаментом для формування сучасної української літературної мови, починаючи від Івана Котляревського й Тараса Шевченка.

Але українська  мова виявилася небезпечною для колонізаторів. Ще чорнило не висохло на Переяславській угоді 1654 року про військову допомогу Московії Україні, як московський цар Олексій Михайлович в Андрусівському договорі з Польщею 1667 року про розподіл України між двома загарбниками вимагав від польського короля стосовно українських книг, щоб “все те, в которых местностях книги печатаны и их слагатели, також печатники или друкари, смертью казнены и книги собрав сожжены были и впредь чтобы крепкий заказ был бесчестных воровских книг никому с наших королевского величества подданных нигде не печатати под страхом смертной казни”. Отже, українські книги як злочинні спалити, друкарів стратити. Так починалася боротьба з “українським буржуазним націоналізмом”.

Петро І у жовтні 1720 року видав указ, яким забороняв друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, але й ті треба було “для совершеннаго согласия с великороссийскими, с такими ж церковными книгами справлять, дабы никакой розни и особаго наречия во оных не было”  — ішлося таки про нашу мову: “особоє наречиє”. У грамоті з приводу відкриття Харківського колегіуму 1731 року цариця Анна Іванівна вимагала “стараться, чтобы ... науки вводить на собственном Российском языке”. 1759 року Святійший Синод видав указ про вилучення зі шкіл українських букварів: діти не повинні прилучатися до своєї мови. 1784 року викладання в Києво-Могилянській академії переведено на російську мову, причому, як того вимагала Катерина ІІ, з вимовою, яка вживалася у Великоросії. 1784 року Київський митрополит, виконуючи розпорядження Святійшого Синоду, наказує, щоб у всіх церквах служба Божа правилася “голосом, свойственным российскому наречию”. Отак російські владці вчили українців любити російську мову й “добровільно” зрікатися своєї.

“Мы, ― хвалився 1807 року вчитель харківської гімназії Т.Селіванов, ― застали в училищах самого Харькова учителей, что так и резали по-украински с учениками; да мы, то есть новоприбывшие из семинарии учителя, по распоряжению начальства сломили их и приучили говорить по-русски”. Міністр внутрішніх справ П.О.Валуєв у таємному циркулярі від 8 липня 1863 року, яким заборонялося друкування книг українською мовою, як одну із підстав для такої заборони наводить той факт, що “обучение во всех без изъятия училищах производится на общерусском языке и употребление в училищах малороссийского языка нигде не допущено”. У статуті про початкові школи, виданому 25 травня 1874 року, було записано: “В начальных народных школах обучение ведется на русском языке”. “Величезна більшість учителів соромить дітей їхньою українською мовою говорити”, ― констатував Б.Грінченко 1896 року. Від дітей вимагали навіть удома розмовляти російською мовою. Ось звідки “растут ноги” російської мови в українських школах та університетах. І досі українські (чи вони українські?) чиновники від освіти не спроможні виправити цей злочин проти українського народу. Або не хочуть.

Українська мова виганялася не тільки зі школи, з книг, а й з побуту. Ось свідчення одного з наддніпрянських українців, яке було надруковане у львівському часописі “Слово” 186З року: “За українську мову не дадуть вам ніколи служби та оддадуть під надзор поліції... Як спіткне вас на улиці офіцер, то заведе в поліцію, кажучи: “По-хахлацки не говори. Малороссии нет со времени царя Алексея Михайловича”. Ось так український селянинин, приїхавши до міста, “добровільно” засвоював мову “братнього” народу.

Як тільки російські війська у вересні 1914 року ввійшли в Галичину, тут було закрито всі українські видання, школи, розпущено культурні й освітні організації, розгромлено товариство “Просвіта”, знищено бібліотеку Наукового товариства ім. Т.Шевченка, заборонено вживати українську мову в адміністрації, суді, громадських організаціях. Ось якою страшенно небезпечною була українська мова для російських колонізаторів! Такою вона залишилася й дотепер: у Криму, на окупованих частинах Луганської і Донецької областей українська мова фактично заборонена.

Революційні події 1917―1918 років, що сприяли відновленню української державності, на якийсь час звільнили українську мову від московського шовіністичного тиску. Але це тривало недовго. “Видатний діяч Комуністичної партії і Радянської держави” (так зазначено в радянській енциклопедії) Міхаіл Фрунзе на жовтневому 1923 року пленумі ЦК українських комуністів прямо заявив: “На Україні ми тільки зовнішньо справилися з відкритим рухом петлюрівщини… Не справимося доти, доки не вирвемо зброї петлюрівщини — української мови”. І він казав правду.

Особливо планомірного характеру витіснення української мови російською набуває в післявоєнний час. Непомірно в Україні зростає відсоток росіян-колонізаторів, які й досі, живучи в Україні, гидують українською мовою через імперську зверхність. 10 червня 1983 року ЦК КПУ і Рада Міністрів УРСР приймають постанову “Про організацію виконання в республіці постанови ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи по поліпшенню вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік”. У ній російська мова в Україні ставиться в особливе, привілейоване становище: “1. Добиватися, щоб вільне володіння російською мовою стало нормою для молоді, яка закінчує середні навчальні заклади, громадським обов'язком кожної молодої людини… 5. Збільшити час на вивчення російської мови в загальноосвітніх та інших середніх навчальних закладах з неросійською мовою навчання; передати на ці цілі частково або повністю години, що призначені для вивчення іноземної мови; при вивченні російської мови і літератури дозволити поділ усіх класів і груп з кількістю учнів більш як 25 чоловік на дві підгрупи... вдосконалювати мережу загальноосвітніх шкіл з російською мовою навчання”. Тобто збільшувати їх кількість, що й робилося за рахунок українських дітей.

Тут названо тільки деякі факти офіційного нищення української мови в Російській імперії та в так званому Радянському Союзі, насправді ж їх і перерахувати годі. Це була така сама колоніальна політика лінгвоциду (складова етноциду) щодо поневоленого народу, яку свого часу проводили Франція в Алжирі, Голландія в Індонезії, Великобританія в Індії, Японія в Кореї. У названих колоніях після здобуття ними незалежності запанували національні мови.

І ось настало 24 серпня 1991 року: у тодішній Верховній Раді Української РСР прозвучав довгоочікуваний “Акт проголошення незалежності України”. Ще за два роки перед тим було прийнято Закон про мови, у якому було записано: “Українська РСР забезпечує національно-культурне відродження українського народу, його історичної свідомості і традицій, національно-етнографічних особливостей, функціонування української  мови в усіх сферах суспільного життя”. У незалежній Україні — тим більше.

Колоніальний період в історії України закінчився, але при владі залишилися ті самі провідники колоніальної політики Росії, і мовна політика залишилася майже та сама. Особливо на сході і півдні України.

Та ось 2004 року (на 13 році незалежності) з’являється висновок небайдужої людини: “Зросійщення українців на Луганщині триває з більшою завзятістю, ніж за радянських часів”. Хіба можна про таке мовчати? І ще цього ж таки року: “Нехтування мовою титульної нації, принаймні офіційними й публічними особами, демонструє зневагу до представників цієї нації”.

Небайдужа людина — Сергій Андрійович Мельничук — народився і вчився в цілком зросійщеному містечку Краснодоні на Луганщині. Ну говори собі, як усі вже звикли за колоніальних часів, заробляй у шахті добрі гроші, купуй ковбасу. Так ні. Послухаймо самого Сергія Мельничука: “Якось після певних доленосних подій, які діють на людину, наче холодний душ, — я замислився: “Я — українець. Живу в Україні, на історичній землі своїх пращурів. А українською рідною мовою, мовою моїх батьків, по великому рахунку, навіть два слова не можу зв’язати”. І тому переді мною постало питання: “А чи вартий я того, щоб називатися людиною?” Після цих роздумів я принципово перейшов, у межах України, на українську мову спілкування”.

І не тільки перейшов на українську мову спілкування, а й, вірячи в силу закону, став на захист права рідної мови, мови свого роду й народу — звернувся до суддів. А судді — хто? Для них, колишніх колоніальних чиновників, людина, яка обстоює своє природне національне право на рідну мову, небезпечна. Тому вони й намагаються, за колишньою радянською традицією, відправити таку людину на примусову судово-психіатричну експертизу. Проте послідовність і чесність приносить хоч невеликі, але перемоги: “Судові засідання зараз за моїми скаргами ведуться виключно державною українською мовою. Хоча спочатку судді принципово відмовлялися вести судове засідання українською мовою й навіть дехто із суддів офіційно приймав злочинне рішення про ведення судового засідання російською мовою”. Це 2004 рік, а боротьбу за своє право на рідну українську мову Сергій Мельничук почав ще 2002 року. В незалежній Україні!

Здавалося, центрами української духовності в Україні мали б бути її вищі навчальні заклади, тут повинна б формуватися українська національна еліта, без якої існування української держави стає проблематичним. 2005 року Сергій Мельничук вступає до Східноукраїнського національного університету ім. В.Даля вивчати журналістику. Навчання журналістів — майбутнього сумління нації і охоронців її мови — ведеться тут російською мовою з орієнтацією на російські цінності. Але ж в Конституції України в статті 10 записано: “Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України”. І в статті 11 додано: ”Держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури”.

Треба б було бути, за висловом К.Паустовського, дикуном, щоб не обізватися за конституційне право свого народу на рідну мову, що й робить небайдужий Сергій Мельничук. А ось сміховинне фарисейське рішення суду: “Зобов’язати Східноукраїнський національний університет ім. В.Даля здійснювати навчання Мельничука Сергія Андрійовича у відповідності до чинного законодавства — українською мовою”. Отже, а з усіх інших готувати сепаратистів. Це ми й маємо тепер на Донбасі.

Запорукою невмирущості стародавньої української нації і її мови є саме такі небайдужі люди, як борець за право на рідну мову в Україні Сергій Мельничук. Різноробочий, шахтар, студент, правозахисник, який бив на сполох ще тоді, коли не лилася кров на українській землі, коли клінчаєви, зневажаючи національні закони, ще тільки нарощували сили, щоб встромити ніж у спину України. Ніби й від імені Сергія Мельничука сказав його старший побратим з Донеччини Олекса Тихий у своєму заключному судовому слові: “Я — українець. Не лише індивід, наділений певною подобою, умінням ходити на двох кінцівках, даром членороздільної мови, даром творити і споживати матеріальні блага… Я — громадянин світу не як безбатченко-космополіт, а як українець. Я — клітина вічно живого українського народу. Я для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу гідно вів партію в багатоголосому хорі світової культури”.

Іван Ющук, професор, заслужений діяч науки й техніки України

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-