Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

«Люди не роботи»... А «ЛУ» незрадно любимо!

«Люди не роботи»... А «ЛУ» незрадно любимо!

Блоги
Укрінформ
Непаркетне вітання «ЛітУкраїни» з 90-річним ювілеєм

З письменницькою газетою як журналіст я в дружніх відносинах з червня 1968 року. З тих часів, коли стаття «Син підпільника» з легкої руки редакції прибрала не тільки підкореговану назву «Син комуніста», а ще й прикрилась солідною шапкою: «До 50-річчя Комуністичної партії України». Сьогодні ця часова й ідеологічна дистанція відчувається особливо виразно, зважаючи на процес деполітизації та декомунізації суспільного життя.

Тоді ж для мене це було не так важливо, бо така була загальна практика роботи з авторами. А от те, що редакція гостинно прийняла на свої сторінки представника молодшого цеху, заохочувало. І я вряди-годи цим користався.

Під час відрядження до Нью-Йорка, приміром, був надзвичайно вражений, коли почув пісні мого сусіда Дмитра Луценка у виконанні чорношкірих учасників місцевого хору імені Леонтовича. Уявіть собі на секундочку: «Хат-та моя, біл-ля-а хата…» і шалений вибух оплесків. Ну як про це не розповісти?!

Або дізнаюсь, що в селі – це Івангород Христинівського району на Черкащині – з`явився якийсь невідомий чоловік, довгенько крутиться в центрі, надто уважно приглядаючись до хат, чим, власне, й  привернув увагу земляків. Стрічним відповів, що тут народився, жив ось у цьому провулку, захотілось пригадати, де розпочинав життя босоногим хлопчаком. А перед тим – війни, полони, і «десятка» політв`язнем вугільних копалень та лісорозробок на мерзлотній концтабірній Інті в Комі АРСР. На таку відвертість не часто можна було сподіватися в селі, котре ще не позбулося страху за кожне необережне слово, а в списку репресованих умовна цифра 43. Тож відкрита поведінка цього чоловіка була на рівні сенсації. Про нього заговорили, але ніхто його по-справжньому не знав. Найвидатніша особистість сільської глибинки, як і її козацьке минуле, все ще залишались загадкою.

Стаття «Шекспір із нашого села» в «Літературці» саме про нього. Про Дмитра Паламарчука. Божественний Шекспір, названий так Тарасом Шевченком, звертався до українців усього світу милозвучною, добірною, навіть вишуканою українською мовою. Усі понад півтори сотні шекспірівських сонетів, драми про трагічні сторінки британської історії, як і десятки творів багатьох авторів світової класики, увійшли в золотий фонд перекладацької школи, в якій засвітилася когорта найвідоміших майстрів слова: Максим Рильський, Микола Бажан, Григорій Кочур, Микола Лукаш, Борис Тен. Лукаш і Кочур рекомендували потім свого табірного побратима до Спілки письменників України.

Працюючи над статтею, вперше зустрів відомості й про Дмитрового батька – Хому Паламарчука: „самотужки вивчився на агронома, зібрав хорошу бібліотеку. А 1937-го розстріляний в Уманській тюрмі як „ворог народу”. Всього лиш два речення!

Але ж розстрілювали не за бібліотеки. Тож пізніше вичитав, що старший Паламарчук був активним учасником боротьби за вільну Україну, знав В.Винниченка, М.Міхновського, С.Петлюру. 1934 року, після ще не стихлого Голодомору, його було вислано до Сибіру, звідки втік у рідні місця, але тут його знову заарештовано і згодом страчено.

А сам Дмитро Хомович, коли розпочалася німецько-радянська війна, служив у танковій частині і в дивізійній газеті. Незабаром потрапив у оточення і полон, але йому вдалося втекти. Далі боровся за незалежну Україну в лавах Української Повстанської армії. Довелося посидіти і в румунській, і в німецькій тюрмах, зіткнутися з радянським СМЕРШЕМ.

А та перша публікація 1968 року теж про карателів.

Йшлося про колишнього командира танкової роти Валентина Валька, сина закатованого фашистами партійного керівника краснодонського підпілля. Зустрічався з ним у Рівному. Мав тривалі розмови за різних обставин, і тепер десятки років дивуюся нестихаючим суперечкам, наскільки  об`єктивним був автор роману «Молода гвардія» Олександр Фадєєв і чи було якесь партійне керівництво тим рухом взагалі. Але тоді це не викликало сумнівів. Пишучий народ підхопив тему зради, зліпивши персону зрадника, з члена похідної групи ОУН, українського американця Євгена Стахіва, що діяв окремо. Я був добре знайомий з Євгеном, маю його книжку, друковані й магнітофонні записи, і не сумніваюсь: ніхто правди так і не сказав. Вона нікому не вигідна.

Серед інших помітних виступів вважав би великий полемічний огляд «Як українцям облаштувати Росію». Щось від Солженіцина через Путіна й Кучму до Тузли. Того разу я розумів редакторів, які відмовлялися публікувати таке непідйомне полотно. Безнадійно показав тодішньому відповідальному редакторові Петру Перебийносу. Він подивився і – спасибі! – надрукував. З`явилися й доволі приємні відгуки: В. Мельника з Павлодара, С. Гурко та С. Лантух з Канади тощо. В центрі був Рік Росії в Україні і візит Путіна з цієї нагоди. Інакше кажучи, спроба анатомічного зрізу про «дружбу» з північним сусідом на землі, в небесах і на морі. Не обходячи ні специфічної лексики московського ватажка, що коробила слух нормальних слухачів, бо ж такої в українських університетах не вивчали, а також прихованих і відкритих погроз молодій українській державі.

Особливо розперезався глава путінської адміністрації Волошин: «Никогда Россия не оставит Украине Керченский пролив. Хватит того, что Крым сегодня украинский… Хватит издеваться над нами. Если надо, мы сделаем все возможное и невозможное, чтоб отстоять свою позицию. Если надо, мы сбросим туда бомбу».

Нагадаю, це січень 2004 року. Кремлівські стратеги і тактики, перебуваючи в істеричному наступі, озвучили весь інтелектуальний і бойовий арсенал, від «мочить в сортирах» до «скинемо бомбу». Тоді тузлинський шантаж все-таки захлинувся. Завдяки єдності українського суспільства, стійкості дипломатів і прикордонникі! Україна не злякалася, а об`єдналася.  Продемонструвала свою суверенність і рішучу готовність дати відсіч агресивним заявам і територіальним претензіям.

На жаль, потім заспокоїлися, розслабилися, уникали належних висновків. А тепер говоримо про останні три роки. Які три роки, коли вся історія українсько-російських взаємин – це суцільна історія старшобратського ламання міжнародних договорів, ігнорування  загальноприйнятих норм міжнародного права взагалі? Від будь-яких московських проектів – ЄЕП, СНД, митних союзів, марнославного євразійства, як і від сумнозвісного Переяслава, до чергової Тузли – у них один крок. І це пора знати!

Усвідомити, щоб не платити вбитими, пораненими, покаліченими… Ні сьогодні, ні в майбутньому.

Можна ще згадати  газетні публікації «Літератори на фронті. Бють гармати …по поезії і прозі», «Чули дзвін… З приводу одного опусу панів-дослідників» (про скандальний акровірш «канадського друга», що став однією з причин звільнення редактора «Радянської України» Юрія Заруби, «Небезпечна ворохобня під омофором «русского мира»…

Але ж про Росію гуторимо, а Україна – в умі. Назрівали вибори глави держави. Памятаючи щось про «роль личности в истории», як громадянин, котрому не байдужа доля  країни, я запитував через газету себе й співвітчизників: «Кого ж покличемо на Олімп?» Щось тоді вже гризло душу. Але хотілось достойного керманича. Стаття й закінчувалась: «Щоб з чистою совістю, без тіні лицедійства сказати дітям та онукам: беріть приклад з Нашого Президента. Скажу чи ні?»

Не сказав… Бо президентом став Янукович – перевертень, убивця і зрадник, який втягнув Україну в нову кровопролитну війну. Демократія зіграла з Україною злий жарт. З болем доводиться визнавати, що нинішній глава держави недостатньо енергійно бореться з наслідками тієї злочинної політики. Кремлівський ордоскунс, який верховодить розбійною бандою, часто переграє Петра Олексійовича в стратегії й тактиці жорстокого гібридного протистояння, а в інформаційній війні незворотно отруює українсько-російські відносини.

…За нового відповідального редактора, Станіслава Бондаренка,  прекрасного поета й організатора, вдалося успішно й своєчасно реалізувати у двох передноворічних номерах газети тему «Століття перемог і поразок. Від села до держави». Про українську революцію від 1917 року.

Отак ми й дружимо з «літературкою», як і сотні інших авторів, допомагаючи один одному на ниві правдивого, патріотичного слова. Це справді народна газета, і я передплачую її для сільської й шкільної бібліотек рідного села.

На жаль, на цьому грунті стався й сумний епізод у нашому співробітництві. Він, мабуть, особливо зрозумілий у контексті дискусії, що зараз триває про відносини друкованих видань з державним монополістом  поштового зв`язку Укрпошта. Для унаочнення подаю повністю мій лист до редакції.

«Люди не роботи». Цю істину мені повідомила завідуюча 10-м відділенням Укрпошти, що на Печерську в Києві.

У такий спосіб вона виправдовувала свою співробітницю, яка ні з того, ні з сього оформила мою передплату на чужу адресу. «Не відходячи від каси», я просив проставити недостатню буковку. Оператор (за квитанцією Козир) відмовилась, пославшись на те, що все уже в комп`ютері, а поштарка і так все знає. Нас і справді прекрасно обслуговує Наталія Володимирівна Домбровська, але ж вона керується передплатними документами. Як і вся система передплат. А далі мене чекала просто-таки детективна історія.

Оскільки я роками передплачую «ЛУ» для сільської та шкільної бібліотек рідного села, то вирішив повідомити, що зробив це й на 2017 рік, і принагідно перепитав, як ця патріотична газета надходить у село. Яке ж було моє здивування, коли почув, що жодного номера газети ні одна з бібліотек протягом 2016 року не отримувала!

Цілими днями я шастав по громіздкій структурі Укрпошти, вислуховував бравурну музику і нескінченні прохання зачекати, поки нарешті не вийшов на начальника відділу передплат В.П.Паливоду, яка сказала: «Вам передзвонять.»

І справді зателефонували. З Умані!? Гарним голосом Таня Яковенко повідомила: «Помилка наша, уманська». Як з`ясувалось, передплата на село Івангород Христинівського району здійснюється через Умань. А там замість коду села 20040 написали 20340. Злощасна «трійка» як загальна оцінка системі, спрямувала мої газети в село Паланка, де їх таки отримували, використовували, як хотіли, і… мовчали.

І що нам тепер робити, – запитують гарним голосом. Кажу: зберіть і покладіть в івангородські бібліотеки по підшивці газет згідно з моєю передплатою, і питання знімемо. Не вийшло. Закінчилося тим, що мені повернули певну суму, котра аж ніяк не компенсує затрати на ганебну операцію «Люди не роботи». Гнітить образа. Я ж вважав, що роблю добру справу для земляків і для газети…

22 і 29 грудня минулого вже року, «ЛУ» оприлюднила мою статтю «Століття перемог і поразок». Йшлося про історичний контекст. Але ж кричуща безвідповідальність і нехлюйство в повсякденних справах, що стають мало не правилом – це теж наша поразка. І, як на мене, доволі серйозна. Невже й на це потрібні століття?»

Цього разу мовчить редакція. З 19 січня ц. р.

Але ж у Газети – славний і заслужений ювілей. Тож щиро вітаю улюблену «Літературку» і її роботящий патріотичний колектив зі святом! Бажаю принагідно бути зубастішою в захисті честі і достоїнтва – своїх і авторських.

А передплату гарантую.

З повагою,
Володимир Чорний

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-