Тарас Шевченко – культура пам'яті та ризики культу

Тарас Шевченко – культура пам'яті та ризики культу

2650
Ukrinform
«Прогулянка з задоволенням і не без моралі» пам'ятними днями 9-10 березня

З початком декомунізації в інформаційному полі періодично з'являються фотографії декомунізованого Леніна. То він просто у вишиванці, а ось вже у вигляді козака. Але до дня народження Тараса Григоровича з'явилися більш вишукані плоди творчості – Ленін, перетворений на Шевченка, до того ж майже виключно за рахунок малярних робіт. Ну, хіба що кам'яну смушкову шапку на голову начепили. У роботах цих, спочатку бешкетних, пародійних, є своя принадність. Зразок економної народної хитромудрості.

Але якщо вдуматися, то тут присутній не просто жарт, а глибокий сенс. І метафора настільки відкрита, очевидна, що вона часом ховається від осмислення, як лист, захований серед іншого листя в новелі Едгара Аллана По.

А чи немає ризику створити шевченківський культ – на місці ленінського?

Звичайно, такий ризик є.

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА – ЗЛІТ ОДРАЗУ ПІСЛЯ НАРОДЖЕННЯ

Геніальність Шевченка-поета (доповнена талановитістю Шевченка-художника, обдарованістю Шевченка-прозаїка), його роль у становленні сучасної української мови, української нації настільки великі, що тут жодне похвальне слово не буде перебільшенням. Це той випадок, коли найуніверсальніша, кінематографічно дієва голлівудська формула не буде перебільшенням: «Прийшла одна людина – і врятувала цілий народ».

Не від фізичного знищення, але від розчинення і забуття. Уявити тільки... Ось є «Енеїда» Івана Котляревського, від якої ведеться відлік сучасної української літератури. У списках вона почала ходити у міру написання ще наприкінці XVIII століття. Перші три частини були видані, як сказали б зараз, піратськи, без відома автора, з безліччю помилок – у 1798 і 1808 роках. Перше видання за участю автора та вичитуванням з'явилося тільки у 1809 році (чотири частини «Енеїди»). П'яту та шосту частини поет дописав у 1820-х роках. А повністю книга вийшла вже після його смерті, у 1842 році.

А тепер накладемо на цю хронологію дати життя та творчості Шевченка. Народився у 1814 році, почав друкуватися у 1838-му. Того ж року написав поетичний некролог померлому авторові «Енеїди» «На вічну пам'ять Котляревському» (видано, правда, було пізніше). Перший, тоненький «Кобзар» видано у 1840-му. Арешт і заслання – 1847-1857 роки, більш повний «Кобзар» після повернення із заслання – у 1860-му. І смерть – у 1861-му.

Звичайно, ні Котляревський, ні Шевченко не були одинокі, з ними і до них були українські поети та письменники. Геній не народжується в літературній пустелі – потрібна загальна коренева система з безліччю інших авторів. Але все ж таки – яка швидкість. Тільки-но з'явилася українська література в сучасному розумінні, тобто живою, розмовною, народною мовою. І відразу ж – вершина.

«Прийшла одна людина – і врятувала цілий народ». Після геніального Шевченка усі розмови про вторинність та меншовартість української мови втрачали сенс, ставали долею або політичних спекулянтів, або людей, позбавлених почуття прекрасного.

І ось тут – важлива різниця з Котляревським і його «Енеїдою». Не часто згадується той факт, що спочатку вона – перекладення не стільки «Енеїди» Вергілія, скільки російської її травестії – «Вергілієвої Енеїди, вивернутої навиворіт» Миколи Осипова (який у свою чергу наслідував європейських авторів, які бавилися з жартівливим перекладанням класика).

Багатьом сам цей факт здавався (здається) образливим і тому не вартим згадки. Мовляв, більш почесно перелицьовувати античного класика, ніж заштатного російського автора. Але ж може бути й інша логіка.

Переклад Миколи Осипова сам по собі не поганий, викликав похвалу сучасників. Однак якими важкими, кострубатими видаються перші його рядки у порівнянні з Котляревським. Осипов: «Эней был удалой детина / И самый хватский молодец; / Герои все пред ним скотина / Душил их так, как волк овец». Котляревський: «Еней був парубок моторний / I хлопець хоч куди козак, / Удавсь на всеє зло проворний, / Завзятіший од всіх бурлак».

Але ж це саме те, про що пізніше скаже Шевченко: «Нехай вони пишуть по-своєму, а ми по-своєму: у їх народ і слово, і в нас народ і слово; чиє краще – нехай судять люди».

КУЛЬТ ШЕВЧЕНКА – РИЗИКИ ТА ЩЕПЛЕННЯ

Культ – поклоніння, шанування кумира, ідола. І немає такої речі, навіть найсвятішої, якої не могли б сплюндрувати бюрократія, завзяття, популізм. Тоді на місці ідоляк, що впали під час ленінопаду, постануть нові ідоли національного генія. З таким же бездушним, для галочки, шануванням. (Коли уявляєш це, відразу згадується чудове слово «вишиватники»).

У перекладенні людей такого типу Шевченко і уся його творчість стає вилизаним, вибіленим і вкритим товстим шаром цукрової глазурі. У присутності таких людей фраза, що у живописі Шевченко не такий геніальний, як у поезії, виглядає неприпустимим хамством.

Саме тому колись давно книжка «Вурдалак Тарас Шевченко» (2000) Олеся Бузини у частини українських інтелектуалів, цілком патріотичних, таких, які і творчість Тараса Григоровича люблять, відторгнення не викликала. Вони бачили в ній здорову по суті літературну провокацію, можливість відколупнути від погруддя Тараса Григоровича якусь кількість цукрової карамелі.

Чому ж «щось пішло не так»? По-перше, сам Бузина виявився людиною не цілком адекватною. Щедро виданий йому аванс за вміння писати поперек розлініяного листа він порахував визнанням власної величі та неповторності, а знайдену тему, підхід (один з безлічі можливих) – своєю «золотою жилою», яка йому надійно гарантує і прибуток, і славу.

І цей рух морально нестійкої душі був притягнутий міцним магнітом. Друга причина у тому, що імперський центр, який якраз у ті роки задумався про те, що час вже приструнити колишню колонію, яка занадто розбовталася, чекав і був готовий популяризувати саме такого автора, який не посоромиться стати патентованим українофобом...

Насправді ж, як показав час, уникнути карамелізації образу Тараса Григоровича Шевченка не так вже й важко. Потрібні три складові: міра, смак, іронія (в загальнонаціональному сенсі – самоіронія). І з початком Майдану виявилося, що, з одного боку, Шевченко – живий. Ось абсолютно живий, сучасний, чия поезія гаряча і актуальна, нібито тільки-но написана. А з іншого боку, у народу, у його художників виявилося достатньо (само)іронії, міри і смаку, щоб зобразити цього живого Шевченка, не впадаючи в вульгарність, штампи. (У 70-ті роки минулого століття символом подібних акторсько-режисерських штампів повального осучаснення була фраза «Гамлет у джинсах»).

А ось найсвіжіший приклад того ж ряду – креатив-2017: «Спецпроект до дня народження Кобзаря #DigitalShevchenko». Просто, яскраво, швидко, сміливо. Погортайте.

З таким підходом до Тараса Григоровича ми не впадемо в його омертвілий культ.

ШЕВЧЕНКО СКЛАДНИЙ, ЯК ВСЕ ЖИВЕ

Але «живий Шевченко» серед іншого передбачає його читання, прочитання, перечитування. І розуміння. І відсутність страху перед складними темами, непростими питаннями.

Саме так – повнокровно, усебічно, чесно – досліджують Шевченка і пишуть про нього Юрій Барабаш, Григорій Грабович, Іван Дзюба, безліч інших шевченкознавців. І треба не боятися давати по руках охоронцям-вишиватникам, які намагаються обмежувати свободу дослідників, які ставлять тут червоні прапорці, за які не можна заходити.

Старий закон історії і політики – якщо у складних питаннях твоєї історії та культури не будеш порпатися, розбиратися ти, це будуть робити твої вороги. І голосно, для всіх оголошувати підсумки своїх студій. Нібито ксенофобія, нібито кровожерливість, нібито антихристианство у творчості національного генія. Не Бузиною першим ці теми піднімалися (у всіх своїх українофобських текстах він лише повторював зади дореволюційних викриттів «українського сепаратизму») і не ним закінчилися. Якщо не ми, не наші дослідники будуть піднімати старозавітні брили шевченківських смислів, то за держзамовленням Мінкульта та Міносвіти сусідньої країни звиклі до цієї справи їхні фахівці швиденько заллють усе лайном, причому в строго замовленій кількості та консистенції.

З іншого боку, безглуздо думати, що в науці, особливо літературній та історичній, «все вже придумано, все вже написано». Найпростіший (і одночасно найскладніший) приклад – тема «Шевченко та Уніатська церква». У монастирях, храмах Української Греко-Католицької церкви портрети Шевченка (часто вишиті), «Кобзарі» - звичайний, природний атрибут. Згадаймо при цьому поезію Тараса Григоровича. «Як та галич поле криє, / Ляхи, уніати / Налітають, — нема кому / Порадоньки дати» («Тарасова ніч», 1838). «Ще як були ми козаками, / А унії не чуть було, / Отам-то весело жилось!» («Полякам», 1847-1850).

Зверніть увагу на час написання цих віршів. А тепер давайте згадаємо, що після поразки польського повстання 1830-1831 рр. ставлення до уніатів у Росії було препогане, гірше, ніж до католиків. Знаменитий Почаївський монастир (лаврою стане пізніше) забрали за потурання заколоту тоді ж – у 1831-му. І далі - католицька церква у православній Російській імперії залишилася і була навіть модною в середовищі імперської аристократії. А ось уніатську церкву в 1839 році просто ліквідували, відібравши у неї всі (!) храми та монастирі.

І яким би генієм Шевченко не був, як би тонко і гостро не відчував він історію свого народу, якась частина імперської антиуніатської пропаганди проливалася і в його вуха і душу. Навіть незважаючи на те, що батьки його матері Катерини Якимівни Бойко були переселенцями з Прикарпаття, а значить, швидше за все, уніатами. Але ця тема, «Шевченко та Уніатська церква», незважаючи на свою важливість, так і залишається, за великим рахунком, не дослідженою.

ЖОВТО-СИНІЙ БУКЕТ І ЛИСТІВКА ДО 9 БЕРЕЗНЯ

Ну і питання, не менш просте, але більш утилітарне. Український календар та його святкові дні. У «Календарі В'ятровича» пропонується, зокрема, прибрати вихідний день 8 березня (Міжнародний жіночий день) та перенести його на 9 березня (Шевченківський день). І це логічно, правильно. Як не крути, але феміністсько-лівацьке свято 8 березня для України дуже дивне у всіх своїх проявах. За винятком того факту, що воно тут уже півстоліття є вихідним днем, і до нього, до його півстолітньої міфології просто звикли. А зміна святкового календаря – питання, в якому сильно йти проти громадської думки (чи правої, чи неправої) не можна.

З іншого боку, перенесення свят, зміна їхніх акцентів і забарвлення – історія у світі настільки не нова, традиційна, що тут просто потрібен підхід більш функціональний та прагматичний.

Головне – що є найбільш дорогим у «Міжнародному жіночому дні». Подарунки жінкам, у першу чергу, квіти: мімози, тюльпани, гвоздики. У Шевченківському дні потрібно просто зберегти цю традицію, більше того – її потрібно підкреслити. Трішки при цьому модернізувавши.

Жовто-синій букет у подарунок! Жовті мімози, жовті тюльпани, жовті гвоздики, доповнені синіми, блакитними, бузковими квітами – волошками, айстрами, хризантемами (варіанти подорожче – блакитні троянди, сині примули, гортензії, орхідеї).

І листівки з чудовими шевченківськими рядками, присвяченими жінкам.

«І барвінком, і рутою, / І рястом квітчає / Весна землю, мов дівчину / В зеленому гаї».

«Понад ставом увечері / Шепочеться осока. / Дожидає в темнім гаї / Дівчинонька козака».

«У нашiм раї на землi / Нiчого кращого немає / Як тая матiр молодая / З своїм дитяточком малим».

Маю великі сумніву щодо того, що у такому варіанті свято, задумане Кларою, дружиною одесита Осипа Цеткіна, і до невпізнання перетворене за брежнєвського Радянського Союзу, буде таким вже дорогим. Це свято, як квітку з горщика, потрібно просто перенести в інший горщик – сусідній день. І воно приживеться.

Олег Кудрін, Рига.

Малюнок на першій сторінці Андрій Єрмоленко


Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-