Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Чому в царській Росії забороняли видання байок Леоніда Глібова

Чому в царській Росії забороняли видання байок Леоніда Глібова

Блоги
Укрінформ
Український Крилов чи самодостатній талант?

Уже поганим правилом, яке вкоренилося ще з царських часів і втокмачувалось у голови учням радянських шкіл, стало називати видатного байкаря Леоніда Глібова «українським Криловим». Так утверджували вторинність творчості видатного майстра, який начебто просто надав малоросійського колориту байкам старшого брата, переклавши їх з російської українською мовою (у ці дні минуло 190 років з дня народження Леоніда Глібова)

На перший погляд у Крилова і Глібова справді чимало аналогічних сюжетів. Та якщо звернутися до творчості Езопа чи Лафонтена, то виявиться, що Крилов теж не оригінальний, хоч ніхто не називає його за це російським Езопом чи Лафонтеном. На відміну від іменитих попередників, байкар-росіянин наділив героїв своїх творів абсолютно впізнаваними національними рисами, тож, наприклад, знамениту «Дем’янову уху» з її універсальною мораллю заслужено сприймаємо як суто російську байку.

Натомість Глібову, в якого фактично кожен рядок наповнений українським колоритом, сторіччями відмовляли в самобутності, перетворюючи його на перекладача чужих творів. За такою логікою навіть безсмертна «Енеїда» І. Котляревського, яку об’єднують із першоджерелом Гомера лише деякі сюжетні лінії та спільні для всієї античної літератури герої, — лише переклад. Однак ніхто не називає Івана Котляревського українським Гомером й не заявлятиме, що їхні твори різняться тільки мовою.

Насправді йдеться про ситуацію, коли, як стверджував видатний російський байкар, «ларчик просто открывался». Відгадка приховується в листуванні чиновників російського цензурного комітету, які після тріумфального успіху перших видань байок Глібова шукали благопристойні причини для заборони подальших перевидань його творів.

І якщо на місцевому рівні справу начебто вирішували позитивно, то в Петербурзі однозначно заявляли, що байки «не удобні» для друку через «намеренное старание проводить украинофильские тенденции» і «болезненное нытье над судьбою исключительно малоросса».

У висновку від 18 березня 1889 року Петербурзького цензурного комітету прямо сказано, що автор навіть у перероблених сюжетах байок «берет явление не из жизни вообще, как у Крылова, а приспособляет каждое событие к характеру малороссийской жизни, чтобы этою обособленностью угодить украинофильским стремлениям». Особливу лють цензорів-шовіністів викликали слова з байки «Бджола та муха»: «Я рідну Україну не проміняю на чужину», в яких висловлена «приверженность южнорусскому краю России», який «бил і єсть» Малоросією, а не чимось іншим.

Утім, усе це відверте листування було тільки для внутрішнього користування. Натомість в офіційних відповідях заявникам повідомляли, що «басни Глибова представляют из себя почти сплошной перевод басен Крылова», а тому на основі Емського указу «подобные сочинения на малороссийском наречии подлежат запрещению», бо українцям немає потреби читати без того зрозумілі для них російські книжки в перекладі.

Отож десятиріччями називаючи Глібова «українським Криловим», ми фактично повторювали придуманий великодержавними шовіністами міф, єдиною метою якого було під пристойним приводом заборонити друк «малороссийских книг для народного чтения». Їх видання російські шовіністи сприймали як «явный ущерб русской национальности» на колонізованій українській землі.

Ще один доказ цього — заборона видання віршів, написаних Глібовим для дітей. Ці твори за всього бажання вже не можна було видати за переклади, однак книжку «Пісеньки, загадки і жарти» не допустили до друку, а її рукопис «удержали» в надрах цензурного комітету як крамольний. Отож текст пам’ятного багатьом поколінням українців «Квіткового весілля» зі знайомими кожному словами «танцювала риба з раком, а морквиця з пастернаком» вперше побачив світ за кордоном тодішньої Російської імперії — на сторінках львівського дитячого журналу «Дзвінок».

Не менш складна доля в легендарної «Журби (Стоїть гора високая)», що давно вже стала українською народною піснею, в якій звучить не лише суто лірична туга за втраченою молодістю. Маємо пам’ятати, що гімназійного викладача історії й географії Леоніда Глібова за прагнення «тихою правдою доброго слова» нагадувати українцям, хто вони і яких батьків діти, покарали забороною на професію та роками злиденного існування. Такою була розплата за мужність залишатись українцем.

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-