Таки весна :)
Поки жила у Срібному, не було такого року, щоб не ходила по проліски. Вже сама дорога була чимось таким особливим. Спочатку треба було пройти яром, перестрибуючи з купинки на купинку, щоб не набрати у гумаки води. Потім - наступна перешкода, бурчак (так у нас називали нешироку протоку між двома ставками. Прихований від стороннього ока у заростях сухої осоки, він перетинав навпіл пастовень (місце для випасу худоби). Через бурчак клали кладку, але вона переживала не кожну зиму. Тому треба було знайти найвужче місце - і стрибнути! Далі, широко розставивши ноги, треба було пройти величезним бетонним кільцем під трасою. Сжоже на покладене на бік колодязне, кільце слугувало стоком для води, тому й іти треба було так, щоб не замочити ноги. І ось, нарешті - під лісом!
Першими тебе зустрічали у верболозах ''котики'', а далі треба було знайти те потаємне, відоме не кожному, місце, де на пагорбку першими виразили з під снігу проліски і підсніжники, а згодом - ряст, ''білі і жовті ''зірочки, ''салата'', медунки, зозулини черевички (так бабуся казала на фіалки)... А на горі, біля поля, можна було напитися березового соку).
Весна...
Юлія Нестеряк
FB
реклама