Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Як наш міністр і Петро I шукали Переяславські угоди

Як наш міністр і Петро I шукали Переяславські угоди

Блоги
Укрінформ
Ці документи ховають у Москві за сімома замками.

Ми, на жаль, забуваємо свою історію. Серед епохальних моментів, коли формувалися наші міждержавні, міжнародні відносини – і пам΄ятні Переяславські угоди 1654 року, офіційно – між Військом Запорозьким та Державою Московською. Дослідники з тих давніх часів буквально з ніг збилися, і донині силкуються добратися до тих вікопомних документів, „пощупати” їх, процитувати з першоджерел. Безуспішно! Пробують це робити й „цікаві” журналісти. До однієї з таких спроб долучився і я.

Ми не раз говорили про все це зі Степаном Лукичем Бухтяком, колишнім керівником редакції іномовлення Держтелерадіо України. По телефону, бо він добряче хворів. Домовились, що він спробує опублікувати те, що знає з цього приводу, а я його підтримаю своїми каналами, тобто через депутата, з яким на той час працював. Так у письменницькій газеті „Літературна Україна” з`явився допис:

„НІКОЛИ, НІКУДИ, НІКОМУ!”

Заява секретаріату ради НСПУ, з якої починається номер газети за 20 червня 2016 року, вмить перенесла мене у 80-ті роки на столичну Солом`янку, в Центральний Державний архів Жовтневої революції (ЦДАЖР), де я працював, перейшовши на пенсію. За стіною кімнати нашого відділу розміщався Історичний архів України, де зберігаються документи з ХVІІ віку і до 1917 року. Коли я вже познайомився з сусідами, то  зайшов якось і попросив: „Шановні юні колеги, не відмовте сивочолому ветеранові: хочу побачити славнозвісну Переяславську угоду. Ви не турбуйтесь: допуск до таємних документів у мене є, та я й не збираюсь читати Угоду, я тільки хочу подивитись, як вона виглядає…”

Завжди привітні сусіди, враз насторожено переглянулись, а після паузи один з них відповів:

– Ми самі хотіли б побачити Переяславську угоду, та ба! Її в нашому архіві немає й ніколи не було… А зберігається вона в Москві, в архіві союзного Міністерства закордонних справ.

Незабаром, проходячи курс лікування у Феофанії, я зустрів давнього знайомого Г.Г.Шевеля, який працював міністром закордонних справ України, і в розмові запитав:

– Георгію Георгійовичу, чи не доводилось вам цікавитися Переяславською угодою?

– Доводилось, – кивнув він головою.

– І що?

– Якось у Нью-Йорку, на сесії Генеральної Асамблеї ООН, під час однієї зустрічі з союзним колегою Андрієм Андрійовичем Громиком, я попросив виправити історичну несправедливість – передати один примірник Переяславської угоди архіву МЗС України. „Нема проблем! – запевнив Громико. – Будеш у Москві, заходь до мене з офіційним зверненням на державному бланку, я накладу резолюцію – і одержиш у завідуючого нашим архівом примірник угоди для Вашого архіву.” Я так і зробив. Громико розгонисто наклав резолюцію, і я з надією подав його розпорядження завідуючому архівом. Але той з кривою усмішкою процідив: „Щоб Ваше прохання задовольнити, необхідна постанова Політбюро ЦК”. – „Але ж Громико – член Політбюро, у Міністерстві його розпорядження – закон. Хіба не так? – „Так, – стримано відповів зав архівом, – і підвівши очі до стелі, додав: – Переяславська угода входить до переліку документів, жоден з яких не може бути переданий звідси. Ніколи, нікуди, нікому! Під цими словами – підпис самого Леніна. Так що при всьому бажанні, – розвів руками зав., – самі розумієте…”

Коли я почув це, то вмить подумав, а тепер скажу: як же у світлі наведеного ленінського припису – „Ніколи, нікуди, нікому” – виглядають його „заповітні” слова: „Держава сильна свідомістю мас. Вона сильна тоді, коли маси все знають, про все мають свою думку і йдуть на все свідомо”? Логіка Леніна зрозуміла: приховати від мас, як царат використав Переяславську угоду для закріпачення України. Він ніби передбачав, що в слушний час збільшовичений імперський грунт пустить паростки, які продовжувачі його справи назвуть „новою історичною спільністю – радянським народом”. А яка логіка, пропонована Президентом у відзначенні роковин Переяславської ради?

Степан БУХТЯК,
інвалід Великої Вітчизняної війни,
читач „Літературки” з 1931 року.
м. Київ.

Я свідомо не став переказувати ці перипетії, ані скорочувати текст колеги, бо, як на мій погляд, він сам собою блискуче передає атмосферу історичного „возз’єднання” України з Росією, і, можливо, витоки й засади хронічно необлаштованих українсько-російських відносин.

На восьмий день після цієї публікації на пленарному засіданні Верховної Ради України було оголошено підготовлений мною депутатський запит міністру закордонних справ А.М.Зленку „Про текст Переяславської угоди у зв’язку з повідомленнями преси про його відсутність в архівах України”. Опублікування Указу Президента України про відзначення 350-річчя Переяславської ради, – говорилося в запиті, – привернуло увагу громадськості та засобів масової інформації до цієї історичної дати. З`являються матеріали, що по-різному оцінюють саму подію, мотивацію сторін, політичний, економічний та гуманітарний досвід тривалого співіснування двох великих народів.

У публікаціях разом з тим стверджується, що самої Переяславської угоди в Україні ніхто ніколи не бачив, що й зараз її немає у вітчизняних архівах, вона нібито зберігається в архіві Міністерства закордонних справ Російської Федерації, але недоступна дослідникам. Далі йшло посилання на згадану вище статтю в „ЛУ” (з додатком її ксерокопії) та прохання „мати авторитетну офіційну інформацію для використання в роботі”.

У відповіді тодішнього Державного секретаря МЗС України Юрія Сергеєва на ім`я Голови Верховної Ради і народного депутата Міністерство відзначило, „що будь-яких документів або матеріалів, пов’язаних з Переяславською радою, в архіві МЗС України немає”. А в зв’язку з наміром організувати „виставку двосторонніх документів, підготовлених у 1654 році з метою реалізації рішень Переяславської ради”, МЗС України звернулося до МЗС РФ із запитом щодо надання копій документів Переяславської ради, які зберігаються в його архівах. Крім того, „дано доручення Посольству України в РФ власними каналами з`ясувати наявність в російських архівах будь-яких недосліджених матеріалів Переяславської ради, у тому числі Переяславської угоди”.

У такий-от спосіб ми отримали ще одне свідчення того, що процес, який розпочався понад три з половиною віків тому, триває й досі в незмінних параметрах окозамилювання і облагороджування російської експансії стосовно України. І українці тут часто безпомічні, бо все в Москві, і за сімома замками.

Міністерство надіслало відповідний запит до Інституту історії НАН України і рекомендує звернутися до заступника директора інституту С.В.Кульчицького, котрий, „безумовно, міг би надати авторитетну офіційну інформацію щодо порушеного питання”. Подається також список видань, у яких досліджуються ці проблеми. Наголошується, що деякі з них „були надруковані задовго до Жовтневої революції, …як, наприклад, „Українсько-московські договори в ХVII – ХVIII віках”, готувалися на підставі вивчення матеріалів російських архівів у дореволюційний період і не піддавалися радянській цензурі”. Вважається, що документи, які відомі дослідникам, відповідали „прийнятій на той час міжнародній практиці”, і „свідчать про те, що у 1654 році було досягнуто домовленість, яку більшість неупереджених істориків кваліфікують як військовий союз”.

Завершується відповідь додатком, що є фактично фрагментом якоїсь наукової розвідки (на 6 арк. без назви, без початку й кінця і зазначення джерела). Проте небезкорисна. Виявляється, що „Року 1709 Петро І наказував розшукати в архіві оригінал статей Б.Хмельницького, але цареві донесли, що в архіві оригіналу нема”. З подальших роз’яснень випливає: у Москві вважають, що пропозиції Хмельницького та принижуюча одну договірну сторону чолобитна в тому вигляді, в якому вони відомі, а також укази й жалувана Гетьману й Війську Запорозькому грамота, разом узяті, становлять повний і остаточний текст договору 1654 року. З тим лише застереженням, що автентичність цих документів-чернеток через брак оригіналів не можна стверджувати. То ж, невипадково, скажемо ми, в певних наукових і літературних колах побутує думка, що договору в точному юридичному розумінні цього слова не було і не могло бути.

Однак це не завадило Росії протягом кількох століть утримувати Україну в колоніальному чи напівколоніальному – як кому подобається – статусі. Пригадаймо також, що домовленість про утворення СРСР мала б бути міжнародним договором. Однак, як свідчать історики, його ніхто ніколи не затверджував і не підписував. Він просто легалізований у Конституції 1924 року – внутрішньому юридичному документі нової держави.

Що ж до Переяслава, то моє знайомство з іншими матеріалами на цю тему було випадковим. Як і амплітуда пізнання: від «Переяславські угоди з`їли миші» до «Ніякого об`єднання України до Росії не було».

Але от з Інтернету вихопив дещо й від авторитетного історика Олени Апанович: «Ми тихенько опитали справжніх істориків, які реально працюють в архівах багатьох країн. Жоден про ОРИГІНАЛИ Переяславських угод не чув і не бачив! Тож святкувати чергову річницю Переяславської Ради не треба. Бо ніхто не знає, що то було. І чи було? Та як?»

Дещо іншої думки видатний українсько-американський славіст й історик Юрій Шерех:

«Ми не маємо підстав святкувати Переяслав. Він став початком великої трагедії народу і безлічі індивідуальних трагедій. Але ми не маємо підстав і соромитися Переяслава. Він мусів бути, він показав наші хиби, але він показав і глибину нашої життьовости і нашого здоров`я».

Можна було б і зупинитись. Залишити все історикам. Аж от – «сенсація». 2013 року в кількох виданнях одразу з`явилися повідомлення про переяславські оригінали. І знову зі згадкою про  заборонну резолюцію Леніна. Подаю мовою оригіналу:

Наконец-то обнаружены подлинные документы
Переяславской Рады 1654 года

Их на Лондонском «блошином рынке» купил скандально известный российский экс-олигарх Борис Березовский. «Гуляй-Полю» удалось дозвониться в Лондон до политиммигранта, и он любезно ответил на наши вопросы.

– Борис Абрамович, это правда, что вами куплен раритет, так называемого Переяславского договора о воссоединении России и Украины?

– Во-первых, подлинник документа, о котором вы спрашиваете, действительно обнаружен и за 460 тысяч американских долларов куплен моим агентом в одном из знаменитых лондонских антикварных магазинов. Во-вторых, в документе нет никаких упоминаний, ни о каком воссоединении или соединении. В Соглашении четырнадцать статей, и документ подписан гетманом Богданом Хмельницким и московским боярином Батурлиным.

– Вы уверены, что это подлинный документ?

– Естественно, перед покупкой раритет прошел серьезную экспертизу. Я привлек для этого крупнейших специалистов по славянской истории из Украины, России и США.

– Вы бы не могли сообщить, кто из экспертов привлекался с украинской стороны?

– Фамилии не могу назвать по условиям договора, могу лишь сообщить, что это ученые-слависты из украинских городов Львов, Донецк, Жмеринка.

– Вы бы не могли рассказать о содержании этого судьбоносного договора?

– Если я его раскрою, то может измениться все современное межгосударственное правовое поле Украины и России. Хочу с гневом констатировать, что МИД России скрывал текст договора. В папке есть документы свидетельствующие, что табу на публикацию текста документа в свое время наложил председатель Совета народных комиссаров Ленин, затем Первый секретарь Никита Хрущев, а 2001 году нынешний президент РФ Владимир Путин.

– Откуда вы это знаете?

– Когда я работал Исполнительным секретарем СНГ, я смог ознакомится с историческими архивами. Более того, у меня, по статусу, была возможность изучать и закрытые документы. Так я узнал, что подлинник Переяславского соглашения есть. Ведь ни подьячие Посольского приказа, ни чиновники царского МИД, тем более, советские дипломаты не могли уничтожить или утратить столь важный документ. И те, и другие были люди очень серьезные – тем более, что оплошность могла обернуться «лишением живота». Но он был недоступен научной общественности.

– Почему, ведь документу 400 лет?

– Вспомните загадочную историю с секретными протоколами к договору Молотова-Риббентропа, существование которых все время отрицали партийные бонзы из ЦК КПСС. В Кремле считали, что обнародование подлинника Переяславского договора сегодня может нанести ущерб государственным интересам России. В 1654 году московский царь постатейно гарантировал украинскому государству полную автономию, а затем все эти обещания были грубо растоптаны идеологами «великой и неделимой царской России».

– А как же подлинник попал в Лондон?

– Вы меня спрашиваете? Вы разве не знаете, что в современной России продается сегодня все.

Авантюрний характер автора цього опусу, звичайно ж, викличе у читача відповідну реакцію. Мабуть, не забулося, що російський олігарх Борис Абрамович Березовський, якого вважають причетним до появи в Кремлі нинішнього крутого ватажка московської команди, був обласканий владою, але перейшов в опозицію і опинився в еміграції, звідки фінансово допомагав групі В.Ющенка. Проте і там його ім`я постійно пов`язувалося з численними кримінальними справами, аж до голосного отруєння співробітника ФСБ Олександра Литвиненка 23 листопада 2006 року. Російського агента російським радіоактивним полонієм у лондонській лікарні. Врешті й сам «БАБ» несподівано помер у заміському будинку.

Знову-таки, можна б не писати ні про Березовського, ні про легенду з покупкою сумнівних переяславських паперів. Однак, робити вигляд, що цього немає, і що наша писана історія, в силу обставин, некритично з чистою совістю може бути передана нашій учнівській та студентській молоді, що зараз реально виступає на арену державотворення, було б неправильно. Тож, треба «лупати цю скалу», як радив Великий Каменяр, щоб звільнятися від пут незнання, заохочувати молодь до очищення «білих плям» нашої історії від ідеологічних нашарувань минулого.

А наведені тексти, як на мій погляд, переконливо доводять незаперечну істину, що українці в усі часи противились будь-якому чужоземному підпорядкуванню і втраті козацьких вольностей і тільки в силу обставин та політичних ходів, а то й інтриг своїх зверхників змушені були впрягатися у невольничі ярма.

Свідчення, що це було саме так, ми зустрічаємо й досі. Історичні помилки наших провідників позначаються на українцях з покоління в покоління. Звідти й тягнеться вервечка і пихатого старшобратства, з одного боку, і бридкої, самовбивчої меншовартості, з іншого. Про це нагадують нам і тверезо мислячі іноземці.

Коли зляканий Янукович на півдорозі до Вільнюса у листопаді 2013 року надумав не підписувати Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, на слуханнях у Сенаті США різко зреагував Аріель Коен (політолог, Haritage Foundation), розуміючи весь драматизм ситуації.

«1654 року, – сказав він, – на квазідемократичному зібранні українські козаки проголосували за приєднання до Російської імперії. Це називалося «Переяславська рада». І тоді Україна втратила незалежність до 1918 року. Сьогодні не повинно бути нової «Переяславської Ради».

Це було сказано в переповненій залі Сенату в присутності трьох дипломатів Посольства України в США на чолі з послом Олександром Моциком.

За кожного президента ми щось суттєве втрачали. Цілеспрямовано принижували неньку Україну. Таке враження, що вона їм не дуже й рідна. Чи, може, ми помиляємось?

Володимир Чорний, Надзвичайний і Повноважний Посланник України, ветеран дипломатичної служби

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-