Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Революційна трагікомедія

Революційна трагікомедія

Блоги
Укрінформ
Подекуди іронічне, відверто стьобне, смішне, подекуди сентиментальне й зворушливе, сумне і трагічне, а загалом - дуже глибоке і мудре кіно

Я в захваті від фільму «Моя бабуся Фанні Каплан», мабуть, одного з кращих за всю новітню історію українського кіно і, відповідно, - одного з кращих, які вийшли 2016 року! Картина стала ще одним свідченням того, що цікава свіжа ідея і талант можуть успішно компенсувати скромний бюджет.

Олена Дем'яненко зняла приголомшливу трагікомедію із суттєвим вкрапленням буфонади. Не можу нічого стверджувати на 100%, але на 90% певен, що так революцію 1917 року до Дем'яненко не знімав ніхто. Так само, як і її учасників із сучасниками. Зміна настроїв у героїв, їх трактування, ставлення до них творців і, відповідно, глядачів протягом одного, навіть короткого епізоду, б'є всі рекорди за кількістю. Одна і та ж дійова особа у певній сцені проходить у глядача через весь спектр емоцій, справді від любові до ненависті, тільки там між ними далеко не один крок, а часом цілий десяток, настільки різнобічно встигають показати своїх персонажів актори. Великий респект їм за це!

Тонка іронія і стьоб на межі (але жодного разу за нею!), з яким автори ставляться до подій, розв'язали їм руки в доборі акторів. Коли б це була канонічна історична драма або навіть історичний блокбастер, думаю, обуренню багатьох глядачів не було б меж, оскільки не в усіх дійових осіб дотримано максимальну зовнішню схожість з історичними прототипами. Однак у кіно, подібному до того, що зняла Дем'яненко, схожість - зовсім не пріоритет у творців і грає лише допоміжну роль: допомагає створити історичне тло, повніше перейнятися добою, відчути її.

У фільмі добу передано дуже вдало. З одного боку, начебто все серйозно: революція - одна, друга, терор із бомбами, класова боротьба, Радянська влада, революційні матроси, робітники, гасла, декрети ... З іншого боку, по ходу дії раз у раз виникає думка, що для всіх учасників подій це просто гра, якою дорослі люди захоплені, як діти - грою в солдатики, настільки часом легковажно і несерйозно поводяться герої, а суворі непохитні промови подеколи звучать як відверті глузування і фарс, хоча чисто формально «зовнішніх пристойностей» начебто дотримано.

Таке суперечливе враження залишають і всі персонажі поодинці. Квінтесенцією цієї суперечливості є головна героїня в неповторному виконанні Катерини Молчанової. Сформовані за десятиліття СРСР, та й в пострадянський період уявлення про Фанні Каплан після фільму Дем'яненко розбиваються вщент. Перед нами слабка, нещасна, самотня меланхолійна жінка, що за випадковим збігом обставин опинилася в центрі бурхливих подій, куди забрела більше в пошуках любові, ніж через відданість якійсь політичній ідеї. Фанні в Молчанової іноді настільки безлика, апатична і млява, що її хочеться схопити за комір і гарненько струсонути, аби сколихнути, оживити почуття, зрозуміти, чи є вони у неї взагалі. Але що парадоксально, за всієї своєї млявості і слабкості не полишає відчуття, що ця жінка здатна перенести багато, керована сильним і відданим почуттям, якому Каплан не зраджує так само, як і своїм принципам. Нехай це кохання часом виглядає смішним, настирливим і навіть дурним, оскільки вибір Фанні, як на мене, зробила далеко не найкращий, але в щирості їй аж ніяк не відмовиш. І саме кохання допомагає їй пройти через випробування, яких Фанні, на жаль, не бракуватиме. Непідробне роздратування, гнів, сміх і настільки ж щире співпереживання - лише деякі з багатющого набору почуттів, які викличе героїня Молчанової у глядача.

Майже такий самий суперечливий і її обранець Віктор Горський у настільки ж талановитому виконанні Івана Бровина. Розібратися в тому, ким є насправді його герой - повним егоїстом, негідником, кар'єристом, який вміло маніпулює і приносить у жертву людей заради своїх цілей, безтурботним авантюристом-романтиком революції з вітром у голові і легким ставленням до життя, або нещасною жертвою несприятливих обставин, як і закохана в нього Фанні, а може - всім заразом, розібратися вкрай складно, тому що герой Горського теж змінює маски з калейдоскопічною швидкістю.

Схочеш не забудеш і Мирослава Слабошпицького в образі Дмитра Ульянова, якого у Дем'яненко настільки ж важко зрозуміти, як і попередніх персонажів. У ході дії і він постане перед глядачем дуже різним. Однозначно сказати яким же його насправді бачить актор, не так просто, але я б приблизно охарактеризував би це ставлення як іронічну поблажливу доброту. В цілому ж тонка і стильна робота, від якої отримав справжнє задоволення, настільки щиро і до кінця виклався актор на знімальному майданчику.

На відміну від трьох вищеназваних персонажів, Ульянова-Леніна сильно посунули до карикатурності і гротеску, що, втім, аж ніяк не зробило вождя революції таким, що менше запам'ятовується, швидше навпаки. Екранного часу в нього не так багато, але для того, аби оцінити майстерність Олексія Девотченка, його досить. На жаль, робота у фільмі «Моя бабуся Фанні Каплан» стала для цього талановитого актора однією з останніх у кіно.

До пари своєму чоловікові і Надія Костянтинівна Крупська у віртуозному виконанні Наталії Никуленко. І знову важко зрозуміти: чи то вона простодушна жінка, викинута нагору тим самим збігом обставин, чи то хитромудра притвора, що удає дурочку з провулочка, а то - й справді дурепа.

З-поміж епізодичних робіт більше за інших запам'яталася Вікторія Трофименко в ролі каторжанки. Кому як, а особисто мені приємно, коли режисер - талановитий і як актор, по інший бік камери.

Приємно порадували у Дем'яненко низка по-справжньому смачних сцен, до яких, зокрема, зарахую, Каплан, яка марить про звільнення улюбленим з каторги. Давня мрія дівчат про лицаря на білому коні, який штурмує замок з ув’язненою нареченою, в головах романтичних революціонерок пройшла явну трансформацію.

Потужна за своїм алегоричним звучанням і історія з дитинства Володі Ульянова, що її розповідає його брат Дмитро. Вона сповнена великої глибини і сенсу попри всю свою непоказність.

Вдале тло створює в картині і музика Тимура Полянського, яка точно влучає у настрій кожного епізоду.

Подекуди іронічне, подекуди відверто стьобне, подекуди смішне, подекуди сентиментальне і зворушливе, подекуди сумне і трагічне, а загалом дуже глибоке і мудре кіно зняла Олена Дем'яненко, за що їй щиро дякую. Після таких фільмів із новою силою починаєш вірити у перспективи українського кіно.

Михайло Коронкевич

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-