Будинок, зведений Темрявою

Розмаїття відтінків страху та його багаторівневість - саме те, що вигідно виокремлює «Абатуар» з-поміж схожих на нього. Це і просто неясне побоювання, що блукає ще десь на підході до свідомості, і вже виразне відчуття небезпеки, що насувається, і страх вже зовсім відчутний, той, що переживається, і страх первісний, тваринний, і страх, перемішаний із відчаєм, безсиллям, безвихіддю. А між ними ще безліч перехідних, проміжних рівнів. Герої фільму переживуть їх усі.

Боусман створив у своїй картині приголомшливу стильну, правдиву атмосферу жаху. Чого варте одне глухе містечко Нью-Інгліш, який зробив би честь декорації не до одного роману Стівена Кінга, а це вже говорить багато про що. Містечко напівзнелюднене, але не залишися в ньому взагалі жодної живої душі, мені здається, він і то, мабуть, навіював би менший страх, ніж із такими жителями. Класична осторога глибокої провінції стосовно чужинців тут звична річ, але за кожним із цих людей до того ж волочаться з десяток невидимих ​​«кістяків у шафі»і таємниць. серед яких за всього бажання не запідозриш безневинних. Адекватним, принаймні попервах, здається лише шериф, що, як я помітив, в даному жанрі стає вже традиційним: кому ж доручити розсудливість як не представникові влади?

Порадували мене і таємниці Нью-Інгліша, що сягають своїм корінням не куди-небудь, а років Великої Депресії, що тільки додало картині чарівності і особливого, зловісного шарму. Що поробиш, небайдужий я до цього періоду в історії Штатів, як і до історії США в принципі. І пару балів за це сценарне рішення «Абатуар» отримав від мене відразу ж.

Інтрига з низкою загадкових вбивств упродовж багатьох років та їхнім підгрунтям сама по собі безпрограшна, але авторам фільму треба віддати належне: розвинули її вони грамотно та з розумом. Хвацькості і закрученості в дусі крутих детективів від неї не чекайте, але напругу вона збереже аж до кінця, а запитання, відповіді на них, таємниці та їхні розгадки розподілені рівномірно за ходом усієї дії, а не вивалені сумбурно на глядача наприкінці. Фінал, до речі, в картині водночас і канонічний, і оригінальний. Як і годиться кращим зразкам жанру, відповіді ми отримаємо далеко не на всі запитання: деякі з них картина понесе з собою разом із фінальними титрами.

Із вигадкою та фантазією створено в «Абатуарі» і сам лабіринт страху, який виправдовує свою назву сповна. Квартету художників - вищий бал за «оформлення», а композитору Марку Сейфрітцу - за саундтрек і в цьому епізоді, й у фільмі загалом.

Акторська команда порадувала своїми свіжими, принаймні для мене, обличчями. Зокрема, у Джессіки Лаундс і Джо Андерсона вийшов дуже непоганий дует.

Крім них, розкішну роль зіграла Лін Шей (те саме відчуття десятка «кістяків у шафі»), яка, схоже, знайшла себе саме в жанрі хоррора, доказом чому вся її фільмографія до «Абатуара». Та й майбутні її проекти, нехай поки тільки за назвами, наводять на думку, що залишати фільми жахів Лін найближчими роками не збирається.

Однак найбільше вразив мене в картині Боусмана, звичайно, - ну дуже своєрідний служитель культу в неповторному виконанні Дейтона Каллі, за яким я запідозрив хоррорну фільмографію не менш вагому, ніж у Шей. Насправді його досягнення тут поки що скромніші. А цей актор, вважаю, - готовий типаж для харизматичних зловісних геніїв з романів того ж Кінга. Наприклад, після фільму «Потрібні речі» у мене, за всієї поваги до продемонстрованого на екрані Максом фон Сюдовим, крутилася в голові неясна альтернатива, яка після «Абатуара» оформилася в конкретну персоналію: зараз я переконаний, що Дейтон зіграв би Ліліана Гонта не гірше за фон Сюдова.

Загалом Боусман зняв міцний, класний і справді атмосферний фільм жахів. Для мене в 2016 році «Абатуар» - однозначно один із кращих у цьому жанрі.

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства