КаЦапники під ялинкою: про гламур, дискурс та українських співаків

Чи можна вважати «перемогою» рішення Інтера вичистити з телевізора Яна Цапника? Вирізати з новорічної телепрограми всі сцени з рос. актором, який отримав гонорар за роль «майора ДНР»? Того самого, що походжав по «попелу чотирьохсот осіб, які згоріли в одеському будинку профспілок»?

Чи можна вважати це перемогою? Як ви гадаєте?

Я думаю, не можна. Чотири речі непокоять. Перша – це те, що наші спецслужби майже проспали, і тільки «пильні» глядачі домоглися відправки Цапника у всеукраїнський бан.

По-друге, є підозра, що рашиста спеціально запросили на роль модератора новорічного концерту. Для чого? А щоб зіпсувати «бендерам» новорічну ніч. Бо важко повірити у наївну необізнаність колишніх соратників Столярової. Інтер продовжує «нариватися», і це напружує.

І по-третє. Цапник був лише вишенькою на торті. І без нього новорічна програма «Залишаємося зимувати» дихнула на глядача холодом антиукраїнізму. Експерт Олексій Курінний підрахував, що відсоток українських пісень у новорічну ніч на Інтері склав від сили 7-8%. І прославилися співом російською не тільки Білик, Куєк і Козловський, але і донька Назарія Яремчука, яку виставили посміховиськом. А як інакше пояснити те, що вона співала репертуар Алсу? Чи це не провокація?

І, нарешті. Все набагато занедбаніше, ніж просто Інтер.

На інших каналах у Новорічну ніч було те ж саме. І справа навіть не у мові, не у позолоченому блиску попсового унісексу, не у нікчемній музиці. Диявол крився в текстах. Деколи відверто похабних, таких, що викликають, розрахованих на негативний Ай Кью. Умовні лораки, потапи і лободи пропонували нам не паритися, забути про війну і смерті на фронті, і вірити, що «семки решат все твои проблемки». «В Новый год ты мне от сосны, ты мне от сосны… отломи иголочку» - співали на каналі М-1. І в кліпі яскраво показано хто, що і кому повинен зробити. Воістину, як писав Оскар Вайлд «до цивілізації можна долучатися двома шляхами - через культуру і через розпусту»».

І якщо до філософії «російського світу» ми ставимося з побоюванням, розкішну російську розпусту приймаємо за милу душу. Дуже добре йде під горілку і олів'є!

Тим більше, що за зовнішнім виглядом вона начебто не така вже й російська. Ну який з Кіркорова або Лепса росіянин. Тим більше з Кобзона! І одяг у багатьох цілком європейський, і зачісочки – хіба що панянки прикривають сором кокошниками.

І замашки західної попси старанно скопійовані. І все в грандіозних масштабах – сотні голих василіс, десятки байкерів і мачо в стилі Залдостанова-Расторгуєва, і метросексуали, одягнені у те, в чому «діди воювали». Все ніби під Євробачення. Але європейського там, як в індійському кіно: і ті ж сюжети, і актори білошкірі, і вивіски англійською, але азіатчина випирає. Тому що Європа з усього цього старанно вивітрена.

Ви помітили, в країні, де патріарх Кирило погрожує гєєною вогненною західним содомам і гоморрам, розпуста на сцені оплачена та обласкана? Як же ж так? А Достоєвський? А російські "скрепы"?

Загартовані в сірчаному вогні шоу-бізнесу, вони тільки міцнішають. Гламур же ж зворотна сторона, а якщо точніше, міцна підкладка ідеології.

У милостиві «нульові» російський письменник Віктор Пєлєвін створив «вампіричну» теорію єдності «гламуру» та «дискурсу» (тобто ідеології) як примат диктатури.

«Гламур це ідеологія анонімної диктатури», - пише він у книзі «АмпірV». - «Дискурс є різновидом гламуру, а гламур є різновид дискурсу. Це два стовпи сучасної культури. Їх сутністю є маскування і контроль і як наслідок влада».

І не відмовлю собі в задоволенні процитувати далі: «Гламур це гра безпредметних образів, що переливається і які виходять з дискурсу при його випаровуванні на вогні сексуального збудження. А дискурс це мерехтлива гра беззмістовних смислів, які виходять з гламуру при його обов'язкому томлінні на вогні чорної заздрості. Саме гламур вдихає в дискурс життєву силу і не дає йому засохнути». Красиво сказано!

Імперія, де у людини відбирається право на національність, не може без гламуру, не може без попси та кічу, які уварюють всіх в одному котлі до одноманітного стану пюре.

Дискурс, що вбивається в голови "русского мира", випалює будь-яку можливість інших ідей. Порожнечу і заповнює гламур – ностальгія за золотою мішурою та шикарним життям.

Мотивчики, що прилипають і погані рими («снегири не гири» або там «джага-джага» з попсової російської класики) засмічують мізки, «запечатують» - як у романі Альфреда Бестера «Людина без обличчя» - будь-який доступ для впливу ззовні, для «небезпечних» ідей і переконань. Він, цей блатняцько-шансонний та постільний вірусняк, приводить в шаленство натовп. Він доступний для тих, хто голодний, він легко засвоюється та спокусливо пахне, як котлета у фастфуді. І, як котлета, наднаціональний. Він, як заперечення війни та смертей, як данайський дар мрії про загальне щастя під опікою Старшого брата.

Зі старими піснями про головне летів кремлівський борт в братську Сирію. Але не долетів, і сирійці так і не дізналися, «чи хочуть росіяни війни». І кому тепер в Алеппо шліфувати і полірувати головний дискурс? Печалька.

З часів Маркса ми знаємо, що інтереси нації зраджує буржуазія. Але історія говорить про інше. У країні, що отримала незалежність, головні союзники колишньої імперії – чернь, маргінали, люмпенізований плебс. Історик Бенедикт Андерсон, який вивчав становлення націй у Латинській Америці, детально описав, як Іспанський двір через своїх агентів піднімав повстання то пеонів, то чорношкірих рабів, то індіанців – проти республіканських урядів, які скасували рабство та зрівняли у правах стани.

Уся біда молодих націй в тому, що націоналізм, який зароджується, вимагає самовідданості аж до самозречення, що він патетичний і нещадний до трусів. А народу хочеться дрібних задоволень – балаганів з собаками, які розмовляють, ліліпутів і бородатих жінок. В імперіях цього навалом.

У люмпена немає батьківщини. Його батьківщина скрізь, де звучить блатняк, Кобзон і Алсу. Його бунт легко заспокоїти піснями з серії «все, що було не зі мною, пам'ятаю», вгамувати заздрість світськими скандалами та створити атмосферу свята пафосними кремлівськими концертами. Він не вірить, що він п'ята колона. Він відчуває штучність кордонів, адже через них він позбавлений можливості споглядати великого Цапника!

«Я не знаю, чи може бути музика без політики», - подумала сама собі Джамала.

Але адже музика і є концентрована політика. Хіба не під Марсельєзу люди йшли на барикади?

Сучасні націоналісти здивуються, але, схоже, європейські нації народилися саме з музики. І майже в один і той же час. Історик Європи Норман Дейвіс присвятив цій версії цілий розділ у своїй книзі. «Музиканти, звертаючись до національних фольклорних мелодій та ритмів, створювали національні стилі, яким належало в майбутньому стати особливими прикметами численних національних шкіл. Ті народи, які не могли звернутися до всієї Європи через мовні бар'єри, знайшли свій голос в концертних залах».

Великі композитори і були першими націоналістами.

Народження націй почалося під мазурки та полонези Шопена, який «поклав на ноти польську історію» і за словами Шумана «сховав у квітках рушниці». Під «Угорські рапсодії» Ліста, музику чехів Бедржиха Сметани та Антоніна Дворжака, норвежця Едварда Гріга, фінна Яна Сібеліуса і датчанина Карла Нільсена... Там, у книзі, дуже довгий список, але ми можемо додати до нього й імена наших, українських музичних геніїв.

Саме «у світі опери, - пише Дейвіс, - національні міфи, з'єднуючись з грандіозною музикою, породили музичні драми небаченої сили. Публіка буквально не могла поворухнутися, слухаючи «Кільце Нібелунгів» Вагнера... і їй були вже байдужі історичні помилки і сенс. І чари музики було тим пронизливіше, чим неймовірніше було лібрето».

Культура завжди національна. І навіть націоналістична – впевнений Бенедикт Андерсон. І якщо в ній немає національного – це важко назвати культурою.

Хіба ми цього не відчуваємо, коли тисячами голосів співаємо національний гімн?

«Виконання гімну – це особливий рід спільності сучасників, - вигукує Андерсон. - Якими б не були банальні слова та посередні музичні звучання, в цьому співі є переживання одночасності. В такі миті люди, зовсім незнайомі один одному, вимовляють одні і ті ж вірші під одну і ту ж мелодію. Цей спів дає привід для унісонного з'єднання голосів, для фізичного здійснення спільноти, що віддає луною, якою є нація.

Вбити національну музичну культуру – це вбити націю. Музиканти та співаки, які забувають про своє коріння і обов'язок заради швидкого визнання в колишній метрополії – хіба не злочинці?

І справа навіть не у мові, пише Андерсон, а у тому, куди, в яку сторону світу повертається людина для молитви. Де бачить свою Мекку, куди прагне, щоб реалізуватися. І вона тільки в тому випадку національний співак, якщо її Мекка – столиця її Батьківщини.

Чи є у нас такі? Та безліч! Ось тільки продюсери б'ють поклони не тим мощам...

Соліст Паризької національної опери Василь Сліпак, який повернувся, щоб померти на Батьківщині за її незалежність – він українець. А Кароліна Куєк, яка відбула за славою до Москви – провінціалка, з тих, кого голландці в часи імперії називали «інландерс» – «народжені в колонії».

Таких в метрополіях зневажають, їм не довіряють співати «пісні про головне», тому що вони не підуть вмирати за царя з гімном на вустах. Вони приїхали за баблом, і їхня доля – розважати публіку. Свідки пізнього брежнєвізму в СРСР пам'ятають «всесоюзного чукчу» Кола Бельди з його музичним шедевром: «…пароход хорошо, паровоз хорошо, самолет ничего, а олени лучше». Вся країна потішалася з нього, а він серйозно думав, що великий співак.

Ким би себе не вважала наша русифікована попсня, яка забула, де народилася і яка смішить московських бояр незнищенним хохляцьким акцентом, вона не може вважатися українською культурою. Вона – пересічний бродячий цирк, без роду та племені, якому долею написано бовтатися все життя білим світом і бути міцно забутим у себе на батьківщині.

Євген Якунов. Київ.