Стас Жирков, режисер, художній керівник театру «Золоті ворота»
Ми втратили Крим набагато раніше, тому що у севастопольських школах не було уроків української мови
16.08.2016 09:49 2031

- В усьому цьому повинна бути особиста ініціатива. Якщо режисер розуміє, про що він хоче поговорити з глядачем, то я не бачу причини, чому йому потрібно відмовляти собі в цьому. Мені часто задають питання, чому я не поставив виставу про події на Майдані. Але я поки що цього зробити не можу. І не тому, що добре чи погано до нього ставлюся. Просто я поки що сам для себе не відповів на багато запитань. І в силу цього тема для мене залишається закритою. Має пройти час. А ось на тему Донбасу можна говорити вже зараз, так як проблема почалася набагато раніше. Не в 2013 році. Я це розумів, тому що часто туди їздив. Думаю, тут мені є про що говорити зі сцени. Тому мені й була близькою суперечка героїв у п'єсі Павла Ар'є «Слава героям». І я знав, про що ставив виставу.

Ми абсолютно відмовилися від російського продукту - московських гастролей театрів і антреприз

- Як ви думаєте, з чим пов'язане зростання інтересу глядачів до українського театру, адже таких аншлагів не було років двадцять?

- Найголовніше: ми абсолютно відмовилися від російського продукту - московських гастролей театрів і антреприз. Завдяки цьому утворилася ніша, яку потрібно було терміново заповнювати. Тому глядач, який раніше йшов на російських артистів, повернувся обличчям до українського театру. І виявилося, що у нас є і хороші актори, і хороші режисери. Плюс, не забувайте, що змінився й глядач. До нас приходять люди, які народилися у 80-ті та 90-ті роки. Вони готові отримувати за свої чесно зароблені гроші те, що їм хочеться бачити. Їх не потрібно заганяти в наші національні театри. До того ж, не скрізь є аншлаги. І сьогодні театри працюють з різним успіхом. Є лідери і аутсайдери як серед великих, так і серед камерних театрів. А все тому, що глядач зараз навчився вибирати саме той продукт, який йому потрібен.

- Після робочої поїздки до Німеччини я дійсно не розумію театри, які за державні гроші створюють вистави за п'єсами того ж Рея Куні (англійський драматург ХХ століття, писав другосортні комедії - авт.). Якщо хочеш ставити подібну драматургію, будь ласка, відкривай антрепризу, і став за свої гроші. Так це робить наш київський продюсер Слава Жила. І ніхто не проти. Це його продукт, його гроші, його розуміння театру. Хоча у Слави є і дуже серйозні проекти. Питання в іншому: за державні гроші театр зобов'язаний піднімати соціальні питання. Безумовно, комедія теж потрібна, але й комедії бувають різні. Є комедії Куні, а є комедії Шекспіра або Чехова. І повторюся: зараз публіка абсолютно змінилася. Ще зовсім недавно неможливо було уявити, що така специфичиская комедія, як «Сталкери», зможе зібрати повний зал у Молодому театрі. А зараз це відбувається. І говорить про те, що глядач готовий йти на інтелектуальний продукт.

- Але в тому-то й справа, що там серйозні проблеми подаються у смішній формі, тому глядач отримує задоволення від вистави, і тільки потім замислюється про проблеми, які там підняті.

- Це ви говорите вже про режисерське трактування. Якщо автор хоче, щоб це було на великій сцені і захоплювало глядачів, тоді це вже його проблема зробити так, щоб постановка яскраво прозвучала для глядача.

- А ви можете назвати Київ театральним містом?

- Ні. І ось чому: в радянський час, якщо ти дійсно був хорошим режисером, актором або сценографом, то переїжджав до Москви. А якщо не хотів працювати у Москві, то повинен був творити гірше за тих, хто туди поїхав, навіть якщо твій рівень був вищим за їхній - усіх разом узятих. Так розповідали мені мої старші колеги, і я в це вірю. І ця ситуація призвела до того, що всі ті люди, які залишилися в Україні (так як для столиці СРСР були не дуже хороші), сьогодні керують театральним життям у Києві. Безумовно, не всі, але тенденція є. І це вбило розвиток репертуарного театру. Не знаю, чи був Київ театральним містом у минулому столітті, але на деякі постановки Театру імені Франка черга стояла аж до метро. Зараз такого вже немає.

- І в Театр імені Лесі Українки у часи роботи там Ади Роговцевої теж квитки розкуповувалися за місяць...

- Але все ж таки: давайте не забувати той факт, що раніше не було такої кількості засобів отримання інформації, як сьогодні. У нас зараз є інтернет, кіно і телебачення, яке працює на абсолютно іншому рівні. І все ж останні два сезони в «Золотих воротах» вселяють мені надію, що театральна постановка теж може стати подією, яку будуть обговорювати люди, які ніколи б не прийшли до театру. Я впевнений, що завдання молодих акторів та режисерів - витягнути театр з тієї зони комфорту, в якій він так довго перебував. А потрібно просто забути, що театр - це елітарне мистецтво. Сьогодні він покликаний залучати до свого арсеналу інші види мистецтва (музику, кіно, перформенс - авт.) і людей з інших сфер діяльності. Саме це і сталося з виставою «Сталкери». Глядачі, які першими прийшли на виставу, написали свої відгуки на Фейсбуці, і публіка потім йшла, вже орієнтуючись на "пости" власників думок. Це говорить про те, що ми повинні залучати інші галузі для того, щоб театр розвивався й надалі.

- І все ж тут криється велика небезпека для актрис, що вони віддадуть свої кращі роки якомусь театрові, а після сорока їх просто викинуть, бо не буде ролей. Адже весь світовий репертуар побудований на тому, що чоловічих ролей у виставах набагато більше, ніж жіночих. А для вікових актрис взагалі пропонується дуже мало героїнь.

- Для мене це не питання. Якщо ти цікавий потрібний артист, то завжди будеш при справі. Це ринок, і по-іншому неможливо! У нас країна, де весь час думають про людей похилого віку. А що буде з молодими, для яких не залишається місця в театрі?

- Мені здається, що зараз взагалі час молодих.

- Це так здається. Ми повинні думати комплексно. І самий головний момент - це ротація кадрів. У цьому весь сенс. Якщо ми до цього повернемося у великих театрах, то відразу побачимо інші результати. Найуспішніші театри останніх років - це ті, де змінилися керівники. Богдан Струтинський в Театрі оперети, Ростислав Держипільський в Івано-Франківському театрі, в Молодому - Андрій Білоус. Про себе говорити нескромно, але все ж - «Золоті ворота».

- Стверджують, що театр повноцінно живе десять років, а потім його потрібно повністю перезавантажувати. Ким ви бачите себе через десять років?

- Не знаю. Я взагалі не думав, що буду займатися театром або режисурою. Художнім керівником ставати взагалі не планував. Може, я поїду до Європи, і буду там подавати людям сніданки в ресторані. Я не тримаюся за своє місце, за цю професію. Я випадково до неї потрапив і тому можу випадково з неї піти.

- Так ваш успіх був випадковим?

- Якщо він триває вже енну кількість років, мабуть, це закономірно. Випадково не означає, що цей успіх не зароблений. Просто так склалися зірки. Доля мене вела. Бог спрямовував.

Ліліана Фесенко, Людмила Шевченко, Київ.

Фото: вистави "Потрібні брехуни", "Сталкери" Павло Багмут / Укрінформ; з архіву режисера.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-