- Так, спочатку у мене були різні думки з цього приводу. Не хотілося таким ділитися, але хотілося вижити. Були й роздуми про те, що оприлюднивши проблему, стану ніби місіонером у ставленні до хвороби: щоб люди не боялися зізнатися, не замовчували свою біду. Бо у нас в Україні дивне ставлення до онкології. Наче це якась заразна хвороба, якої потрібно соромитися. Насправді, рак можна вилікувати, і у багатьох країнах це давно не вирок. Люди зцілюються, і назавжди. Тому я своєю відвертістю прагнув показати: потрібно не боятися звернутися по допомогу. Це не соромно і не страшно. Адже у нас досі спрацьовує совкове виховання: не висовуйся, не ділися проблемами. Однак, замовчувати хворобу - це шлях до смерті. 

- Що вас найбільше здивувало під час хвороби? 

- Оце й здивувало - шалена підтримка людей: музикантів, артистів, моїх слухачів і просто українців, які одразу зібрали кошти на лікування. Справді, я такого зовсім не очікував. Це наче Божа допомога...

- Напевне, ще не всі митці пропустили це через своє серце. Не всі розуміють, що з нами насправді відбувається. Дехто просто не хоче виходити зі своєї зони комфорту. І не забувайте, що є чимало людей, які можуть у будь-який момент сісти на літак і опинитися у спокійній країні. 

- Не думаю, що наші поп-виконавці такі ж багаті, як судді чи політики, щоб мати апартаменти в інших країнах. 

- Можливо, втім, не називаючи імен, зазначу: практично ніхто з музикантів не надихається темами війни, хоча виїздить в зону АТО з концертами, допомагає грошима, співпрацює з волонтерами. Іноді це величезні кошти. 

- Але театр відгукнувся на події саме художньо, бо з'явилося чимало постановок про Майдан, війну. Іноді це осучаснені старі твори, частіше нові. Чому ж шоу-бізнес мовчить?

- Ми теж не хотіли спеціально сідати й писати пісню «Війна». А під час Майдану мені хотілося створити композицію про ці події, але вона чомусь не писалася, і слова на музику не вкладалися... Про війну в мене ідеї теж народжувалися, але вони залишалися лише ідеями. Тож коли Орест показав кістяк пісні, і запропонував разом заспівати, то ми її допрацювали і вийшло добре, бо це було щиро. А от спеціально сідати і витворяти на злобу дня, не виходило. І зараз часи змінилися. Гадаю, нашим солдатам сьогодні приємніше просто послухати пісні про важливі в житті речі - мир, любов, щастя, дітей. Про те, за що вони воюють. А митцям важливо передати їм гарний настрій своєю творчістю. А цього патріотична пісня не зробить. 

- Ні, не надумана. Бо у нас є й інші радіостанції, які взагалі не крутять українську пісню, і навіть пропагують тюремну музику. Це складна тема, тому коротко підсумовуючи скажу: квотування має бути, але здорове. А не як у Шарикова в «Собачому серці» - усе забрати й поділити. Тобто, квота 37 відсотків - це нормально. А далі нехай звучать пісні англійські, польські, італійські, французькі...

- А російські, скажімо, у виконанні Філіпа Кіркорова - народного артиста України? 

- Є музика, яку я вважаю лише шумом. Тому можу говорити лише про себе. Я слухаю Стінга, Пітера Гебріела, джаз, Майкла Джексона, Мадонну. А те, що ви запитуєте, для мене дикувато. 

- Але ж не все в російському шоу-бізнесі погане. Наприклад, є ДДТ, «Акваріум», «Машина времени», Би-2, «Сплин». Хіба вам ніхто з них не подобається? Чи це просто відторгнення всього російського через війну? 

- Просто я слухаю іншу музику, а російську ніколи не слухав. ДДТ, Чайф, Андрій Макаревич, Борис Гребенщиков й інші музиканти викликають мою повагу. І серед цих людей є чимало таких, хто підтримує Україну. Але потрібно розуміти, що ці люди живуть в країні, яка з нами воює. Не можуть же вони все покинути і переїхати до нас. Чи повинні китайці вивчати українську мову через повагу до нас? Тобто, ніякого чорного списку за ознакою мови не має бути, але привілеї для української пісні потрібно культивувати. Адже саме з рідною мовою й піснею, з колисковою та з молоком матері усвідомлюється національна приналежність.