Володимир Козюк, народний художник
У моїй колекції - 250 подільських ікон на полотні
Інтерв'ю 10.04.2016 10:00

- Звісно, що найбільш ранні - 1890 роки - це київські фотографії. Дозволити собі мати власну світлину могли тоді лише дуже багаті люди. І вони, здебільшого, жили у Києві. Одяг на фото вражає тогочасною розкішшю, багатством прикрас на жінках.

Згодом фотографія стала більш доступною, а після Жовтневої революції світлини, як я вже говорив, втратили свій художній образ. Фотографи дореволюційні були митцями: перед тим, як зробити знімок, вони продумували композицію, образи. А за радянщини вже не було ні того національного колориту, ні майстерності - стоять чи сидять собі якісь люди у чоботях, очі повилупляють і все… Змінилась і якість паперу у гірший бік.

- Улюблене фото є?

- Їх аж три. На першому - маленька, п'ятилітня десь на вигляд, дівчинка - київська фотографія, їй років 110 - не менше. Друга - двоє діток у чобітках тримаються за ручки - вінницький знімок. І третє, теж київське фото зроблене відомим на той час майстром на прізвище Висоцький - він увічнив шляхетну українку - це світлина з потужною енергетикою: дивишся і надихаєшся.

- Захоплюються! І не лише етнографи, а й дизайнери одягу (посміхається, - авт.). Бо ж головна мета моїх колекцій - популяризувати українську культуру, знайомити із нею якнайширший загал. Скажімо, сучасні українські дизайнери додають національних мотивів у вбрання. Водночас, ці "вкраплення" не слід робити навмання - кожен символ має своє значення і присутність в одязі деталі, яка, приміром, характеризувала жінку того часу як повію, не варто допускати у дизайнерському виробі. Мусимо вивчати свою історію й робити нові кроки і в моді, і в культурі.

- Яка найстаріша світлина у колекції?

- Датована кінцем 19 століття - 1896 рік.

- За тобою, певне, "полюють" колекціонери?

- Навпаки, я за всіма "полював", оскільки придбав усе, що свого часу збереглося - понад 20 років збирав колекцію. Пригадую, ще був малим, заходив у гості до людей - дивився якісь колекції, ікони і думав - нічого собі зібрали... Колись вони мені здавались дуже крутими. Але зараз я розумію, що приватні колекції - потрібні всім людям, а не одній особі.

Тому під ще одну мою найбільшу в Україні колекцію - понад 250 екземплярів подільських ікон на полотні - громадою створимо Музей Подільської ікони. Гроші, які б я за неї виручив, продавши, це, звісно, круто, але цінність від того, що їх бачитиме велика кількість людей - набагато вища.

Україна не має місця у жодному світовому музеї мистецтв, де представлено культури

Є у мене ідея і бажання, щоб Україну пізнали у світі. Кожна країна має свій "культурний бренд" - є італійська мармурова скульптура, є самурайські мечі, є китайська порцеляна і емалі, є дерев'яні ідоли Африки… Але у жодному світовому музеї мистецтв, де представлено культури, місця Україна не має. Мені особисто це прикро. Як митець я певен, що гідне місце у світових музеях може зайняти подільська народна ікона, бо ж вона, як наш ідентифікаційний код. Створивши на Поділлі тематичний музей, зможемо запросити британських експертів-мистецтвознавців для включення цих творів мистецтва у світові каталоги і, сподіваюсь, можна буде готуватись до виїзних світових виставок-турне.

- Як у грошовому еквіваленті оцінюється твоя колекція фотографій?

- Від вподобань купця - якщо річ подобається, кожен визначає свою вартість. Єдиний критерій - унікальність. Адже, як показує практика, якщо у країні хтось збирає щось один - одна ціна, варто колекціонувати двом-трьом - ціна змінюється в рази. При загальному сьогоднішньому ставленні до культури, конкуренції особливої немає, бо люди вкладають гроші в ресторани, в розваги, у повій... А коли ти збираєш старі фото чи листівки - більшість потішається над тобою. У такі моменти усвідомлюю, що краще ніж близькі люди мене ніхто не зрозуміє.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-