Світлана Алексієвич, нобелівський лауреат з літератури
Я завжди шукаю співрозмовника, приголомшеного життям
Інтерв'ю 04.11.2015 15:20

Я завжди шукаю співрозмовника, людину, приголомшену або подіями війни, або катастрофою, або загалом життям. Кожна людина має такі речі, про які їй хочеться поговорити, вони для неї незрозумілі, вони є цікавими. Щоб почути таку людину, потрібно по-новому спитати. У мене були різні ситуації. Наприклад, я вела діалог з чоловіком, який повернувся з війни, з Афганістану. У нього була купа нагород, і він почувався героєм. Я його спитала, як він не зійшов із розуму на війні, коли вбивав. Це його настільки вразило. Він не очікував цього запитання. Він почав думати...

- У мене інше відношення до матеріалу, ніж в інших письменників. У мене немає терміну давнини. Так, Друга світова війна була давно, але я пишу не про те, що було давно, я пишу про те, що відбувається з людиною, яка потрапляє під ноги Великої історії, яка кидає моїх героїв або у війну, або в Чорнобиль. Не має жодного значення, коли це було. Я витягую завжди те, що хвилює людину, що цікаво. Наприклад, одна жінка мені розповідала, що завжди важко йти у бій вранці. На світанку, коли ось-ось має надійти команда атакувати, а навкруги ще тихо, навіть пташки не співають, а ти знаєш, що зараз доведеться піднятися і йти вперед. Будеш ти жити чи ні - невідомо. Ти просто на межі смерті й життя. І так не хочеться зникнути.

Те ж саме говорить молодий чоловік, який або вдовець, або воював в Афганістані, йому лише 19 років. Він каже собі: якого біса я повинен перетворитися на корж, так хочеться жити, кохатися, я ніколи по-справжньому не знав жінку. Це такі речі, які не мають значення, коли саме вони відбувалися - давно чи нещодавно. Загалом, це відбувалося з людиною. Мене цікавить природа людини у двох вимірах: у соціальному та у часовому. Коли поєднуєш ці дві речі, починається література, а до цього це журналістика.

- Як вам вдається це робити?

Людина лише двічі у житті говорить хороше: на смертельному одрі й у моменти кохання

- Усі ми говоримо однаково. Людина лише двічі у житті говорить хороше: на смертельному одрі й у моменти кохання. Саме у такі хвилини людина каже мовою своєї душі. А загалом люди висловлюються однаково. Я не прикрашаю текст. Намагаюсь відповідати тому, як це було. Водночас, існує певна ювелірна складність, щоб перетворити мовлення у текст. У середньому, можна наговорити 50 сторінок, а ось у книзі залишиться лише півсторінки. І така концентрація повинна відповідати часу, людині та власне тій інтонації, яку я почула. Ось цього найскладніше досягти.

- Найважче мені було писати «Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього» (1997 р.). Важко було тому, що це була нова реальність, не було архіву, на який можна було би спиратися. Якщо обираєш тему війни, то в бібліотеці можна замовити мільйони книг на цю тему. З Чорнобилем усе було вперше. Згадую, коли в перший раз поїхала туди, я була приголомшена. Це абсолютно нові відчуття, це відчуття страху перед водою, землею, яблуком. Тобто, живеш у зовсім новому світі. Я зрозуміла, що Чорнобиль це передусім загадка.

Також певні складнощі я відчула, коли писала книгу «Час секонд хенд». Коли Радянська імперія розвалилася на 15 різних країн, у кожній з яких відбувалося щось своє, «червона» (радянська - авт.) людина потрапила у зовсім різні ситуації. Одна залишилася жити в Азії, інша - у Прибалтиці, хтось в Україні. Тобто, зовсім різні долі й життя. Не існувало однієї наскрізної події, яка могла б стати стрижнем. Тому, скласти все воєдино, спочатку розраду апокаліпсису: як ми все руйнували і сподівалися, що свобода за рогом, і як виявилося, що це зовсім не так. Усі опинилися у чистому полі, розпочалося зачарування порожнечею. Усе це поєднати було складно. Тому й ця книга була не з легких.

Не переслідую мету оглушити людину якимось жахом, навпаки - хочу добути сенс жаху, та щоб він конвертувався у свободу

- Поки я не знайду заголовок, книги не існує. Коли я його знаходжу, то той матеріал, що збирався роками, отримує звучання, і я чітко уявляю, якою має бути книга й про що саме. У цьому творчому пошуку я не переслідую мету оглушити людину якимось жахом, навпаки, хочу добути сенс жаху, щоб цей жах конвертувався у свободу. Що зрештою у нас погано виходить. Тобто я повинна сформувати, скласти певний світогляд.

Написання твору - як боротьба з хаосом, у якого ти намагаєшся щось відвоювати, надати йому естетичної форми

- Як формується сюжет ваших творів?

- Коли назбирається багато матеріалів, з'являється 10-15 магістральних оповідань, на яких, як на стовпах, будується сюжет. Вони синхронні й тримають усю конструкцію. Це дуже схоже на те, як пишеться музичний твір. Загалом це нематеріальні речі, які складно пояснити. Це як розпитати у Шостаковича, як він написав свої симфонії. Це як боротьба з хаосом, у якого ти намагаєшся щось відвоювати, намагаєшся ще надати цьому якоїсь естетичну форму. І це одна з головних дилем, що з'являються, коли я працюю. На мій погляд, існує певна межа жаху, який може впустити в себе людина. Якщо піти далі межі, людина відкине твір. Моєю метою є спровокувати читача думати. Якщо коротко відповісти - навіщо я пишу, то принцип один: йди і збережи в собі людину. У цьому весь сенс моїх книг. Люди завжди були однакові. Колись їздили на конях, зараз на машинах. Головним завданням для мене залишається зберегти у читачеві людину.

- Ваші літературні твори відрізняють певні ознаки документалістики. Не побоюєтесь ви, що такий стиль може згодом стати маргінальним?

- До сьогодні зберігалося дуже дивне ставлення до літератури. Наприклад, сучасний живопис вийшов на нові, інші форми. Я не думаю, що сьогодні хтось насмілиться сказати, що інсталяція - це не мистецтво. Насправді, є надзвичайно талановиті інсталяції. Музика шукає абсолютно нові форми. Згадаймо роботи класичних російських композиторів - того ж Шнітке, київського композитора Валентина Сильвестрова. Він потрясаючий і дивовижний композитор, але це зовсім інша музика. З точки зору класики, мабуть, це не зовсім класика. Чомусь ми ставимося до літератури більш консервативно. Але сьогодні, я думаю і задоволена тим, що Нобелівська премія, можливо, зняла це питання. Шведська академія сказала, що новий світ, нові форми відкриті й для літератури також.

Я людина свого покоління. Сьогодні мене цікавлять екзистенціальні проблеми. Тобто, суцільний живий світ, який зближує людину, тварин, птахів, які теж страждають. Уперше я це почула від жінок та дітей. Тобто, я з того покоління людей, для яких метафізичне означає більше, ніж соціальне. Загалом, мені цікаво жити і займатися своєю справою. Я щаслива людина. Мені було страшно і водночас цікаво жити останні 30 років. Наше життя цікаве, і література у тому числі.

- На жаль, ми не можемо уникнути політичного запитання. Скажіть, на ваш погляд, чи можуть нобелівські лауреати змінити щось у суспільстві, особливо у країнах, де панує авторитарний режим?

Страшніше - чинити опір своєму власному народові, у якого настало затемнення розуму

- Дуже складно. Мені здається, що авторитарні режими такими і залишатимуться, навряд чи диктатори до мене прислухаються. Я за останні три тижні у новому статусі (нобелівського лауреата - авт.) підписала мабуть чотири листа на захист брата Навального, української льотчиці Надії Савченко. Але я завжди їх підписую з відчаєм, з відчуттям безпорадності, що ми сьогодні дуже мало можемо зробити.

Врешті-решт, ми опиняємося перед двома викликами. З одного боку, потрібно чинити опір владі, а з іншого, що страшніше, - потрібно чинити опір своєму власному народові, у якого настало затемнення розуму. Так що це дуже складно. Але це потрібно робити і показувати цю підтримку тим людям, які потребують такої допомоги, і, зрештою, ми сподіваємося, що нас немало.

Роман Сущенко, Париж

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-