Дівчина, яка розмальовує протитанкові «їжаки»

Дівчина, яка розмальовує протитанкові «їжаки»

Укрінформ
Щоранку на Майдані біля протитанкового «їжака» працює дівчина. Біла сорочка, емальовані кульчики від Фрей Віллі, українські коралі і дуже чистий погляд… 

Минає три години, – і «їжак», якого вона розмальовує, починає усміхатися великими соковитими ягодами калини. Петриківка доречна повсюди... Та чи не вперше за триста років існування це декоративне мистецтво так випукло засяяло. Калина на протитанкових їжаках,  напевно, неабияк потішила б запорозьке козацтво...

З ОРГАНІЗАТОРІВ ФЕЄРВЕРКІВ – У ХУДОЖНИКИ ВІЙНИ

До Варвари Логвин, яка розписує «їжаків», буквально з сьомої ранку, стоїть черга з журналістів. 

Бо ж цікаво подивитися і на неї, і на її роботу. Вона щодня у білій сорочці, має їх кілька, але змінює прикраси, що якось по-новому відтіняє образ. 

"Я хотіла, щоб українське мистецтво з’являлося з-під рук людини, яка і вигляд відповідний має”, - усміхається Варвара. Вона тоненьким кінчиком пензлика набирає трохи жовтої фарби і додає до червоної ягоди.  

- Я навчалася у Шостці, у школі мистецтв на художньому відділенні і на музичному. Мама - і педагог, і професійний художник. Я з дитинства у мистецтві. 

Мені пощастило побувати в усіх галереях світових столиць: в музеї Прадо в Мадриді, Метрополітен у Нью-Йорку, Рейксмузеї та у Стеделек-музеї в Амстердамі. 

Але своє рідне також люблю. Найбільше мені близькі Микола Грох, Наталя Корф-Іванюк та її чоловік, Анатолій Криволап. Вже сьогодні — це вершини, і світ ще дізнається про них.

Крім того, ще маю юридичну та економічну освіти. У професійному сенсі я – «три в одному», - розповідає Варвара, - після університету одразу пішла в бізнес, піротехнічний. Мій тато започаткував у Шостці піротехнічне виробництво, а я продавала феєрверки та піротехнічні шоу. Мала інтернет-магазин. Потім бізнес розширився по всій країні. Ми навіть перемагали у фестивалях феєрверків. Найцікавіше шоу ми створили на фестивалі феєрверків у Івано-Франківську 2014 року, під час якого лунав гімн України у рок-обробці. Це було видовищно! Зараз цей бізнес згорнули. Власне, я очікувала на таке, бо використання феєрверків на заході дуже регламентовано. А у нас ще років на п’ятнадцять про це взагалі слід забути. 

Ще колись я була співвласником капсульного готелю. Концепцією декору у ньому був футуризм. Хороший готель, він і зараз працює в Києві.

Та хоч я позиціонувала себе як бізнесвумен, по факту завжди щось творила. Писала картини. Їх багато у моїх батьків. Розписувала шкатулки, стіни, журнальний столик батькам, сумку. Я навіть не пригадаю все, що вже розписала. Люблю петриківку. Знаєте, в Україні були художники, які володіли петриківкою і переосмислювали її. Це родина Тимченко-Скицюк-Кулик, які використовували петриківську техніку. Я товаришую з молодшою з них, займалася якийсь час у середульшої, а читала про те, що колись розписані петриківкою вази найстаршої представниці родини цих художників радянські діячі дарували Річарду Ніксону, Фіделю Кастро та Мао Цзедуну. 

Завдяки батькам мистецтво завжди оточувало мене, як повітря.

А ПОТІМ БУЛА ВІЙНА…

24 лютого мені зранку зателефонували… Пережила все: розпач, страх, ненависть. Ми поїхали на захід України. Увесь цей час хотілося якось заспокоїтися і зробити щось корисне.

І тут якось саме по собі спливло моє дитяче захоплення. Захотіла показати улюблену петриківку. Коли повернулася до Києва наприкінці травня, «їжаків» ще було настільки багато, що мені захотілося їх використати як полотно, говорити про Україну, поліпшувати настрій людям. Я тримала в уяві розпис, тому одразу взялася до малювання. Оскільки працюю в центрі міста, спершу мусила отримати дозвіл.

Тепер щодня, о сьомій ранку, я приїжджаю на Майдан. Десь до одинадцятої працюю. Тоді роблю перерву для вирішення поточних питань щодо бізнесу, який вже згортається. Потім повертаюся додому, відповідаю на запитання. А потім просто вирубаюся...

Я щаслива, що вирішила залишитися в Києві... Зі своєю коханою людиною. Без нього б нічого не сталося. Він мене завжди підтримує... І тішуся, що працюю. Поки що живу на заощадження від роботи у піротехнічному бізнесі. 

Усі мене розпитують, чому ці розписи викликають такий інтерес. Здавалося б, протитанковий їжак, іржавий, жахливий, моторошний... А тут калинка… Скільки у ній відтінків червоного? Я дивлюся, щоб вона була жива... Беру червоний, а потім додаю на кінчик пензля три-чотири кольори… 

Так з’являються на «їжаку» живі візерунки, де ретельно виписана кожна дрібниця – гілочка, листок, ягідка… Начебто і непоєднувані речі, а в мистецтві це завжди викликає інтерес. І підбадьорює...

Іноді мене запитують: «А скільки це коштує?». Я планую зробити експозицію. «Їжаків» має бути кілька, і я розписую тільки фронтальну частину. Тож на фарби я вже витратила понад шість з половиною тисяч гривень власних грошей. Деякі люди, дізнавшись про це, кладуть щось у банку. На сам розпис знадобиться кілька місяців, тож писатиму взимку, якщо дозволять працювати у приміщенні. 

А потім хотіла б створити таку своєрідну презентацію — мій подарунок Києву.

Напевно, такі «їжаки» робитимуть центр веселішим. А головне — стануть ще одним стимулом до усвідомлення того, яким прекрасним є українське мистецтво.

Лана Самохвалова, Київ

Фото Руслана Канюка

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-