«Кримська декларація» Держдепу США: крок уперед, а скільки назад? - 27.07.2018 12:49 — Новини Укрінформ
«Кримська декларація» Держдепу США: крок уперед, а скільки назад?

«Кримська декларація» Держдепу США: крок уперед, а скільки назад?

Аналітика
1694
Ukrinform
Невеликий за обсягом документ нібито поставив крапку щодо офіційної позиції Вашингтона у «кримському питанні». Але це так лише здається…

Це уже звично для американської політики за президентства Дональда Трампа. Є сумніви щодо справжньої мети адміністрації США. Отже, чому саме зараз, чи є подвійний сенс, які перспективи в цього, безумовно, історичного документу?

Спираючись на попередників

Власне, джерелом «Кримської декларації» є не президент Трамп, а держсекретар Майк Помпео. І це також є важливою обставиною. Не є таємницею, що після зустрічі у Гельсінкі американська преса просто знищувала очільника країни, на повний голос заявляючи про «зраду Трампа», «програш» та «повний розгром» американської політики, вчинений президентом РФ Володимиром Путіним. На користь цих апокаліптичних тверджень грало те, що конкретних подробиць про зустріч не поспішали надавати ані Вашингтон, ані Москва. Відтак, внутрішня напруга у владних колах та коридорах США підвищувалася. Всі ж ці заяви про «обмовки» Трампа виглядали надто вимушено та штучно. І одна справа – імідж окремої особистості, інша – репутація усієї держави та її дипломатії.

Чи не тому Майк Помпео вирішив закривати усі прогалини власним «тілом», нехай і не у фізичному сенсі. У середу він пішов у Сенат, де без перебільшення потрапив під допит роздратованих політиків з обох партій, причому витримав усі їх незручні запитання публічно, як то кажуть, в онлайн-режимі. А за кілька годин до цього містер Помпео вирішив зіграти на випередження та розставити усі акценти щодо «кримського питання» та, формально поставивши його не тільки для адміністрації Трампа, а й для наступників.

«Кримська декларація» – дійсно, звучить серйозно та ефектно. Згідно з практикою американської, а до того – британської дипломатії – це рамкова, але принципова позиція з якогось питання, що дає ґрунт для подальших конкретних дій. І в цьому сенсі текст декларації, без перебільшення, ідеальний: «Росія своїм вторгненням в Україну в 2014 році і спробою анексії Криму прагнула підірвати основний міжнародний принцип, що поділяється демократичними державами: жодна країна не може змінити силою кордони іншої. Світові держави, включаючи Росію, погодилися з цим принципом у Статуті Організації Об'єднаних Націй, та взяли на себе зобов'язання утримуватися від загрози силою або її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави... Це є однією з основ, на яких тримається наша спільна безпека». Згадується тут й Заключний акт саміту 1975 року у тому ж самому Гельсінкі щодо непорушності кордонів у Європі. Якщо аналізувати всі ці тези, то нічого нового, а головне – ніяких принципових змін держсекретар США не сформулював¸ фактично повторивши позицію адміністрації ще Барака Обами. Але Майк Помпео пішов далі.

Читаємо: «Як і в Декларації Уеллса в 1940 році, Сполучені Штати підтверджують, що їх державною політикою є відмова визнати претензії Кремля на поширення їх суверенітету на території, захоплені силою, із порушенням міжнародного права», а тому «спільно з союзниками, партнерами і міжнародною спільнотою Сполучені Штати відкидають спробу Росії анексувати Крим і зобов'язуються дотримуватися цієї політики доки не буде відновлена територіальна цілісність України». І тут важливо, що містер Помпео посилається на конкретний документ, що був сформульований сімдесят вісім років тому та стосувався ставлення США до «добровільного приєднання» до складу СРСР трьох країн Балтії 1940 року. Якщо це і нині державна стратегія, то в неї наявні відверті протиріччя.

Як не загубитися у дипломатичних «соснах»?

Загальновідомо, що слова, виголошені дипломатами, можуть мати дуже серйозні наслідки. Проводячи аналогію анексії Криму із включенням країн Балтії до складу СРСР, американський Держдеп з одного боку ставить ці події на рівний «щабель» історичної значимості, підкреслюючи, що після анексії Криму відбулися дійсно важливі зміни у світовій політиці, що формують порядок денний міжнародних відносин. Власне, та сама «Декларація Уеллса» (існує й інше написання прізвища її автора, заступника держсекретаря США в адміністрації Франкліна Рузвельта – Уеллес) визначала не тільки ставлення до загарбань СРСР на початку Другої світової та фактичної реалізації домовленостей Сталіна та Гітлера, а й подальшу поведінку у цьому контексті. І тут нам треба зробити наголос: США не визнавали належності Естонії, Латвії та Литви до СРСР аж до 1990-1991 років, коли республіки знову цю незалежність відновили де-факто і де-юре. Тобто: ситуація, що склалася у 1940-му існувала як реальність аж п’ятдесят (!) років. А за ці півстоліття відбувалося різне – низка державних візитів керманичів СРСР та США один до одного, підписання епохальних документів щодо ядерної зброї та скорочення оборонних потенціалів. Були й зіткнення інтересів наддержав у Кореї та В’єтнамі, Карибська криза, втім були й приклади зближення – наприклад, «Союз-Аполлон» і той самий Гельсінкський акт 1975 року, в якому, до речі, визнавалась непорушність європейських кордонів на той час, тобто з Прибалтикою в складі СРСР... І от зараз Держдепартамент проголошує «кальковану» з 1940-го року політику як визначальну щодо Криму? Що це означає?

На перший погляд, це – «заморожування» ситуації. Тобто, Штати не можуть допомогти вирішити питання повернення Криму до складу України зараз чи у найближчий час, тому що це, не будемо приховувати, можливо зробити тільки військовим шляхом. Але: це жодним чином не змінює негативного ставлення США до цього факту. Нібито, добре, але… Якщо калькувати не лише декларацію Уеллса, а і все, що було потім, то виходить, що… Америка буде співпрацювати із Росією з різних напрямів, передусім економічних та геополітичних, а якщо треба буде заявити щодо Криму – буде діставатися оця декларація – не визнаємо, тут же ж усе написано. Звичайно, є ще санкції, а враховуючи градус антиросійських настроїв у Конгресі у зв’язку із російським втручанням у президентські вибори, нема перспективи їх скасування. Але  ж Крим як їх першопричина, якось вже забувається.

Так, на відміну від Обами, адміністрація Трампа формально робить питання Криму вирішеним для себе та наступників, але – не визначає конкретних кроків щодо зміни статусу Криму та скасування анексії. Все буде залежати від обставин. Нагадаємо, що боротьба за відновлення незалежності Естонії, Латвії та Литви коштувала десятків тисяч життів загиблих від репресій – і висланих одразу у 1940-1941 роках, і протягом усіх 50 років радянської окупації, аж до загибелі захисників Вільнюського телецентру 1990 року. Майже усе подібне вже є і у Криму: переслідування та катування  дисидентів, примусове переселення незгодних, відсутність свободи слова та, скажемо так, наявне розділення населення за національною та релігійною ознакою. Постає питання: скільки треба чекати, щоб склалися умови для звільнення Криму та відновлення територіальної цілісності України? Чи цей процес має бути суто внутрішнім – і це відбудеться завдяки жертовності тих, хто залишається зараз вірним Україні в окупованому Криму? Якщо все це питання не одного десятку років, то російська влада зміни обставин не чекає, вона діє, наприклад – «підселяє» нових мешканців для зміни не стільки етнічного, скільки політичного складу населення. Як деокуповувати потім територію, мешканці якої не будуть навіть уявлення мати про історичні обставини?

Крим не може чекати півстоліття

Отже, чи це все є програшем України у «кримському питанні»? Для відповіді на таке запитання треба відкинути емоції. Як наголосив МЗС України у своєму офіційному коментарі: «Ця декларація підтверджує постійність політики США у питанні поваги до суверенітету і територіальної цілісності… Ми вітаємо рішучість США у спонуканні РФ поважати міжнародне право та відновити територіальну цілісність України. Ми також глибоко вдячні Сполученим Штатам за практичну допомогу в протидії російській агресії проти України». За дипломатичними кліше, зазвичай, криється практичний сенс. Визначення офіційної позиції США як держави – це, звісно, дуже добре, особливо на тлі не до кінця зрозумілих перемовин у Гельсінкі. Але: деокупація Криму не може бути покладена у «довгий ящик»! Єдина правильна стратегія держави Україна на тлі таких от «вірних в цілому» декларацій – постійне підтвердження їх змісту постіним моніторингом злочинів та порушень, які чинить у регіоні Росія. І на цій основі – вироблення того самого «кримського» порядку денного міжнародних відносин, який зробить деокупацію не лише метою, але й реальністю.     

Віктор Чопа, Київ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>