Гульнара Бекірова, історик, кандидат політичних наук
Депортацію кримських татар у 1944 році можна порівняти зі знищенням Росією Кримського ханства
18.05.2018 09:00 6243

18 травня 1944 року - трагічний день в історії кримських татар. Пам'ять про нього завжди буде болючою, а душевні рани навряд чи загояться. Як стала можливою депортація корінного народу Криму, чому вона, через 74 роки, консолідує людей і наскільки вигнання кримських татар з рідної землі пов'язане із сьогоднішньою ситуацією на півострові, кореспонденту Укрінформу розповіла історик, кандидат політичних наук, член українського ПЕН-клубу Гульнара Бекірова.

- Гульнаро, сьогодні виповнюється 74 роки від дня вигнання кримських татар з Криму. Якщо дивитися в історичній перспективі, чим для народу стала депортація 1944 року?

- Це, безперечно, наймасштабніша трагедія кримськотатарського народу в ХХ столітті, співставна з трагедіями Голокосту у єврейського народу і з Голодомором в українського. Важливо не тільки для кримських татар, але й для української держави і суспільства, що сьогодні депортація 1944 року визнана в Україні геноцидом.

- Чи були в історії кримських татар аналогічні за масштабами трагедії?

- Думаю, що геноцид кримських татар 1944 року можна порівняти із втратою державності - коли в 1783 році в результаті анексії Криму Росією було знищено Кримське ханство. Наслідки цієї події були по-справжньому руйнівними для кримськотатарського народу. Усього за півтора століття після нього кримські татари перетворилися в меншість на своїй єдиній історичній батьківщині.

Еміграційний процес тривав практично безперервно, але найбільш катастрофічною була еміграція кримських татар під час і особливо після закінчення Кримської війни 1853-1956 років. У результаті проведеної царським режимом політики вичавлювання батьківщину покинула така велика кількість представників корінного народу, що вже в середині ХIХ століття, невдовзі після масової еміграції кримських татар, публіцист і дослідник Криму Феоктист Хартакай писав про «кінець історії кримських татар в Криму».

Його сучасник Герцен у своєму журналі «Колокол» у статті «Гоніння на кримських татар» був ще справедливішим і точнішим: «Уряд витісняв з Криму віддане йому татарське населення з тим, щоб заселити Крим росіянами - і тільки коли не стало 100 тисяч татар, здогадався він, що росіяни в Крим не підуть». Як свідчив «Колокол», Крим внаслідок політики царського самодержавства перетворився на безлюдний край: «Навряд чи найкровопролитніша війна, загальний голод або моровиця могли в такий короткий час обезлюдити край - його спустошило самою адміністрацією вкорінене переселення татар».

- Безпосередніх учасників депортації меншає з кожним роком. Про багатьох з них ви розповідали в своїх телепроектах, книгах. Можете поділитися історією або біографією, яка вас схвилювала і здивувала найбільше?

- Таких історій безліч - практично в кожній є драматичні епізоди, які вкарбовуються в пам'ять. Але, звичайно, є долі, які особливо мене вразили... Зеліха Пашіева народилася в 1918 році в найгарнішому куточку Криму - селі Кучук-Узень Алуштинського району, до війни вийшла заміж. Чоловік працював у сільській пекарні, народилися діти. У перші дні війни чоловік пішов на фронт, а Зеліха з батьками і дітьми залишилася в рідному селі. У 1942 році маму стратили гітлерівці. Чоловіка через контузії комісували, він повернувся в село, теж став допомагати партизанам. В кінці 1943 року під час прочісування лісу фашисти його вбили. А через кілька місяців, 18 травня 1944 року Зеліху, як і всіх кримських татар, депортували з рідного Криму... Уже в перші роки вигнання вона втратила батька, поховала п'ятьох дітей, залишилася сама...

Та й історія моєї родини драматична. Ні батько, ні мама після 1944 року так жодного разу і не побачили рідної оселі. Батьківське село Байдари (нині Орлине) Балаклавського району входило до закритої севастопольсько території, куди кримських татар не пропускали навіть як туристів. Він так і помер в 1991 році, не побачивши свого села. А мамина село Аджіменди, що недалеко від Керчі, було стерте з лиця землі, як і багато сіл після депортації, - вони були практично моноетнічними, кримськотатарськими...

- Чи була у кримських татар в жахливих умовах депортації і репресій якась спільна формула виживання? Чи можна застосувати її в сьогоднішніх умовах у Криму?

Латентна депортація, видавлювання кримських татар тривають і сьогодні. А заборона в'їзду лідерам Меджлісу - це вже очевидний акт депортації

- Багато вчитися, любити батьківщину і боротися за неї, зберігати традиції, культуру і мову, ніколи не здаватися, допомагати один одному. Думаю, цей життєвий «рецепт» цілком можна застосувати в нинішніх кримських реаліях.

- Відразу після окупації Кримом поповзли чутки про можливість нової депортації кримських татар. Якщо провести історичні паралелі з 1944 роком, наскільки вірогідною вона була в 2014-му і залишається сьогодні?

 - На жаль, латентна депортація, видавлювання кримських татар тривають і сьогодні. Інструментом цієї політики є щоденні репресії щодо кримських татар. А заборона в'їзду на батьківщину лідерам Меджлісу і громадським активістам - це вже очевидний і не приховуваний владою акт депортації.

- Яка, з погляду історика, «логіка» в депортації народів Криму, Кавказу, Прибалтики з точки зору радянської влади?

- Слово «логіка» тут, звичайно, може використовуватися тільки в такій редакції - з лапками. У кожному конкретному випадку, зрозуміло, у влади були свої мотивації і формулювання. Однак очевидно одне - в більшості випадків це були порівняно нечисленні етноси, які легко було звинуватити в неблагонадійності, перекинути на них провину за поразки, а непідготовленість до війни списати на наявність серед них диверсантів або ворогів... В кінці війни Сталін уже чітко визначився - переможцем в цій війні буде «великий російський народ».

Тому 24 травня 1945 року під час прийому в Кремлі з нагоди перемоги Сталін виголосив свій знаменитий тост «За російський народ»: «Я п'ю, перш за все, за здоров'я російського народу, бо він є найвидатнішою нацією з усіх націй, що входять до складу Радянського Союзу. Я п'ю за здоров'я російського народу, бо він заслужив у цій війні і раніше заслужив визнання, якщо хочете, як керівна сила нашого Радянського Союзу серед усіх народів нашої країни»...

- Гульнаро, ви часто їздите по регіонах України, багато разів бували на заході країни. Як вас там сприймають на побутовому рівні, не як історика, а як кримську татарку - дружньо, стримано, зацікавлено?

- Напевно, якби не анексія Криму, я б ніколи не дізналася - наскільки величезна, різноманітна і прекрасна країна Україна. За останні чотири роки я об'їздила практично всі її регіони... Скрізь зустрічали і приймали добре. Так виходить, що найчастіше я їжджу в Західну Україну - кілька разів на рік буваю у Львові, нещодавно була з лекціями на конференціях в Дрогобичі, Чернівцях, Ужгороді, Мукачеві, Рівному - і можу впевнено сказати, що всюди приймають дуже тепло, з великою сердечністю.

В історії цих регіонів, етносів, що їх населяють, дуже багато сумного і часом трагічного. Це ріднить їх з історією Криму і кримськотатарського народу. Я не пригадаю проявів нерозуміння або ворожнечі ні в спілкуванні науковому, ані в побутовому...

- Для українців, як і раніше, залишається одкровенням той факт, що в історії їхніх стосунків з кримськими татарами було не тільки протистояння, але і цілком мирне співіснування?

- Так - але в цьому мало їхньої провини. Ці люди також стали жертвами радянського міфотворчості, історичного невігластва, яке культивувалося довгі десятиліття неперебірливими істориками та письменниками, які виконували замовлення влади.

Сторінки спільної історії, спільної боротьби кримських татар і українців з тоталітарним режимом в ХХ столітті - це та тема, якою я займаюся в останні роки і намагаюся максимально популяризувати в Україні.

- Ви здобули освіту в московському виші, захистилися і живете в Україні, тема ваших робіт - кримські татари. Чи є у вас як у кримськотатарського історика претензії до українських і російських політиків?

Українські президенти минулих років повинні визнати: вони боролися в Криму не з російським сепаратизмом, а з кримськими татарами

- Я смію вважати себе професійним істориком - а це передбачає об'єктивність, пошук історичної правди незалежно від національної приналежності. Але як у кримській татарки, чия сім'я досі не повернулася на батьківщину, - у мене є претензії і до російської держави як правонаступниці СРСР, і до української держави, де досі не засуджені злочинні дії тих діячів УРСР, які разом з представниками центральної влади проводили в життя політику «Крим без кримських татар». Це вони прирекли на самоспалення Мусу Мамута (кримський татарин, якого відмовилися прописувати в Криму і засудили за "порушення паспортного режиму", а після відбування покарання в 1978 р. намагалися заарештувати повторно - ред.). І це саме вони на довгі роки і десятиліття «закрили» Крим для його корінного народу.

Я вважаю, що українські президенти минулих років повинні не крізь зуби, не мимохідь, а чітко і ясно сформулювати просту думку - чверть століття, аж до анексії Криму 2014 року, вони боролися в Криму не з російським сепаратизмом, а з кримськими татарами, і наближали день кримського «референдуму» 2014 року. Без усвідомлення цієї особистої відповідальності керівників держави не буде руху вперед ні в українців, ні у кримських татар, які, як і раніше, шукають розуміння... 

- Є думка, в тому числі серед кримських татар, що сьогодні вони як самодостатній народ повинні консолідуватися не навколо «18 травня», а навколо інших, більш оптимістичних дат і подій. Що, по-вашому, означають такі настрої - прощення депортації або занадто хворобливе ставлення до минулого, яке не дозволяє «одужати» і жити майбутнім?

- Думки можуть бути різні, але те, що день пам'яті жертв геноциду 18 травня 1944 року залишається тою наймасштабнішою історичною подією, яка консолідує і цементує кримськотатарський народ, для мене очевидно. І це зрозуміло - немає жодної кримськотатарської сім'ї, якої б ця трагедія не торкнулася.

А ось для того, щоб народ «одужав» - потрібна реальна реабілітація, а не порожні слова... Наслідком Голокосту було створення держави Ізраїль, а кримські татари, які пережили геноцид, і досі доводять українському політикуму прописні, банальні істини про те, що вони - корінний народ України, який має право на самовизначення на своїй історичній батьківщині в Криму і на відновлення своєї державності в рамках української держави.

Зера Аширова, Київ.

Фото: Анатолій Сірик, Укрінформ

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>