Замовити пресконференцію в Укрінформі

реклама

Образ України він носив у своєму серці

Образ України він носив у своєму серці

Блоги
Укрінформ
По батьківській лінії Костянтин Паустовський походить з роду гетьмана Петра Сагайдачного

«Немає нічого огиднішого, ніж байдужість людини до своєї країни, її минулого, нинішнього і майбутнього, до її мови і людей». Ці слова класика російської літератури Костянтина Паустовського, 125 років з дня народження якого минуло в ці дні,  стосуються представників усіх народів, й особливо українського, адже написані, за визнанням автора, «москвичем за місцем народження і киянином у душі». Так само як Гоголь, наш земляк творив не рідною мовою, однак ніколи не забував, що «я виріс в Україні. Її ліризму я завдячую багатьма гранями своєї прози. Образ України носив у своєму серці впродовж багатьох років».

По батьківській лінії Костянтин Паустовський походить з роду гетьмана Петра Сагайдачного. Він мав навіть турецьку кров, адже дружиною діда письменника була справжня турчанка. По материнській лінії митець пов’язаний із Польщею, а його бабуся-полячка після кривавого розгрому Росією польського повстання 1863 року до кінця життя ходила у жалобному одязі. Однак, як написав письменник в автобіографічному романі «Далекі роки», під час візиту до Києва Миколи ІІ тоді ще гімназист Паустовський на запитання царя про національність гордо відповів: «Я малорос».

Навіть дослідники біографії митця не можуть напевне сказати, скільки років він прожив на українській землі. П’ятирічним приїхав до Києва, який залишався його домом аж до переїзду вже студента у 1914 році до Москви. Робота на заводах Катеринослава і Юзівки, повернення до Києва, журналістський хліб в Одесі, численні мандрівки рідним йому краєм, де «блискуча, справді перлинна, як зуби веселих молодиць, гостра, співуча народна мова України» — це не лише періоди життя, а віхи долі письменника, який ніколи не переставав бути українцем.

Напрочуд красномовний зображений ним побут Росії: «За п’ятдесят верст від Москви глушина: непроїзні дороги, гнилі села, облуплені давні собори, коники з присохлим до шерсті гноєм, п’яні побоїща, вівці в хатах, сопливі діти, базари з матірною лайкою, гниль, убозтво, злодійство». Натомість зовсім інші враження від «багатої й ласкавої України, яка оточує місто кільцем гречаних полів, солом’яних дахів і пасік», де «дівчата вечорами співають, народ багатий, ласкавий і дуже веселий».

Один із найчесніших російських письменників, який навіть у часи культу Сталіна зумів не славословити вождя всіх народів, у 1950-х роках описав «мат, який безперервно потрясає повітря над Середньоруською низовиною. Тому ми із сумом згадуємо про Україну, де відпочили душею від цього лиха. Ловлю себе на тому, що «ой як болить серце» за Україною».

Можна лише дивуватись, як у часи тотальної цензури Паустовський зумів протиснути в автобіографічних творах згадку про перші накази червоних у захопленому ними Києві, які «нещадно розділили населення на людей вартісних і на людське сміття», до якого потрапила вся інтелігенція. Денікінські погроми євреїв і ненависть червоних командирів до «жидочків очкастих» — ще одне свідчення очевидця про реалії руского міра. 

«Порівняно недавно у Криму без жодного розголосу і згоди населення поспіхом перейменували майже всі міста, села і селища. Це свідчить про зневагу до народу і країни», — це теж чесна реакція Паустовського на заміну Гвардійськими, Октябрськими і Первомайськими історичних назв кримськотатарських населених пунктів.

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-