Митрополит проти блудниці Катерини II

На відміну від прославленого Московською церквою Димитрія Ростовського з Макарова, ще один наш земляк, який із 1742-го по 1763 рік теж був митрополитом Ростовським, досі залишається напівзабутим, хоч у 2000 році його канонізовано.

Уродженець Володимира-Волинського Олександр Мацієвич (таким було його ім’я до прийняття сану) закінчив Львівську школу риторики й Київську духовну академію. Служив у Чернігові, Москві, Тобольську. Брав участь у камчатській експедиції Вітуса Беринга, в якій за чиїмось доносом його заарештували і звинуватили в антидержавних розмовах, однак після проведення слідства виправдали.

1738 року сорокарічний Мацієвич як один з найосвіченіших серед колег став соборним ієромонахом синодального дому та законовчителем Академічної гімназії у Санкт-Петербурзі. 1741 року майбутнього святого призначили єпископом Сибірським і Тобольським, фактично відправивши у заслання за відмову присягати неофіційному главі Російської імперії — горезвісному Бірону, який став регентом малого царя. Вчинок Арсенія пояснювався не особистою антипатією до узурпатора влади, а твердим переконанням, що архієреї церкви мають складати присягу не земним владикам, а Богові як єдиному законодавцеві духовному.

Упертість і твердість у вірі нашого земляка цього разу пішла йому на користь, бо після усунення Бірона Арсенія призначили митрополитом Ростовським. До речі, саме за його перебування на цій посаді було віднайдено мощі Димитрія Ростовського (Данила Туптала), якого урочисто канонізували 1763 року вже за особистої присутності імператриці Катерини ІІ.

Прибічники «руського міра», які, клянучись у вірності православ’ю, відновлюють монументи цариці, мали б знати, що саме за її правління російська церква зазнала не менш страшного погрому, ніж за більшовиків. У 1764 році Катерина ІІ проголосила секуляризаційну реформу, за якою закрили 418 із 954 монастирів. Уся церковна власність разом із землями, за рахунок використання якої будували й утримували храми, переходила до скарбниці. Решті 226 монастирям призначали державне утримання, а ще 310 «позаштатних» мали існувати тільки на добровільні пожертви парафіян.

Якщо на все духовенство за рік надавали 365 тисяч рублів, то на кишенькові витрати кожному з чергових коханців, які після успішного екзамену виходили з опочивальні розпусної імператриці, було встановлено стандартну суму 100 тисяч. Закриту й узяту начебто до скарбниці Святогірську лавру під Слов’янськом Катерина ІІ подарувала своєму колишньому фаворитові Гришці Потьомкіну.

Єдиним, хто наважився протестувати проти пограбування храмів і перетворення духовенства на утримуваних коштом держави «чиновників у рясах», став українець Арсеній Ростовський.

Найганебніше, що Святійший синод Російської православної церкви на догоду імператриці, якій закон забороняв судити і карати церковних ієрархів, одностайно проголосував за позбавлення правдолюбця сану й духовного звання, після чого «розстригу-враля» передали на розправу вінценосній блудниці.

Засудженому до страти Арсенієві Катерина ІІ «милостиво» замінила смертну кару засланням до одного з віддалених монастирів. Та вже невдовзі мученика за віру, якого офіційно перейменували в «Андрія Враля», перевели до Ревельської фортеці, де його живцем замурували в казематі.

Віктор Шпак

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства