На початку повномасштабного вторгнення Дмитро Киришун, начальник групи безпілотних систем 114 бригади ТрО (у минулому – секретар Білоцерківської міської ради), обіймав посаду заступника керівника сектору оборони й займався рекрутинговою діяльністю та зведенням фортифікацій. Коли наступ на Київщину було відбито, він вирішив долучитися до лав Збройних сил України. У складі 72 бригади брав участь у боях на Харківському та Донецькому напрямках. Із часом перевівся у 114 бригаду, де навчав добровольців роботи з БПЛА.

Про особистий шлях бійця, ситуацію на фронті, оборону Київщини, причини і шляхи подолання СЗЧ та досвід спілкування з російськими військовополоненими – у цьому випуску проєкту «Командири нашої перемоги».

- Ви приїхали з Куп’янського напрямку, чи можете розказати, яка там ситуація?

- На Куп’янському напрямку зараз ситуація складна, але контрольована. Десь місяць йшли постійні наступальні дії супротивника, були три повноцінних наступи броньованої техніки: перший наступ – це чотири одиниці, але ця техніка була знищена і нашими підрозділами, і суміжними. Другий наступ був уже з дев’яти одиниць техніки, буквально тиждень тому, так само вся техніка була знищена, противник був знищений. І остання – кілька днів тому, – це кілька одиниць техніки, і теж ця техніка була знищена. А так ворог кожного дня намагається зайти до нас в тил, форсує річку Оскіл. Вони одягають плащі, які не видно через термальні камери вночі.

- А як з оснащенням ворога? Чи таки вдається викривати противника і не допускати до нашого тилу?

- Якщо говорити про плащі, які я згадав, то, займаючись професійно безпілотними системами і керуючи підрозділами, що займаються розвідкою, дорозвідкою і знищенням супротивника засобами БПЛА, для мене безпосередня проблема – коли супротивник вночі одягає плащі, які не дають можливості нічним дронам з камерами термальними виявити його. І, можна сказати, це для них плащ-невидимка, яким вони себе ховають від наших очей. Тому противник може легко пройти, проникнути до наших позицій і нанести ураження нашим піхотинцям на передній лінії оборони. Але ми виявляємо таких людей, бо все одно десь вони можуть рухатися, десь призупинитися, десь ногу можемо побачити. Або наші силі й засоби, які перебувають на передових позиціях, можуть почути якийсь шум, у нас є пости спостереження, які виявляють цих людей. Тоді ми вже проводимо скидання боєприпаса в той квадрат, де, ймовірно, йде ворог, і  ворог себе викриває, і ми його знищуємо завдяки FPV-дронам або скидам зі звичайних «мавіків».

- Можливо, щось можете сказати про те, як розвиваються їхні технології?

- Технології і їхні, і наші розвиваються майже однаково, бо що з того боку люди, які хочуть виграти війну і вбити нас, так само і ми хочемо захистити свою країну, вбити їх задля того, щоб вижити в цій війні. Тому вони бачать розвиток наших технологій, його копіюють. У них поряд є Китай, який постачає повністю всі засоби, що ми закуповуємо, їм легше це робити. Їм купити набагато легше, ніж нам. Тому розвиток їхніх технологій, копіюючи наші досягнення в розробках, – він вже явно проглядається на лінії фронту. Якщо раніше у нас був паритет повністю в дронах і зі скидами, то тепер вони використовують їх дуже багато. Раніше вони не використовували FPV-дрони, у нас тільки були вони, то тепер використання FPV-дронів, можливо, на деяких варіантах, на деяких лініях фронту у них навіть і більше.

На теперішній час вони більше застосовують дрони з оптоволокном. Повсякдень 1–2–3 дрони залітають саме в Куп’янськ, і цими дронами вони знищують всю техніку, яка їде: цивільний транспорт, чи це швидка допомога, пожежна безпека, поліція. Вони долітають до Куп'янська і йдуть на ураження будь-якої одиниці техніки автомобільної. Або навіть якщо це жива сила чи перехожі. Так що вони тренуються і на цивільних людях знищувати нас і не цураються цього.

Тепер по FPV-дронах на оптоволокні ми теж напрацьовуємо. Безпосередньо допрацьовуємо і штучний інтелект. Щодо засобів РЕБ – це окрема структура управління, є у нас начальник з РЕБ, і засоби постійно надходять на лінію фронту. Працює воно все в системі. Як? Якщо наш пілот вилітає на завдання, то повідомляє, що таким і таким маршрутом він летить туди-то і туди-то – і треба дати прикриття по РЕБ. Тоді по цьому маршруту РЕБ вимикається і ми працюємо. Тільки наш пілот назад повертається, відразу вмикаються всі наші засоби РЕБ, вони працюють, щоб через цей коридор не залетів ворожий FPV-дрон або будь-який засіб розвідки. Тому система вибудовується, раніше дуже тяжко було по РЕБ, тепер більш-менш по лінії фронту засоби РЕБ вже надходять на Збройні сили України. Але знову повторюю – так само, як ми шукаємо шляхи подолання РЕБ, і противник шукає, в постійному пошуку, щоб подолати нас. Оптоволокно ми засобами РЕБ не приглушимо ніяк.

КАБ дуже тяжко подолати. Тому що в основному супротивник нам ураження наносить і шкоду обстрілами КАБів. Ми десь свої позиції виявляємо, йде наступ їхній. Ми починаємо контратакувати, злітати зі своїх «еспешок», працювати по їхній техніці, вони вислідковують, де наш особовий склад, і починають поливати туди артилерією, РСЗО, танками, КАБами і ракетами, всім, що в них є. Тому після кожної відбитої атаки потрібно хлопцям витерпіти контрбатарейну роботу, по наших «еспешках» постійно здійснюються артилерійський, танковий, мінометний і авіаційний обстріли. Це робота дуже складна. Наші підрозділи тепер у супротивника в пріоритеті, вони виявляють навіть місце проживання наших підрозділів і намагаються туди і КАБами, і ракетами. І навіть по місцю дислокації відпочинку.

- На яких напрямках фронту ви побували за час повномасштабного вторгнення? І, на вашу думку, який для вас був найскладніший?

- На різних напрямках був я з перших днів війни, був заступником керівника сектору оборони по Білоцерківському району, і ми будували фортифікації. Потім я призвався відразу в 72 бригаду, це була Київська область. Київська область нас перекинула на Харківську область, це була Козача Лопань, це були Дергачі. Після Харківської області ми переїхали на Донецький напрямок – це Зайцеве Нижнє, Нью-Йорк, Вершина, Кадема, Бахмут і аж до Соледару. Це був найбільш складний для мене етап у житті військовому, тому що там дійсно дуже тяжко нам було.

Потім ми із 72 бригадою перемістились під Вугледар. У Вугледарі я був, у Кураховому, і після Курахового і Вугледару перевівся у 114 бригаду на офіцерську посаду для роботи з добровольчими формуваннями. Близько 34 тисяч у мене було добровольців у підпорядкуванні. Проводили навчання з підготовки їх по БПЛА, десь по 500–600 чоловік. Ми максимально почали готувати наших добровольців, щоб вони мали хоч би базові знання і навички для роботи з БПЛА. Це розвідка, дорозвідка, бо без цього ніяк. Супротивник рухається, ти не бачиш, звідки він рухається, – це завчасно програшна ситуація для наших військ. Якщо порівняти той час і теперішній, то тоді у нас в когось одного був «мавік», комусь хтось купив з родичів, волонтери передали, систематично в Збройних силах цього не було.

На теперішній час у бригаді у нас одночасно може висіти в повітрі 25 засобів розвідки: 25 сіли, 25 нових піднялися, тому тепер ми все бачимо. Тоді цього не бачили, я хотів впровадити це все. І дуже багато пройшли навчання, і ці хлопці, які пройшли ще дорожчі формування, були призвані до Збройних сил України і виконують службу в моїх підрозділах, там, де я теж перейняв керівництво. Тому після посади з роботи з добровольчими формуваннями я очолив групу безпілотних систем 114 бригади.

Щодо відбиття атаки – найбільше ми познищували техніки, де я брав участь, це Куп’янський напрямок. А тепер постійно, регулярно хлопці наші якусь техніку знищують ворога, що рухається і намагається захопити наші позиції, теж попадає під ураження безпілотних систем.

- Чи пам’ятаєте, коли вперше підняли дрон?

- Це був 2022 рік, супротивник заходив з боку Вишгорода, з білоруського напрямку, і був зосереджений у вишгородських лісах, дуже багато. І в нас одне із завдань було, хлопці у нас літали на квадрокоптерах, – під’їхати і розвідати ситуацію. І ми туди поїхали, підняли коптери, подивилися, де ця техніка їхня стоїть, і передавали на 72 бригаду. Це був перший день. А потім вже 72 бригада, і через міську раду ми почали закуповувати квадрокоптери на бригаду і постійно їх задіювати. Потім розвідка позицій самих – де, як, звідки підступ ворога по Київській області.

Був такий випадок навіть, коли хлопчик (14 років йому, він не служив, дрон йому батько подарував) виявив бажання допомагати Збройним силам і задіювати дрон для знищення супротивника. Вийшов сам на нас, на хлопців 72 бригади, і передавав нам координати через дрон свій для наведення артилерії. Коли рухались колони до Гостомеля, він передавав координати, і наші хлопці, артилеристи 72 бригади, нищили цю колону.

Найперші, найбільш знакові – дві колони розбитих, – це Бровари і Бородянка. Тоді силами 72 бригади відбулося це розбиття колон, тоді хлопці зробили засідку, і «джавеліни», і артилерія добивали цю колону. І так само це Бородянка, рух техніки, коли розбили хлопці із супроводом того самого хлопчика. Так само дуже багато хлопців-добровольців, які брали участь у наданні інформації про рух техніки. Коли ми їх застали в неочікуваному такому ракурсі – і колона просто була розбита за декілька хвилин.

- Оскільки ми заговорили про Київщину, розкажіть про початок повномасштабного вторгнення. Яким він був для вас і які завдання тоді виконували?

- Війна почалася так, як для всіх, – це звук ракет, вибухи, у нас вибухи відбулись на аеродромі, на військових частинах. І відразу я зібрався і поїхав у військову адміністрацію. Там зібралося все керівництво, тому що я був секретарем Білоцерківської міськради, депутатом, безпосередньо мав стосунок до військової адміністрації. І було вирішено вступати і організовувати роботу, набирати в підрозділи територіальної оборони людей, створено зразу було рекрутинговий центр. Ми за два дні зробили повністю штаб 132 батальйону, сформували практично 114 бригаду. І людей ішло так багато, що вже в штаті не було місць. Тому постановили створити добровольчі формування. І на тому етапі за дуже короткий відрізок часу було створено 84 підрозділи добровольчих формувань по всій Київській області, – це 34 тисячі людей.

Почала організовуватися лінія оборони. Організовувались полігони, на цих полігонах хлопці почали їздити, стріляти з автоматів, гранатометів, кидати гранати. Розбивались вони на групи, на сотні, ставали на блокпости, йшли, перед тим як сформувалась територіальна оборона, і сідали на окопи. Це напрямки були Буча, Макарів, частина була з них розміщена під самим Києвом, тому що якраз туди йшов активний наступ. Добровольчі формування в такій кількості, які вирушили наперед, вони, думаю, повпливали на те, щоб ворог не йшов далі. На жаль, тепер уже такого руху немає патріотичного, як був з перших днів. Після того як ми це все розгорнули, я відразу ж вирішив, що потрібно в Збройні сили йти мені. Тому добровільно пішов і призвався в 72 бригаду і з того моменту вже продовжував службу в ній.

- Чи була у вас ситуація, коли ваше життя піддалося дуже великому ризикові?

- Це постійно. Одна з найперших – 2022 рік, це така найбільш гостра ситуація. Я тоді проходив службу в 72 бригаді в роті розвідки, і події відбувались під Бахмутом, – це населений пункт Вершина. Тоді супротивник пішов у наступ і прорвав оборону нашого третього батальйону, нас підняли по тривозі о другій годині ночі. Ми виїхали, два взводи, на відбиття цієї атаки, і відбиття її тривало з четвертої ранку до сьомої вечора. То це для мене був найбільш складний етап в моїй військовій кар’єрі. Було у нас на той момент до 60-ти хлопців поранених, і до десяти людей загинули. Я особисто тоді евакуював 35 чоловік. Це дуже було тяжко.

Це був не день, а пекло для мене, так само для всіх хлопців. Після того як я евакуював людей, коли ми завершили це все і наступ був зупинений, ворога відкинули від цього населеного пункту, повернулися, хто залишився з хлопців на ногах, тільки лягли відпочивати, буквально 2–3 години – і знову дзвінок і команда туди само вирушати. Знову йде наступ, знову його відбивати. Але я вам скажу чесно, що після цього думав, що все закінчилося, день для мене більш спокійним буде, і ми вже всі йшли з не дуже хорошим настроєм, всі йшли, знали, куди, чи повернемося, чи не повернемося – цього вже ніхто не знав.

І після другого дня так само все це відбулось, той самий наступ, те саме відбиття, нас залишилось вже геть мало.

І третій день, я вже думав, що більш нічого не буде, точно вже нема кому йти. Тому що рота розвідки, яка у нас там була, – це близько 100 чоловік, залишилось там в строю 15 чоловік чи скількись. І нам на третій день кажуть: збирайтесь всі, хто є, і виходьте туди... Ми вже поїхали і на самому виході у нас ще одного хлопця вбили з артилерії, і одного ми вивезли – ногу перебило. Це вже третій день.

Ті три дні підряд, які я пережив, – це для мене було дуже тяжко і запам’яталось надовго. Пережити те, коли поряд твої побратими гинуть, коли постійно йдуть обстріли, коли ти їх завантажуєш у транспорт, намагаєшся вивезти, врятувати життя, – це дуже тяжко. І для мене тоді був етап в житті переломний такий: чи залишатися у військах, чи ні? навіщо я це роблю, чому я пішов? Тоді я для себе визначився, що потрібно це робити, бути з хлопцями, потрібно захищати нашу країну, докладати максимально зусиль для того, щоб зупинити агресію, яку здійснює Російська Федерація.

- Як вам вдалося організувати цю евакуацію в той час?

- А тут довго непотрібно було – один поранений, другий, паніка, йде артилерійський обстріл, мінометний, людина просто впала. Товариш мій, в нього від танкового обстрілу відбило руку, кричить, дуже йому тяжко стало, я почав надавати допомогу, потім другий поранений, я зрозумів, що потрібно брати евакуатор. Ми почали по одному, по двоє в машину завантажувати, я вивіз одну групу людей, другу, так третю, четверту, п’яту. І до сьомої години вечора десь 35 чоловік я евакуював з поля бою. Це на інстинктивному рівні почалося, що потрібно було брати і робити, що більше користі я принесу в тому, що зараз цих людей евакуюю, тому що якби цих людей не евакуювали, вони б постікали кров’ю і втратили життя.

- Ви сказали, що це був переломний момент, і ви думали, чи залишатися, чи ні.

- Це не так, що залишатися, це мене мотивувало, що дійсно більш потрібно зупиняти це, тому що на такому маленькому відрізку, де відбувалися дії, було багато горя людського. Я розумів, що по всій ділянці фронту, де проходять бойові дії, гине скільки людей, стільки хлопців і дівчат, тому потрібно залишатися, давати максимальну від себе віддачу, щоб переломити хід подій і відкинути супротивника до кордонів 1991 року як мінімум для того, щоб він не знищив нашу націю, не знищив наших людей і ми могли жити повноцінно. Бо якщо залишити це, зупинитися, війну ми не виграємо, однозначно.

- Розкажіть більше про роботу вашого підрозділу.

- Підрозділ у мене не один, їх у нас багато, це в кожному батальйоні у нас взвод є, вісім взводів, у роті розвідки теж взвод розвідки та коригування і рота ударних безпілотних й авіаційних комплексів... Всі працюють на дуже гарному рівні, завдання, на них покладені, – розвідка, дорозвідка, виявлення і знищення. Розвідують вони «мавіками»… Потім знищують FPV-дронами, скидами, «бомберами», – це хлопці, які займаються і нічною роботою, і денною. Цілодобово на «еспешках» вони проводять розвідку і знищення, це робота не так, що виїхали, відпрацювали і поїхали, а цілодобово, кожний пост – це цілодобовий пост, де перебувають у нас люди, які постійно здійснюють свою роботу: і коли є ворог, і коли немає ворога, це навіть у два рази більше зростає наплив наших безпілотних систем.

- Які безпосередньо функції на вас покладені як на керівника і що передувало тому, що вас призначили на цю посаду?

- Функції кожного керівника на цьому етапі в Збройних силах України і в тій ситуації, в якій ми тепер є, – це, по-перше, керівник повинен забезпечити, щоб була комплектація особового складу, друге – щоб були забезпечені всім необхідним для того, щоб виконувати могли повноцінно свої бойові завдання, на них покладені, і третє – це поставлення їм бойових завдань, щоб вони були реальні й щоб люди могли їх виконати без втрат, – це моє завдання. Це відбувається на особистому рівні, тому що, наприклад, до того як я став військовим, був політиком, формував команду по Київській області зі своїми друзями, більшість голів громад я знаю особисто, з ними спілкуюся, домовляюся, пишу листи, і вони, відповідно, довіряють мені й перераховують на військову частину та допомагають і засобами, і тим, що необхідно, – це брак людей.

Тому проведення рекрутингових кампаній у мене як у керівника – одне з основних завдань. У мене є можливість спілкуватися і з головами громад, і з головами міської адміністрації, я з ними домовляюся і відправляю своїх підлеглих, щоб вони могли провести у кожному районі й у кожній громаді кампанію з набору в наші підрозділи. Тому проводяться й особисті прийоми, зустрічі з людьми, голови громад і військових адміністрацій надають рекламні потужності району безоплатно. І безпосередньо з військкоматами ми спілкуємося, з керівниками, і вони надають можливість у військкоматах нашим людям бути присутніми, щоб теж ті, хто призиваються, могли з нами поспілкуватися та вирішити вступити в лави Сил безпілотних систем 114 бригади. Ну і щодо забезпечення – безпосередньо залучаємо фінансування на нашу бригаду, щоб здійснювати ефективне виконання бойових завдань наших підрозділів.

- Як ви дієте тоді, коли є завдання, які не можна не виконати?

- Кожен керівник повинен аналізувати ситуацію, в якій він є, і ті дії, загрози, що відбуваються, – пріоритетність потрібно вибирати. Тому коли надходить бойове завдання для моїх підрозділів від вищого керівництва, постійно аналізую і дивлюся, наскільки це реально виконати тими засобами і тими людьми, які у моєму підпорядкуванні. Тому допомагаю їм у виборі позицій, звідки здійснювати стартові польоти, щоб не було загрози для особового складу, щоб вони з цієї позиції могли виконати свої завдання і завдати ворогу максимального пошкодження.

Щоб повноцінно особовий склад міг виконувати завдання, має ще проходити підготовка особового складу. Тому ретельно ставимося до того, щоб навчати особовий склад, скеровувати в навчальні центри, проводити додаткові навчання, спрямовувати до суміжних, сусідніх підрозділів, тих, хто більше орієнтується в цій справі, щоб підвищити кваліфікацію своїх підрозділів. Якщо боєць навчений, оснащений, у нього більше шансів вижити і завдати максимального ураження супротивнику. А якщо ще й правильно поставлене завдання без ризику для життя, максимально, особового складу і воно реально виконається, – то це теж запорука успіху.

Але є ще у військовій справі те, що багато хто з людей не розуміє (і для них це не популярно), що коли йде наступ, наприклад, і техніка ворога рухається, то десь на ризик потрібно іти нашим хлопцям і дівчатам, які служать в наших підрозділах. Бо якщо вони не виконають завдання, буде загроза знищення супротивником наших бійців, які на передовій лінії, буде загроза захоплення територій, загроза того, що супротивник зайде на наші території і вбиватиме наших людей, наших мешканців, які на ній. Кожен наш боєць, що стоїть зараз на передовій лінії, відбиваючи атаку супротивника, віддає своє життя, щоб супротивник не зайшов і не знищив мирних жителів. Якщо геть безпечно ставитися до того і не ризикувати життям, постійно відступати, війну ми можемо програти дуже швидко. Тому на ризик все одно доводиться йти і стояти до останнього навіть із загрозою для життя особового складу, щоб врятувати життя інших людей.

- Яка ситуація у вас із забезпеченням, чи вистачає дронів і всього, що необхідно?

- На війні завжди недостатньо всього, тому що йде процес розвитку. Ми не встигли відпрацювати один дрон, налагодили його, вдосконалили частоти, на яких літаємо, – супротивник полагодив систему РЕБ, систему протидії цим дронам, тому доводиться перероблювати їх на інші дрони. Просити це в Збройних сил немає резону, тому що Збройні сили закуповують тільки те, що у них є по штату. Доводиться в основному закуповувати це через волонтерів, власними силами, просити у громад, щоб вони давали субвенції, просити у меценатів.

Тепер на постачання, наприклад, мого підрозділу, іде не одне джерело надходження, перше джерело надходження – це все-таки субвенції громад. Оскільки 114 бригада Сил територіальної оборони формувалася в Київській області і, згідно із законодавством про національний спротив і про Сили територіальної оборони, територіально фінансується громадами Київської області. Так само у нас формувалося вісім батальйонів у Київській області, і фінансується кожен батальйон, який у нас є в підпорядкуванні, відповідно до районів. У кожному районі був створений батальйон, безпосередньо ці районні адміністрації і ці громади фінансують наші підрозділи на закупівлю і дронів, і всього необхідного.

Додатково надходження іде з благодійних фондів, це і Фонд Притули, і дуже багато бізнесів, які нам допомагають. Один із основних – це «Нова пошта»: все, що ми просимо, постійно нам намагаються допомогти. Це і народні депутати з власних кишень дістають, приїжджають на фронт і постійно допомагають. Безпосередньо фінансування вже покращилося із Збройних сил України. Якщо в перший рік 2 відсотки забезпечення було по дронах, в минулому році Збройні сили забезпечили і вже дійшли до 30 відсотків, то в цьому році, думаю, десь 40 відсотків потреб хоча б FPV-дронів. Тому якщо порахувати громади субвенції, потім забезпечення КСЛ, Збройних сил України, теж забезпечують і волонтери, і меценати, тому десь плюс-мінус ми виходимо на потребу, яку можемо перекрити. Тож це складний процес. Я як керівник організовую цю роботу і сприяю тому, щоб громади своєчасно забезпечували нас, щоб волонтери нам допомагали, а не комусь іншому, і щоб вчасно оформлювалася документація, списувались дрони, ті, що використовуються, щоб отримати від Збройних сил України.

- Чи доводилося вам спілкуватися з полоненими як тоді, так і тепер, і чи можна сказати, що щось змінилося у свідомості ворога?

- У свідомості ворога нічого не змінилося і не зміниться, на мою думку. У Харківській області були взяті полонені, перважно з тих, хто був мобілізований у ДНР. Їх хапали, забирали з вулиці, вивозили в Росію, там одягали, давали зброю, заводили в Харківську область і посилали «на убой», щоб вони йшли в наступ, позаду них їхала техніка і намагалася пробити наші ряди. Тому вони, бачачи наші підрозділи, кидали зброю, здавалися в полон, приходили до нас, аж до того, що  вірили, що ми їх відпустимо. Наступні були на Донецькому напрямку, там переважно працювали «вагнери» проти нас, – це найманці, зеки, але вони дуже професійно діяли. Це не просто зеків вони понабирали, які не вміють, у них і свої літаки були. Навіть 72 бригада, наші хлопці-«пепеошники», підбили літак – і ми взяли в полон цього пілота й обміняли потім на нашого командира розвідки взводу. Тому вони дуже системно до роботи підходили і найбільше завдали уражень, вони професійні, навчені військові вбивати людей. Тому і наша бригада, я вважаю, зазнала найбільше втрат на той момент.

Третій епізод – це вже Вугледар, там були російські військові. Один, якого ми взяли в полон, він був за 7 тис. км звідси, розповідав, що пішов служити тому, що у нього роботи немає, на роботу взяти не можуть, бо якщо не служив в армії, не пішов у СВО, йому ставлять печатку в паспорті, і з нею не може ніде влаштуватися на роботу, тому що він неблагонадійна людина. Тому й себе виправдовував тим, що не має чим годувати родину, у нього дитина, дружина, тож йому довелося йти служити в ЗС Російської Федерації. Доля як його склалася? Його привезли за 7 тис. км, завезли в Харківську область, в посадку найближчу, біля нас, вивантажили їх туди, десь 15 чоловік. Ми їх почали обстрілювати, вони побігли у наш бік і потрапили до наших хлопців на «еспешку», розвідників, прямо в руки. Взяли їх у полон, доставили. Він клявся, що не буде більше приходити. Ми ж розуміємо, що це просто слова, всі говорять, що нікого не вбивали, воювати не хотіли, просто прийшли охороняти територію. Яку територію? – питали. – Він каже: Україну. – Чому вас – територію України охороняти? – Відповідає: Мені таке завдання поставлено. І ці, що тепер ми беремо в полон, практично день через день до нас потрапляють на Куп’янському напрямку, – це в основному зеки: хтось сидів за крадіжку автомобіля, хтось – за розбій, хтось – за наркотики, іншого ще не посадили, примусили підписати контракт – і відправили «на убой». І всі вони якось потрапили в полон. По три-чотири місяці їх засилають в ліс, сидять вони в землянках без їжі, без води, назад не дозволено йти, кажуть, можуть вбити. Уперед бояться йти, тому що теж можуть вбити, тож сидять в тих землянках, можна сказати, вмирають. Рано чи пізно ми їх починаємо виявляти, дронами скиди по них робити, вони вибігають – і ми їх беремо в полон. З тих трьох останніх, що ми взяли в полон, один сидів три місяці, другий – два місяці у цих землянках. І все так само кажуть: ми не хотіли нікого вбивати, нам сказали: або йдете на війну, або посадимо в тюрму, або ще щось трапиться.

- Коли ми спілкуємося у цій студії з військовими, то подекуди чуємо, що війна – це теж життя, що там свій побут. Чи є якийсь особливий побут у вашому підрозділі?

- Авжеж, у нас у підрозділах, у тому самому «Рубаку», є чотири взводи, і кожен взвод живе своїм життям. Намагаюся об’єднати їх, щоб вони робили все разом, щоб були однією командою, але все одно у них спортивний інтерес між собою: постійно хто найкращий, хто найкраще працює, весь час у них відбувається спортивний інтерес із завдавання уражень супротивнику і щоб довести один одному, що вони найкращі. Ось в цьому питанні, буває, переходить на особистості, дуже тяжко врегулювати ці питання. Але, думаю, це нормально, коли жива конкуренція, тоді підрозділ розвивається набагато краще. Тому хлопці молодці, 114 бригаді пощастило, що є такі.

- Якщо мета – нищити ворога, то чому, власне, ні?

- Якщо мета – нищити ворога, то давати їм можливість, тут головне – не заважати, а допомагати, те, що вони просять, давати, і вони, в принципі, самостійно можуть виконувати бойові завдання і бути ефективними. Тож я тут намагаюся бути тією людиною, яка їм не ставить завдання дурні, а допомагає. Але хочу зауважити: кожен з моїх бійців – це творча людина, яка робить свій внесок у перемогу і в розвиток саме безпілотних систем. Тому що кожен взвод, кожен підрозділ постійно самостійно шукає, як вдосконалити свою систему, дрон, щоб він летів, знищив супротивника, був ефективний. Різні люди, інша філософія у кожної людини, але всі працюють, всі розуміють, що нам потрібно перемагати в цій війні, всі розуміють, що якщо вони залишать свою справу, підуть додому, то до них прийдуть додому, замість них стане та людина, яка не розуміється на цьому, – і програємо війну. Тож і вище наше керівництво ставку робить на безпілотні системи.

Безпілотні системи – це насамперед життя людини, безпілотні системи – це завдання ураження на дистанції, на відстані, це дає можливість бійцю не йти (так, три дні я ходив і три дні знав, що йду в останню путь), а дистанційно впоратися з тим завданням, яке ставлять піхотинцям. Наприклад, не кожен може управляти дроном, не кожен може знайти, як правильно підійти до вибудовування системи з ураження безпілотними системами. Але багато хто думає, якщо вони літають, то можна буде навчитися цього дуже швидко, – дуже багато кому не вдається.

У нас є хлопці, які приходять, ми їх навчаємо, але їм не вдається. Один приходить, він не навчений, береться за пульт, три-чотири дні – і вже гарно літає, вже може наносити ураження супротивнику, а є ті, кого місяць-два вчиш – і йому не вдається нічого. Тому є в них професії другий номер – це ті, хто дешифруванням займається, людина, яка спостерігає за польотом самого БПЛА, дивиться на екран і спостерігає рух супротивника, слідкує, щоб був заряд батарей, щоб не було перешкод, впливу РЕБ на цей дрон, і так допомагає пілоту зберегти сам засіб, повернути його, провести повноцінно розвідувальні завдання.

Плюс є треті номери – хлопці, що заряджають БК, – це навчені люди, сапери, це хлопці «з яйцями», які цю гранату несуть, чіпляють її, забирають. Інколи таке буває, що дрон летить в один бік і повертається назад з боєприпасами, його потрібно зняти, він заряджений, треба підійти, щоб він не вибухнув у руках, і ці хлопці ідуть, цю роботу виконують на відмінно. Ніхто не навчений, все вчиться кожного дня, як кажуть, кустарним способом, тому робота виконується.

Робота «бомбера» дуже цікава, вночі вилітають хлопці, виявляють бліндажі і знищують. Один «бомбер» несе на собі навантаження до 10 кг корисної ваги. Якщо «мавік» несе 500 г, то «бомбер» – 10 кг, за три-чотири вильоти бліндаж може знищити. Або по тій самій техніці «бомбери» працюють, чотири боєприпаси несе він на собі вагою 2,5 кг.

Є ремонтна майстерня у нас, там хлопці паяють, перепаюють, ремонтують техніку, батареї спаюють, нові технології впроваджують, плати ініціації міняють.

І так постійно у нас боротьба іде з технологіями, з РЕБ, у кого є можливості, засоби і люди, щоб переходити цю перешкоду, ти виграєш і попереду. У кого немає, той не може навіть злетіти і використати свою техніку. Тож може бути все і дуже багато техніки, і дати тобі можуть на мільярди, і люди будуть у тебе, але якщо вони не навчені й не вміють цього зробити, ти цього використати не зможеш.

Були навіть такі варіанти: заходили до нас сусіди, бригади дуже укомплектовані, гарно все у них було, і засоби у них були, ставали на лінію фронту, але не могли застосувати, тому що не могли подолати РЕБ і так звані штори від РЕБ. То вони нас просили, давали нам дрони, щоб ми їхніми дронами на їхній зоні відповідальності відпрацьовували. Вдосконалюємо, в принципі, і я можу сказати за наш особовий склад – хлопці молодці, і дякую їм за службу, за те, що вони роблять.

- А чого не вистачає, що не враховано у забезпеченні вашого підрозділу?

- Щодо засобів забезпечення безпілотних систем, то хотілося б більш систематичного підходу Збройних сил, щоб постійно на державному рівні, на рівні Міністерства оборони надходило більше, ніж потрібно. Тому що день на день не випадає. Сьогодні, наприклад, ми використовуємо 50 дронів на день, FPV, а за більш інтенсивного наступу супротивника і робочого нам ці засоби у використанні збільшуються. А робити запит і чекати, поки Збройні сили нададуть нам ці засоби, потім ставити їй у стрій і запустити, щоб вони завдавали ураження, – це дуже довгий процес. Тому що кожен дрон, який надходить у підрозділ, нам потрібно доукомплектувати, протестувати, під пульт його забіндити, плати ініціації підібрати, з боєприпасами об’єднати, – це великий процес. І це ще потребує додаткових фінансових вкладень.

- Чи доводиться вашим бійцям вкладати власні кошти, щоб також забезпечувати підрозділ?

- Кожен військовослужбовець безпілотних систем вклав свої кошти, щоб удосконалити дрони і свою роботу. Хотів би ще раз це питання порушити, що стосовно використання фінансів, які тягарем лягають на військовослужбовців, перше, – це основне – форма, доукомплектація. Люди собі докуповують, вона постійно зношується, увесь час треба щось нове.

Друге – автомобільна техніка постійно ламається, потрібна заміна мастил, колодок, резини, – це не оплачується, треба це мобільно робити, поповнювати. Тому хлопці скидаються і за власні кошти все це купують. Бо навіть якщо через військову частину це замовляти, зрозумійте, що робите дефектний акт і подаєте, і чекай місяці два-три, поки її відремонтують або оливу замінять. А це потрібно зараз зробити, а не чекати місяць, два, три. На позицію потрібно виїжджати зараз, тому треба і колодки зараз, і резину зараз, і мастило зараз, і коли машину обстріляли, вікна потрібно поміняти зараз, тому хлопці все це роблять за власний кошт. За власний кошт докуповуються плати ініціації, проводи, вони постійно ламаються, антени під час обстрілу пошкоджуються. Потрібна антена – просити в Збройних силах, щоб вони дали, і чекати два місяці – позиція не працює. Тому хлопці за власні кошти їдуть, купують, встановлюють антену, і ця антена допомагає їм виконувати їхні професійні обов’язки.

Питань цих дуже багато. Харчі – так само, в принципі, Збройні сили забезпечують усім необхідним харчуванням, але все одно хлопці собі купують, організовують кухні, додатково забезпечують себе харчуванням. Тож гроші витрачаються на все. Інтенсивність бойових дій і розвиток подій, які тепер на лінії фронту, і зміна кон’юнктури війни, – Збройні сили не встигають пристосуватися і забезпечувати всім необхідним. Тому хлопці купують, ремонтують, щоб не зупинилася робота, щоб ворога знищувати своєчасно. Це дає можливість, щоб Збройні сили України і Міністерство оборони ухвалили рішення й виправили цю ситуацію, щоб з хлопців зняти навантаження. Тому що це дуже тяжко, бо у кожного є родина, потрібно, щоб ці кошти пішли в родину. Це було б дуже добре, якби це хтось почув і реалізував.

- Бачимо, що у нас почастішали випадки СЗЧ. Чи доводилося вам із цим стикатися?

- Випадки СЗЧ… Щоб на це питання відповісти, потрібно більш у глибину копнути. Вже третій рік війни. Хлопці, ті, що на передовій, – це ті самі хлопці, які з перших днів прийшли, і вони день у день, не бачачи своїх рідних, близьких, постійно там, постійно ризик і загроза втратити життя, і постійно вони виходять, і у них весь час те саме. І коли ти подивишся по телебаченню, фейсбуку, інстаграму, ютубу, тік-току, що хтось кричить: я не хочу, мене ловлять, я воювати не хочу йти, а навіщо нас призивають, хай самі воюють, – розумієте, це все сприймається кожним військовослужбовцем, який тепер у Збройних силах України, на свою адресу. Що, виходить, він один, який воює, а іншим це не потрібно. І кожного дня він розуміє, що може загинути.

Тому хлопця можна зрозуміти, коли він просто кидає все і вертається. Їм потрібно перекурити, відпочити, просто хочеться нормальним життям пожити якихось день-два, без цих пострілів, без загрози його життю, щоб побачити свою родину, дитину, близьких, побути вдома, просто-напросто банально поспати кілька днів у тиші, щоб його ніхто не чіпав. І тут він розуміє, що замінити його нема кому, він дивиться по телебаченню – і бачить, що призиватися в армію ніхто не хоче, призвати держава не може. Тільки через це, а не тому, що вони СЗЧ, вони погані люди. Ні, це люди, які три роки віддали свого життя для того, щоб захистити країну, але їх ніхто не хоче змінювати, їх ніхто не хоче чути. І він знає, що його ніхто не замінить, що він там залишається назавжди. Він цього не хоче, такої долі він не хоче, участі він такої не хоче. Це тільки виключно через це. Тут треба зрозуміти людину.

- Чи бачите ви якесь вирішення цієї ситуації?

- Вирішення – завершення війни, або ротація, або демобілізація.

- Чи можливо це?

- Три варіанти. Ротація – один підрозділ зайшов, цей вивів, щоб хоча б хлопці місяць-два могли відпочити.

- Для цього треба поповнення?

- Нові бригади створювати, нові підрозділи, які будуть міняти старі. Або демобілізація – і нові стають на їхні місця, або завершення війни. Я інших варіантів не бачу. Всі так вважають. Це накопичилось вже за цих 3 роки, а у когось з 2014 року. Ви ж не забувайте – війна почалася з 2014-го. І це накопичилося, і далі, далі, і буде ще гірше.

- Яким ви бачите завершення війни?

- Головне, що я бачу, – що вона завершиться, і чим швидше, тим буде краще для всіх нас.

- Що нам треба для того, щоб це було швидше, і на яких умовах?

- Все залежить від держави, від вищого державного керівництва, як вони будуть проводити політику і дипломатію. І це залежить від потужності Збройних сил. Але, на жаль, не маючи ресурсу людського, не маючи ресурсу з боєприпасів і техніки, і з всього, це буде складно.

- На які поступки ви як військовий готовий?

- Я не можу навіть про це говорити. На які поступки йти, коли загинули люди? Людей скільки загинуло, хлопців і дівчат! Я не можу це навіть обговорювати.

- Якщо підсумувати цей наш блок, з кроків реальних, дієвих, які ми можемо зробити, ви вказали ротацію. Нам треба більше призвати людей, щоб поповнювати, створювати підрозділи.

- Створювати підрозділи – це найскладніше. Створити новий підрозділ, навчити його і ввести в дію – це більш складно, ніж провести демобілізацію і призов у старі підрозділи.

- Демобілізація – чи взагалі можливо це?

- А чому неможливо? Можливо покроково це зробити.

- Як ви це бачите?

- Є ж і військовослужбовці, які бажають залишитися далі служити в армії. Не всі ж хочуть звільнитися. Ви розумієте, що є такі, що дійсно хочуть далі продовжувати службу. Це офіцери, вище керівництво, їх же звільняти непотрібно. Потрібно провести аналіз, хто хоче піти зі Збройних сил України, хто хоче на ротацію. Треба, як мінімум, провести аудит цього всього. Зібрати інформацію про кожного військовослужбовця, чи хоче він звільнитися, чи ні. І відповідно до цього запиту, скільки військовослужбовців хоче звільнитися, важливо потім розшукати ресурс, який їх замінить. Можливо навіть провести, на мою думку, ротацію. Як? Тих військовослужбовців, які тепер служать, замінити тими, хто тепер в органах державної влади працює, місцевого самоврядування. Вони підуть на їхні місця. Це і юристи, і економісти. В Збройних силах так само призовних дуже багато і юристів, і економістів, які залюбки підуть на посаду юриста і економіста в органи державної влади або місцевого самоврядування.

Я не військовим був, я так само призвався до Збройних сил України, не знав цієї справи взагалі. Але ж у мене виходить, я служу вже скільки років, і будуємо, розбудовуємо. І, думаю, ефективно цю всю роботу виконуємо. Так що можна це замінити. А всіх інших в органах державної влади, хто не хоче піти, можливо допризвати.

- Ви пішли з політики, залишили депутатську діяльність, не вагаючись?

- Депутатська діяльність не закінчилась, вона продовжується. Мої помічники працюють, людям допомагають, це можливо. Коли у мене відпустка, можу і на сесію поїхати. Я залишив крісло секретаря і пішов служити, бо розумію, що якщо не захистити країну, то і крісла цього не буде.

- У мережі дуже часто можна побачити коментарі на кшталт того, чому депутати не на фронті, або всіх депутатів на війну, або я не піду служити, поки депутати не підуть. Ви як депутат, що став на захист країни, як ставитеся до цього?

- Як політик, вам відповім. Політика – це боротьба політика з політиком. От я, куди б не пішов, завжди буду поганим для конкурентів, вони підбурюватимуть людей, щоб мене облити брудом. І це відбувається постійно – і зі мною, і з моїми колегами, які так само служать в Збройних силах країни. Це постійно буде. На жаль, у нас політика побудована – одне одного очорнити, а не справами добрими або тими, які дійсно користь країні будуть приносити, мотивувати людей, і до людей, щоб вони дослуховувались, доносити ту інформацію, що ти робитимеш. А з приводу того, що кажуть, що він не пішов служити... Я пішов служити. Це ті люди, про яких я говорив, що багато хто з них в Збройних силах України обнадіялись і вже є бажання піти в СЗЧ, бо розуміють, що не будуть їх замінювати. Вони не прийдуть, що б ти не говорив, чи депутат сьогодні буде причиною, чому вони не йдуть, чи що Збройні сили не забезпечуються, чи не такі навчені Збройні сили, чи неправильно воюють, чи ще щось. Це причина для тих людей, щоб не йти і постійно говорити про це. Так що це проблема самого суспільства і тих людей, які це розганяють.

- Чи маєте ви політичні амбіції і, на вашу думку, чи підуть після війни військові у політику?

- Політичні амбіції після завершення війни – авжеж, маю. Після завершення війни. На зараз я не дуже задоволений, що багато хто роздуває тему виборів. Готується хтось до виборів, президентські вибори, місцеві вибори, кидають все, займаються тим, що людей хвилюють. Починають якісь штаби відкривати, забувають, що йде війна. Займаються справою не тою, якою потрібно. Це недоцільно і неправильно. Закінчиться війна, переможемо, після цього потрібно йти і в політику тим, хто може принести користь нашій державі. І всім потрібно йти, не залишатися осторонь, тому що треба буде розбудовувати державу. Відновлювати наші населені пункти, які зруйновані, житло, створювати робочі місця, відбудовувати країну.

- Чи може одна людина змінити хід історії?

- Якщо пощастить.

- Ваш найбільший страх у житті?

- Програти цю війну.

- Що для вас є найбільшою нагородою?

- Перемога.

- Війна для вас – це…

- Спосіб завершити війну.

- Що ніколи не зможете пробачити?

- Як кожна людина – зраду ніхто не може пробачити.

- Ваше життєве кредо?

- Перемагати.

- З якою думкою прокидаєтеся?

- Про світле майбутнє.

- Що для вас означає незалежність?

- Незалежність – це те, що люди можуть вільно вибирати, здійснювати. Незалежність для мене – це вільний вибір.

- Що найперше зробите після перемоги?

- Відпочину. Буду відпочивати, вимкну всі телефони і спатиму дуже довго.

- Дякую.

Розмову вела Діана Славінська

Фото: Володимир Тарасов

Повну відеоверсію інтерв’ю дивіться на ютуб-каналі Укрінформ TV