Переселенці, наша історія. День, коли в Луганськ зайшли чужі

Переселенці, наша історія. День, коли в Луганськ зайшли чужі

Укрінформ
Кинути все, залишитися без домівки і піти світ за очі, тому що на твою землю прийшла війна…

Ще 5 років тому ми вважали, що такий сценарій неможливий в Україні. Та сусіди, які підступно окупували спочатку Крим, а потім і Донбас, вважали інакше. Внаслідок такої політики майже два мільйони мешканців Донбасу та Криму змушені були шукати нового притулку і розпочинати життя з нуля.

Як це було, розповідають власкори Укрінформу. Їхні спогади ми приурочили до 20 червня: у цей день світова спільнота відзначає Міжнародний день біженця, що був заснований Генеральною Асамблеєю ООН у 2001 році на честь 50-річчя Конвенції ООН про статус біженців. Перша розповідь – від власкора Укрінформу у Луганській області Михайла Бублика.

ВНУТРІШНЯ ЕМІГРАЦІЯ

Зателефонували з редакції: «А ти знаєш, що завтра – Всесвітній день біженців? Була ідея зробити на цю тему матеріал, а потім згадали, що в нас же є власні… внутрішньо переміщені особи. Ти і наша донецька колега. Може, напишеш про своє біженське життя? Строк – до завтра, до обіду». Кажу, боюсь, у такий термін не вкладуся – йду до Ткалича на день народження…» І тут згадую, що Валентин – і сам біженець. «Ну, от і почни з цього», – чую на тому кінці дроту. – Ти впораєшся, ми в тебе віримо». Ні, ну, якщо про Ткалича…

ДЕПРЕСІЯ

Зазвичай стараюсь уникати розмов на тему власного біженства, але коли вже притиснуть – відповідаю: певну депресію відчував, коли події весни 2014-го тільки починали накочуватися на Луганськ. Потім, коли вже облаштувався на новому місці, коли навколо мене – так щасливо склалося – опинились, у більшості своїй, люди з колишнього луганського оточення, коли продовжилась робота в тій самій агенції, у якій працюю з вересня 2013-го, повернувся й колишній душевний спокій.

Утім, нехай із цим феноменом розбираються психологи, якщо він їх зацікавить. Мене ж непокоїть одна думка: чи зобов’язаний я осмислювати те, що сталось, і чи доносити до читача висновки, яких я дійшов? Та якщо вже нинішня моя робота пов’язана з написанням текстів, то скористаюсь нагодою, що так необережно випала.

У нас чомусь аксіомою вважається, що пряма агресія Московії почалась наприкінці серпня 2014-го, в районі Іловайська. Берусь стверджувати, що вона – якщо трактувати цей термін згідно з резолюцією 3314 Генеральної Асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року – розпочалася не пізніш, як 2 березня. У той день в сесійній залі Луганської облради проходила позачергова сесія цього представницького органу. Депутати вже навіть проголосували за різку на словах, але по суті беззубу заяву із засудженням київських подій. І тут на сцену вийшов натовп явно не місцевого походження…

Будівля була захоплена, заява переписана і підкріплена «рішенням», у якому область «визнавала» незаконними всі центральні органи влади, сформовані Верховною Радою після втечі «легітимного» Януковича в Московію. Я особисто був присутній тоді в сесійній залі. Окрім сотні депутатів, вона була заповнена парою сотень нікому не відомих осіб, що розмовляли з відчутним кавказьким акцентом. Хоча один тип, який розгулював поміж крісел, був явним московитом, у чому сам і зізнався. Не пригадаю вже, приїхав він із Пензи чи з Липецька, але за щирого луганчанина він себе не видавав.

Я був прямим свідком трьох захоплень облради, і на власні очі бачив: ударною силою були «гості» з сусідньої держави. Востаннє штурм відбувся 29 квітня, і це аж ніяк не було схоже на «народне повстання». В будівлі забарикадувались кілька сотень міліцейського спецназу. Про їхню присутність там знали всі, але нападників це зовсім не бентежило. Вони неквапом висадили вікна зліва й справа від центрального входу і відкрили двері зсередини. Я слідом за натовпом кинувся туди – і не побачив жодного… правоохоронця. Потім з’ясувалось, що вони, як отара овечок, згрудилися у внутрішньому дворі. Після коротких перемовин ватажки бойовиків відпустили «полонених» і навіть залишили їм їхні «калаші» та гранатомети.

От тоді-то я і впав у депресію. Зрада витала в повітрі. Справжня зрада – не та, про яку потім вищали всі оті грішини із зіміними. Трохи попустило наступного дня, коли дізнався, що встояло управління МВС. 30 квітня синьо-жовті прапори ще майоріли над ГУВС і над районними відділами міліції. І лише 18 травня, коли впали останні форпости державної влади, я вирішив їхати. Спершу – до Києва.

ВТЕЧА?

Я ще не збирався вирушати у «внутрішню еміграцію», просто треба було з’ясувати подальший порядок роботи. Адже в області не залишилось жодного органу влади, де можна було б узяти офіційний коментар. Власне, ніхто нічого й не міг більш детально розповісти про ситуацію. Я навіть певний час вважав, що захоплена вся область, і тільки 25-го травня зателефонував Ткалич, повідомивши, як бійці батальйону «Айдар», куди він пішов служити, отримали першу перемогу під Новоайдаром. По телебаченню показали кадри, як зайшлі байстрюки лежать носом у пилюці. Від Новоайдара до Луганська по прямій – менше півсотні кілометрів. Тож іще не все втрачено, може, скоро доведеться повертатись…

Але це було потім, а мені ще треба було проїхати через щойно захоплене «кізяками» Козіцина Дебальцеве. Бойовики ще довго випускали з Луганська потяги на Київ, а як поведуть себе відверті бандюки у смугастих «донських» шароварах? Уява малювала епізоди з «Невловимих месників» та інших фільмів про веселі часи громадянської війни. Та все обійшлося. Очевидно, зайдам було не до поїздів, а може, існувала якась домовленість між іще «регіональними» чиновниками і московськими кураторами окупаційної влади, яка тільки-но створювалась. А що? Цілком слушна версія. Адже високопоставленим «регіоналам» треба ж було відправити подалі від зони нестабільності своїх рідних і близьких.

У редакції запропонував направити мене військовим кореспондентом, прикомандирувати до штабу АТО, який на той час розмістився в Ізюмі (на Харківщині), але щось там не склалося. Мені порадили взяти відпустку – так би мовити, до прояснення обстановки. Написав заяву – і вирушив до друга в Хмельницький. За 400 гривень на місяць винайняв кімнату в подружжя – і заходився вивчати незнайомий мені регіон. Це було цікаво, тільки повертатись кожного разу до чужої квартири, в якій, до того ж, гучно з’ясовувалось, хто в домі господар, морально було тяжко. От якби з ними геть не перетинатись…

СПРОБИ ОПОРУ

Від гордих переможців Майдану ще й досі можна почути закиди: мовляв, чому не опирались, не створювали загони самооборони?.. А ми таки опирались. Фанати «Зорі» створили загін, озброївшись битами – а в бойовиків, як мінімум, уже було півтори тисячі «стволів», які їм люб’язно залишило тодішнє керівництво управління СБУ.

Укрінформ у квітні опублікував моє інтерв’ю з Темуром Юлдашевим, якому ГУ МВС щойно доручило сформувати батальйон міліції спеціального призначення «Темур». Доручити – доручило, але зброї не виділило, і коли хлопці поїхали на тренування – чомусь аж до Щастя – на них напали бойовики з ножами й арматурою. Темур, в обмін на свою командирську персону, виторгував волю для своїх підлеглих – і на кілька тижнів потрапив «на підвал» в УСБУ. Тоді подейкували, що це могло статись тільки через зрадництво когось із ментів у полковницьких погонах.

У Луганському аеропорту оборону тримали десантники з Львівської 80-ї бригади, і наші налагодили (вже не знаю, наскільки потужний) потік забезпечення їжею, предметами гігієни тощо. Я одного разу їздив із таким автопотягом на чолі все з тим же Юлдашевим. Темур приїхав не лише з продуктами, а ще й із концертною бригадою. Шкода, не можу знайти відеозаписи з тієї поїздки. Утім, втрата невелика, бо командири просили хлопців не знімати – принаймні, їхні обличчя. Я цим вимогам підкорився, може, й дарма. Бійці 80-ї бригади потім довели, що вони – істинні герої. Але ж більшість із них виглядали такими молодими…

А от Олена Куліш та її чоловік Володимир, які жили в селі Переможне поряд з аеропортом і допомагали десантникам набагато частіше, ніж автор цих рядків, були за це розстріляні. Переможне – село лемків-переселенців кінця 40-х років, і після захоплення руїн аеропорту бойовики не пошкодували для його мешканців боєприпасів…

ЩО ТАКЕ «ПІДВАЛ ПО-ЛУГАНСЬКИ»

Чи була небезпека особисто для мене? Гадаю, загриміти в каземати УСБУ – не було чимось аж таким неможливим. Я тоді, окрім Укрінформу, співпрацював з обласною газетою «Молодогвардеец», і вона встигла надрукувати кілька моїх антисепаратистських статей, у тому числі про тодішнього ватажка бойовиків Болотова. А третього травня «на підвал» потрапив верстальник газети (і відомий далеко за межами Луганщини культуртрегер, як він сам себе позиціонував) Олексій Біда. Після кількох днів знущань його все ж випустили, і він поїхав, від гріха подалі.

11-го в області проводили «референдум». Я зайшов на «свою» виборчу дільницю і почав фотографувати порожній спортзал (ще за півтора року до того на виборах до Верховної Ради тут було не проштовхнутись), а коли вийшов, якийсь молодик почав фотографувати мене, пообіцявши надати знімки «куда следует». У нашій школі загалом розміщувались дві виборчі дільниці – цього разу вистачило однієї. У сусідній школі, де таких дільниць було аж три, теж «скомпонували» одну. Але то таке…

Вже після мого облаштування у Хмельницькому зателефонував власник «Молодогвардейца»: на редакцію здійснено напад. Під’їхала вантажівка, ґрати на одному з вікон підчепили тросом і вирвали, після чого «представники» нової «влади» влаштували погром. Утім, і в цих горил траплялися «витоки». Про напад знали заздалегідь, і все цінне винесли й сховали, зокрема, редакційний комп’ютер.

Я ще був у Луганську, коли патрулі почали терор на вулицях міста. Кілька чоловік було просто неба застрелено – за те, що вони не виконували наказів. За яким принципом відбувався цей протиприродний «відбір», сказати не берусь. А от заходити в натовп, що штурмував адміністрацію або УСБУ, я практично не боявся. Чому? Та саме тому, що такі «штурми» здійснювали чужинці, які мене в обличчя на той час просто не могли знати. Але могли дізнатись у найближчому майбутньому, як про деяких моїх колег.

ПОВЕРНЕННЯ НА ЛУГАНЩИНУ

Вивчивши Хмельниччину, я встиг перебратись до Чернігова (батьківщина предків), але пробув там недовго – і вже на початку серпня приїхав у Сєверодонецьк. Це могли би бути й Старобільськ або Сватово, де на той час тулилась облдержадміністрація, але остаточно зупинився у найцивілізованішому з міст Луганщини. Мабуть, відчував, що у вересні губернатором стане Геннадій Москаль і перенесе обласну «столицю» сюди.

Поїзди доходили тільки до Сватового (з Харкова), мости, що з’єднували Сєверодонецьк із Рубіжним і Лисичанськом, були зруйновані. Але найбільше вразили сєверодонецькі газони. Колись вистрижені й смарагдові, вони заросли бур’янами заввишки з мене. Але комунальне господарство ні мер-регіонал, ані бойовики занапастити не встигли.

Мабуть, я був одним із перших луганчан, які перебрались сюди, тож пощастило винайняти двокімнатну квартиру за «смішні» гроші. Правда, з тих пір ціна збільшилась мало не втричі, але стабільна зарплата дозволяє поки що почуватись спокійно. Спеціально за станом справ у цій сфері я не стежу, але іноді натикаєшся на якусь пропозицію, або хтось знайомий поділиться інформацією… Таки вміють деякі сєверодончани скористатись із біди ближнього свого. Чи вони такими переселенців із Луганська та інших окупованих міст не вважають?

Але їх можна зрозуміти. Мости відбудовані, пасажирські поїзди з Києва й Ужгорода вже доїжджають до сусіднього Лисичанська, але промисловий гігант «Азот» досі не запрацював, та й інші підприємства не досягли довоєнного рівня. Так що чотири-п’ять тисяч за «однушку» – не такі вже й великі гроші, якщо стоїть задача вижити.

З появою в місті Москаля газони набули свого колишнього вигляду; дороги сяк-так латають. Вода в кранах тече майже безперебійно. Але в «підкірці» кілком засіла зрадницька думка: а ну, як бойовики вирішать шандарахнути по ТЕС у Щасті. Щоправда, Міненерго неквапливо (вже п’ятий рік) тягне до Кремінної ЛЕП, що має з’єднати область із енергосистемою решти України. Може, ось влітку цей привід для депресії нарешті зникне…

НІЯКИХ «АЛЕ»

Як переселенцю мені страшенно пощастило. Ще в серпні для преси влаштували знайомство з об’єктами відновленого ГУ МВС, і в одному з бойових підрозділів тоді ще міліції зустрів Валентина Ткалича. Його, як політичного діяча з великим стажем, перетягнув з «Айдару» до себе начальник управління генерал Науменко, призначивши кимось на кшталт замполіта батальйону особливого призначення. Що не завадило безпосередньому начальству відправляти цілого майора чергувати на блокпостах або патрулювати широку смугу вздовж лінії розмежування (щоправда, іноді Валентин, нудьгуючи, сам напрошувався на подібні наряди).

Згодом почали підтягуватись колеги-журналісти київських і луганських видань, перебралась обласна адміністрація, причому – переважно та її частина, з якою у мене ще в Луганську встановилися добрі стосунки. Хто в курсі, зі мною погодяться – для отримання потрібної інформації це найкращий варіант. Приблизно те ж саме можна сказати про інші обласні підрозділи міністерств і відомств.

Фактично відновлене навколишнє людське середовище, мабуть, – ще більш комфортне, ніж у старому обласному центрі. Просто відсіялася наволоч, яка слідом за тодішньою обласною владою відкрито виголошувала сепаратистські заклики, лише ледь замасковані гаслами «федералізації». До речі, Сєверодонецьк – як зустрів мене п’ять років тому саморобними гаслами на стінах про тотожність Путіна із одним із чоловічих органів і точною вказівкою, в якому напрямку йому належить рухатись, – так із тих пір нових, протилежного змісту, і не з’явилось.

І все ж недавно знову намалювався певний дискомфорт. У зв’язку з результатами недавніх виборів. Ну, немає в мене впевненості в тому, що нова київська влада… скажімо так, не надумає відскочити на нові рубежі вглиб України. Залишивши Сєверодонецьк по той бік чергової лінії розмежування. Я, звичайно, і такий «сюрприз» зумію пережити – досвіду вистачить. Але…

Дай Боже, щоб більше не трапилось жодних «але».

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-