У бій – із тростиною. Українська еліта і війна
Справжній офіцер іде у бій із тростиною, стилізованим стеком, укороченою шпагою, списом чи пістолетом, з якого не вразиш прицільно на далекій відстані. Так повелося з далекого ХVIII cтоліття.
Іде – майже беззбройний, під шквалом куль і розривами шрапнелі. І в цьому весь сенс.
Військовий історик Мартін ван Кревельд пояснює: таким був жорстокий алгоритм для еліти на полі бою – не готовність убивати, а готовність бути убитим. І наводить слова американського генерала Джорджа Паттона: «Увесь сенс війни – не в тому, щоб змусити когось померти за країну, а щоб показати, що єдиний спосіб досягнення цієї мети – ризикнути своїм власним життям».
Попри всі інновації війни, цей закон діє й нині.
Простий народ неохоче кладе життя за державу. Він береться за вила, коли ворог заходить на його власне подвір’я. Еліта ж має показати йому, як це –дорожити батьківщиною, нехтуючи цінністю власного життя. Це й є одним із привілеїв еліти.
Ті, хто назвали себе українською елітою, підкреслюють, що є вихідцями із народу. А отже – такі ж люди, як і ми, й ніщо людське їм не чуже – ні інстинкт самозбереження, ні бажання комфортного життя.
Та, якщо кожен десятий контрактник щороку звільнюється з армії, а військові комісари – в запарці від катастрофічної нестачі призовників – то це не народ боягуз. Народ не бачить у перших лавах добровольців представників політичної еліти. І якщо еліта не ходить під кулями, він, народ, цього точно не робитиме.
Це не звинувачення, це констатація.
Найнекоректнішим запитанням для вітчизняного політичного істеблішменту з початку війни вважалося таке: «Чи повинні мажори, як усі смертні, іти служити в АТО, або хоча б відбувати строкову службу?» Це сприймали як втручання в приватне життя. Сімейні цінності в еліти переважили патріотизм – мажори в армію не пішли.
Батьки їхні теж неохоче перевдягаються в офіцерські однострої. Виправдання резонні – на «цивілці» їхні знання й уміння цінніші. І якщо вони загинуть на «передку», хто ж поведе народ у європейське майбуття?
Все так. Але закон Паттона при такому розкладі не діятиме. Мобілізаційні настрої згаснуть. Народ, як писав автор «Портрета Доріана Грея», ніколи не пробачає еліті гріхів, які легко прощає собі.
Мене завжди цікавило: чому такою таємницею є військові звання наших цивільних очільників? Чому не відомо, якою військовою спеціальністю вони володіють? А варто б знати, аби не повторилася історія з полковництвом глави кучмівської адміністрації рядового Табачника.
Селфі однієї народної депутатки, яка без відриву від роботи отримала артилеристську спеціальність, потонуло у всенародному сарказмі – піар, мовляв. Може й піар. Але тим, кому 18 і попереду строкова служба, не байдуже – чи тільки «армія з народом», чи й «еліта з армією» – хоч якоюсь мірою.
Втім, вивчитись на командира артилерійського розрахунку – це для еліти – мінімум мініморум. Депутати у нас – в статусі генералів, а це в умовах війни – певний рівень стратегічного мислення і знань, у тому числі – військових.
Може наша еліта таємно вчиться у військових вишах? А діти їхні зараховані до Вест-пойнтської академії збройних сил США?
Хотілося б вірити. Бо тоді можна очікувати, що колись-таки з`являться українські Паттони, Ейзенхауери, де Голлі й Маннергейми. А в військовій науці – Клаузевіци й Ліддел Гарти. Чотири останні роки дали ґрунтовний експериментальний матеріал для перевірки військових теорій.
Хотілося б бути свідками публічних дискусій із проблеми: «Війна і суспільство». Українцям варто порозмірковувати широким загалом не лише про тарифи й субсидії, а й про те, що означають у нашій реальності терміни «війна на виживання», «військовий конфлікт низької інтенсивності», «стратегія непрямих дій», «моральний ресурс»… Все це не менш важливо, аніж розповіді про тактику УПА і тачанки Махно.
Чи потрібно це все цивільним людям? Звісно. Як писав уже згаданий ван Кревельд, сучасна війна – справа не армії, не держави, а суспільства в цілому. А отже варто дати людям зрозуміти: війна – то не тільки трагедія, а й вид суспільної діяльності, а захист Батьківщини – то мистецтво. І витонченість успішних військових операцій, можливо, заслуговує Шевченківської премії не менше, аніж якесь пропагандистське кіно.
У Росії це зрозуміли давно. Ще з 1991 року і аж до 2011-го в тамтешній політичній еліті на створених для цього публічних майданчиках обговорювалася стратегія Третьої світової війни. Точилися дискусії на страшні для нас теми – тривалість бойових дій в умовах тактичних ядерних ударів, взаємодія з союзниками по ОКДБ в операції по «умиротворенню» України… Звіти з цих дискусій і зараз можна знайти в Інтернеті.
Російська еліта була готова до війни, і Госдума ухвалила постанову про вторгнення в Україну, сприйнявши її як продовження добре знайомих дискусій. А ми страждали на пацифізм, і дискусії про майбутню війну вважалися моветоном. Звідси й шок перших днів нашестя.
Нам і зараз ці дискусії не до вподоби. І хто, як не просунуті у знаннях молоді українські офіцери й генерали, мають повернути нас обличчям до можливих варіантів майбутнього?
…Улітку 2014 року я писав і щиро вірив у те, що атовці, професійні вояки, добровольці й волонтери, зайшовши до парламенту, змінять політичний клімат. Що вони зможуть витіснити на маргінес торгашів від політики та партійних кар’єристів, нав’яжуть свій порядок денний.
Я помилився. Мужні добровольці й незалежні волонтери, ставши владою, недовго хизувалися вицвілими гімнастерками. Вони вдяглися в бріоні, вбудувалися в депутатський бізнес і перетворилися хто на горлопанів, а хто на тихих виконавців.
Вони не змінили вітчизняний істеблішмент, істеблішмент – поглинув їх. Молоде вино в старих міхах прокисло.
Десь попереду – нові вибори. Чи з`являться в парламенті нові фронтовики? Чи об`єднаються в одне ціле? Чи вистачить їх, аби створити бойову фракцію, а то й партію… Скажімо, «Партію війни». Бо як можна п`ятий рік воювати і не мати подібної партії? Не «Партії бізнесу на війні» – таких у нас чимало, а політсилу – лобіста інтересів багатотисячної верстви захисників Вітчизни, розробника стратегій економічного розвитку в умовах прагматичної війни.
Є фракція проповідників «перемоги», яка сподівається закидати полум`я чужими шапками. Є ті, хто просто бажає зробити людям приємне, обіцяючи швидкого миру, а який же може бути мир без беззаперечної перемоги добра над злом? А сотні тисяч воїнів ніким окремо не представлені. Російські пропагандисти українською «партією війни» лякають увесь світ, а її в нас просто нема…
Чому Армія не висуває зі свого середовища кандидата в Президенти – фронтовика, бойового генерала? Я не назву його прізвища, але впевнений – достойні цього люди є. Ми – країна демократична, та хіба Главковерх не має бути людиною освіченою в царині воєнної науки? А якщо в ідеалі – то видатним військовим теоретиком? Бо ж надзавдання української еліти на найближчі десятиліття – перемогти ядерну державу.
У мене немає відповіді на всі ці питання.
Можливо, суспільство боїться авторитаризму. А великий бізнес – втрати можливостей торгувати з агресором. Можливо, винні десятиліття політичного нейтралітету, в який ми свого часу загнали армію, а з нею – й її яскравих представників – бо за довгі роки пізнього брежнєвізму засилля мундирів у представницьких органах виробили в нас стійку ідіосинкразію до будь-якого поєднання армії й демократії…
Але ж це був більш-менш мирний час. Сьогодні – все по-іншому. А ми навіть не знаємо, які політичні настрої панують в армійському середовищі. Бойових офіцерів зрідка побачиш на телебаченні у дискусіях на суспільні теми. У 2006-у наказом міністра оборони був заснований інститут рад офіцерів – варіант офіцерських зібрань нового часу. Вони могли б консолідовано виражати погляди української офіцерської еліти, але з того часу – про них не чутно.
Не знаю – чи добре це, чи погано, що армія в нас політично несамодостатня. Але через це вона цілковито «лежить» під політикою, і політики беруть на себе суто військові рішення, а отже – суспільних ініціатив і креативності від військових годі чекати. І навіть ті розумні й освічені офіцери, які, безумовно, є в наших ЗС, вони обставлені прес-службами й речниками, як прапорцями, й у громадському просторі не ризикують вийти за межі холодної статутної функції.
А легендарний – жорстокий і прагматичний – генерал Паттон колись назвав офіцерство «нащадками напівбогів і стародавніх героїв». Може це стосується лише американських офіцерів? Таких як Маккейн?
У дні шанування захисників України хочеться сподіватися: дискурс зміниться. І на час випробувань політична еліта стане військовою, а військова – політичною. Що інтереси оборони лобіюватимуть не бізнесмени і радикали на зарплаті, а люди, для яких це життєво важливо. І не буде такого, що з 10 млрд для будівництва нових складів боєприпасів виділили лише 500 млн, і 60% від потрібних бюджетних асигнувань – це все, що можуть дати політики армії.
Хочеться вірити, що зусиллями воєнної еліти будуть змінені норми Кримінального кодексу, і добровольців, які, захищаючи Батьківщину в перші дні навали, не були надто розбірливими в методах, судитимуть за законами не мирного, а воєнного часу. І держава, нарешті, захистить клаптики землі, виділені атовцям від корисливих протестів місцевих жителів – тих самих, які молилися на цих «напівбогів», як на останню надію восени 2014-го…
І ті з колишніх атовців, які на хвилі народної довіри були й будуть обрані мерами і депутатами місцевих рад, не програватимуть у боротьбі з місцевими неофеодальними кланами.
І ветерани нової вітчизняної війни гордо носитимуть своє звання, і їх стрічатимуть аплодисментами, як у тому старому телевізійному ролику про перших добровольців в аеропорту. І, зустрівши на вулиці, дякуватимуть, приклавши руку до грудей, як у новому флешмобі.
І можновладці не списуватимуть свої гріхи на війну, бо від цього у плебсу зріє підозра: а чи не є наші військові співучасниками негараздів? Чи не проїдають вони «наш хліб»? І чи не варто було б їм менше опиратися ворогові на передовій – і цим наблизити кінець війни та початок «легкого життя»?
Як тій еліті зрозуміти, що публічно сказане – «куля в лоб – так куля в лоб» – це не так смішно, як здається? Це – на кшталт клятви, за якою, якщо ти еліта, то не можеш взяти свої слова назад. І, як не хотілося б пожити по-людськи, але час уже брати в руку оту магічну тростину і йти на лінію вогню, щоб особисто піднімати людей в атаку.
І на останок. Є держава, яку ми часто згадуємо і вважаємо за взірець. Упродовж десятиліть вона веде війну на безлічі фронтів, і тим не менш – вона у лавах найуспішніших. Це – Ізраїль.
І чи не тому вона така, що в цій країні еліта не боїться передової, бо вона на передовій лінії, на «лінії вогню» народилася, вижила і сформувалася як клас?
Вчитайтеся в цю коротку довідку про очільників держави за останніх 40 років – президентів і прем`єр-міністрів. Ким вони були до того, як стали батьками країни…
Шимон Перес – починав клерком у міністерстві оборони, у 29 років – наймолодший генеральний директор міністерства оборони; Моше Кацав – учасник Шестиденної війни, Езер Вейцман – військовий льотчик, один із засновників ізраїльських ВВС, командир ескадрильї у війні за незалежність, начальник оперативного управління генштабу у Шестиденній війні, міністр оборони. Хаїм Герцог – вояк британської армії й підпільної єврейської воєнізованої організації, учасник висадки в Нормандії, співробітник спецслужб. Бін’ямін Нетаньягу – диверсант в елітному розвідувальному підрозділі при генштабі, учасник надсекретних бойових операцій на територіях ворожих країн, двічі поранений. Арієль Шарон – у 1948 році, під час війни за незалежність, – командир розвідгрупи, у 1953 році – очільник легендарного «Загону 101» спецназу, командувач десантних частин у дні Суецької кризи, командувач бронетанкової дивізії в Шестиденній війні. Ехуд Ольмерт – початок його кар`єри – в піхотній бригаді, потім – військовий журналіст, будучи членом кнесету, добровільно пройшов офіцерські курси і відправився на військову службу в Ліван. Эхуд Барак: початок кар`єри – піхота, потім – спецназ, очолював успішний штурм захопленого терористами літака (операція «Ізотоп»), начальник генштабу, в 37 років – бригадний генерал. Іцхак Рабин – доброволець із 19 років, учасник війни за незалежність, начальник генштабу, під його командуванням ізраїльська армія отримала блискучу перемогу над збройними силами Єгипту, Сирії і Йорданії у Шестиденній війні.
…«Надлишок» генералів у політиці не завадив Ізраїлю бути країною, передовою в техніці й технологіях, з розвиненою економікою і високим рівнем життя, світовим центром туризму і надійним торговельним партнером.
Євген Якунов. Київ
