Ірина Довгань: Вірю, що покарання знайде своїх "героїв"

Ірина Довгань: Вірю, що покарання знайде своїх "героїв"

1542
Ukrinform
2014 року фото New York Times із зображенням прикутої до стовпа у Донецьку Ірини облетіло весь світ

Днями Східноукраїнський центр громадських ініціатив передав до офісу прокурора Міжнародного кримінального суду справи про злочини стосовно сексуального насильства. На брифінгу за результатами подання була присутня і колишня полонена, українська активістка Ірина Довгань.

У 2014 році світлина із зображенням Ірини, прикутої до стовпа у Донецьку й загорнутої у прапор, над якою знущаються перехожі, була опублікована у The New York Times. Ця світлина шокувала багатьох. На шию полоненій активістці бойовики повісили табличку із написом "Вона вбиває наших дітей", а в волосся встромили українські маленькі прапорці. Тоді, завдяки наполегливості журналістів, жінку відпустили з полону.

У вересні 2018 року її показання увійшли до тих 58-ми свідчень постраждалих про злочини стосовно сексуального насильства на Донбасі, які правозахисники оформили у подання до МКС у Гаагу.

Укрінформ наводить текст виступу Ірини Довгань у ході прес-брифінгу:

- Зацікавленість до мене вперше проявилася, коли мене знайшла Євгенія Закревська (адвокат та активіст – ред.) і вона задокументувала все, що я говорила – десь на другому тижні життя в Києві після звільнення.

Я можу сказати, що після подібних травм мозок стирає подробиці. І деякі речі, які я згадую – вони для мене, припустимо, бувають дивні.

Я можу навести приклад. На четвертому році після полону мій мозок подав мені таку картинку – мені не давали пити три доби і у мене не було доступу до води. Потім була площа, де на спеці мене тримали біля стовпа і я не розуміла, скільки часу це тривало. Потім – біля площі "Мотелю". Потім я опинилася в іншій черговій камері в тому ж батальйоні "Восток". Разом зі мною там був туберкульозник і він весь час говорив "ополченцям": "Відпустіть мене, вам тут небезпечно мене тримати, у мене відкрита форма туберкульозу і я приймаю ліки, у мене порушується цикл".

Так от, біля нього стояла п'ятилітрова баклажка з водою. І після кількох років я раптом згадала – а я ж пила з цієї баклажки! Тому що я розуміла, що мене все одно вб'ють, але жага була така, що я неймовірно хотіла пити. І ось я, людина, що має певний стосунок до медицини, себе питала – чому за 4 роки я ніколи не згадала про це? Чому я не здала аналізи на туберкульоз? Адже я два рази, коли співкамерник не бачив, підповзала і пила воду з його баклажки.

Це простий приклад – як якісь неприємні спогади може просто "забувати" мозок. Я ж не можу цього пояснити. Я абсолютно адекватна людина, я не мучуся кошмарами, я нічого не ховаю в собі, але ось цей випадок для мене самої – унікальний.

Ірина Довгань / Фото: ФБ Юрій Луканов
Ірина Довгань / Фото: ФБ Юрій Луканов

Я вірю, що покарання знайде своїх «героїв» і за всі злочини люди будуть покарані...

Я дуже вдячна Закревській, яка тоді по гарячих слідах усі мої слова задокументувала. І десь через два роки мене викликали по телефону в військову прокуратуру.

Мене зустрів співробітник військової прокуратури Валерій, який, чесно кажучи, взагалі поняття не мав – що зі мною відбувалося – ні з медіа, ні з будь-яких інших джерел. І коли ми почали з ним працювати, то це було болісно як для нього, так і для мене.

Я не могла просто в двох словах сказати, наче раз – і дати свідчення протягом 10 хвилин. І ми дві години сиділи з ним улітку, була дуже сильна спека. Я йому намагалася все розповісти, він нічого не розумів, постійно перепитував – і мучився, з нього лився піт. Він дуже погано формулював речення українською мовою, а в комп’ютер треба було заносити показання державною мовою (сам він мені сказав, що родом із Миколаєва). Це було дві години тортур – його й моїх. І він мені сказав: "Напевно, на цей раз вистачить, я більше не можу. Я вас викличу ще".

І все, на понад рік все зникло. Я іноді про це згадувала, всміхалася про себе і думала – дуже цікаво, куди ж подівся цей Валерій і як там взагалі розвиваються події.

Місяців з вісім тому мене знову знайшла Євгенія Закревська і сказала: "Ірино, все-таки потрібно довести справу до кінця й закінчити свідчення у військовій прокуратурі".

Це була субота, вихідний день. Ми зустрілися о десятій ранку і без перерви працювали до дев'яти годин вечора. Це був зовсім інший військовий прокурор, людина, яка була в курсі всіх подій. Він на льоту пов'язував мої слова з якимись іншими показаннями і говорив: "Дуже добре, ви будете йти як свідок".

Я, наприклад, була свідком побиття двох чоловіків. З однієї релігійної організації батько і син приїхали за речами дитячого будинку – просто вивезти речі, тому що це був кінець серпня, а далі осінь – і було зрозуміло, що ситуація не має кінця і краю.

Я чула, як над ними знущалися, як молодий хлопець змушений був розповідати, що він переніс якусь статеву операцію і він взагалі "нічого не може". Він, мабуть, настільки боявся, що над ним відбудеться сексуальна наруга, що він говорив "я імпотент", вони реготали, знущалися, розпитували. І він знову принижувався й говорив.

Це дуже страшно було. Я чула це по коридору, потім я бачила, як цього батька і сина якийсь час пристібали наручниками до труб, а потім їх відпустили.

І військовий прокурор мені сказав, що він знає про цей випадок і, мовляв, дуже добре, що свідоцтва однієї людини підтверджують свідчення іншої.

За ті часи безперервної роботи у військовій прокуратурі це був перший позитивний для мене досвід. І тоді я подумала – слава богу, моя країна якось зацікавилася і я можу бути корисною.

У цій ситуації важко, що ти не самотній, а у тебе є сім'я і діти. У мене була неповнолітня дочка і я можу від себе сказати: це дуже страшно, коли дівчинка обдумує, що відбувалося з її матір'ю, чути з якихось медіа подробиці – це жахливо.

І ситуація непередбачувана. Й завжди для людини, яка розповідає відверто, що з нею було – завжди є ризик, що це буде мати страшні наслідки для родини.

І я не знала: чи правильно я робила, що взагалі про це розповіла? Дуже багато мені писали або казали: "Чого б тобі не заткнутися і не сидіти тихенько, адже все вже відбулося?". Тому я розумію людей, які не хочуть давати свідчення, – вони бережуть близьких людей.

Україна, напевно, вперше переживає такі проблеми. Війна загострила такі речі, яких раніше в суспільстві не було. Та й не обговорювалися вони. Взагалі.

Олександра Жаркова, Київ

 Перше фото: газета «Нью-Йорк Таймс»

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>