Війна. Червоні сльози покинутих садів
Над Широкиним підіймається чорний дим
09.07.2018 13:13 1215

Розпал літа. Вечоріє. Легкий бриз жене спеку порожніми вулицями прифронтових селищ у степ.  

Ми слухаємо віддалений бій і не відходимо далеко від "швидкої". За годину наступає тиша... Дякувати богу, обійшлося і роботи для нас не буде. Тепер можна заглянути у покинуті сади, рясно всипані черешнями, вишнями і шовковицями.

Кожен крок по зруйнованому будинку гучний від тріску скла і дзеркал під ногами. На горищі вітер гримить уламками металопрофілю – його роздерло на шмаття наче папір. Ми збирали черешні і шовковиці в покинутих садах, і щось змусило мене зайти всередину.
Тепле вечірнє світло грає на стінах, за розбитими вікнами голосно співають птахи, вони десятками злітаються на рясно всипані плодами дерева. Гілки ламаються, вродило цього року щедро.
Я розкидаю навкруги вишні, стискаю їх у руці, дивлюсь як яскраві напросвіт червоні краплини падають до ніг. Веду дивний нескінченний діалог з привидами чи бозна ким. Витираючи пил з фотографій, вдивляюся в обличчя людей, які жили тут, доглядали сад - він годує тепер лише птахів. І нас. 
Твоє життя. Унікальний набір звичок, традицій, звязків з людьми. Можливо, воно здавалося тобі одноманітним, малорадісним, ти прагнув змін. Чи навпаки – все влаштовувало і будь які зміни тебе лякали. Це все стало несуттевим, коли ті, хто поруч з тобою, покликали на свою землю війну. Запросили чужинців, які залишили сиротами твій дім і твій сад, добре, як не твоїх дітей.
Чи кликав і ти війну, невідомий господарю? А, може, тікав, полишивши документи і сімейні альбоми, від ідеології, яка прийняла форму і стала вбивати наче радіація?
Чи живий ти взагалі? Мабуть, ми так і не дізнаємося про твою долю, як і долю родини, у вцілілому будинку якої знайшли свій прихисток.
Зрозумів ти це чи ні? У що б ти не вірив, до яких би ідей не схилявся, коли в твій дім прийде війна – вона зруйнує вщент усе, весь який-неякий - тобою вибудований світ. Чи недобудований. Як ця хата.
Його вишні плачуть над ним. Чи побачать ці стіни живе тепло родини? А поки дивні люди в камуфляжі, але без зброї, відкопали з-під пилу і уламків цю книгу і мовчки, кожен з власними думками, дивляться на неї.

Я бачу ключі на підвіконні і розсипаю навкруги вишні і шовковиці. Червоні краплі падають на скло. Ні, вони зовсім не схожі на кров. Це лише сік. Чи сльози.

Мій друг бурчить: “Що за пристрасть до дзеркал?! – Ти бачиш, як їх тут багато, двері, вікна – і ті дзеркальні...” Кожен з нас давно звик відволікатися так від нерозбавленого нічим суму. Заміцний то напій, якщо куштувати його часто.
Але ми дивні. Невже нам мало власного болю? Ми бачили, що роблять кулі і уламки з людським тілом, чи не абсурд сумувати над понівечиними стінами?
«Як ти думаєш, хто це писав?», - питає сестра. Ми котрий раз зупиняємось біля цих воріт. «Це написала війна. Інше - лише деталі», - кажу я, і думаю про те, чи переможе вона і нас зсередини. Бо там у кожного триває власна битва, недооцінена, та чи ненайважливіша.
А тим часом троянди, виноград і плющ захоплюють двори. Квіти зазирають до кімнат.
За спиною будинок, єдиний вцілілий на вулиці. Я подумки дякую тим, хто його будував, за товсті стіни і міцний дах. Хай береже моїх друзів.
Тут життя проростає крізь смерть.
І поруч зі смертю. Хочеться вірити, що життя переможе.

Переможуть ті, кого любов привела на руїни, які залишила по собі ненависть. Привела, щоб зупинити і не пустити цю “радіацію” далі.

Проект створено парамедиками підрозділу "Ангели Тайри".

Фото і текст Олени Худякової

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-