Собаки Щастя

Собаки Щастя

6200
Ukrinform
Сьогоднішня розповідь - про собак, які служили в АТО разом із нашими бійцями у містечку Щастя на Луганщині

Не можу точно сказати, чи перетинались ми з Каппі раніше. У батальйоні багато було собак, бачив я там і кількох породистих. Породисті вівчарки переважно були на КПП (якщо не несли службу на блокпостах); ті, що не служили – вештались ближче до їдальні. Одного я навіть сфотографував. Здровенний такий псисько - Джек. Дещо товстий і тому, мабуть, надміру добрий. Любив людське товариство і дозволяв себе тріпати навіть мені – людині геть незнайомій. До своїх чотирилапих «родичів» він теж виявляв… толерантність, і теж надмірну.

ДЖЕК МАЛЕЧУ НЕ ОБРАЗИТЬ

Якось сиділи із Ткаличем неподалік від їдальні, в очікуванні обіду. Кухарка винесла чималеньку таку кістку й кинула… Точніше, акуратно її поклала перед Джековою мордою. Той неквапливо так почав її обнюхувати й облизувати; миттю намалювались два цуценятка і дуже обережно почали підступатись до кістки. Джек невдоволено підсунув «обід» ближче до себе, потім ще ближче… Один із цуциків покрутився, поскавулів тихесенько – та й побіг кудись у своїх справах. Знаючи, що голодним його не залишать.

А другий виявив більше наполегливості, заходив то з одного, то з іншого боку – поки не опинився просто під могутньою Джековою щелепою і вже вчепився в кістку своїми невиразними зубами, випередивши суперника на якісь півсекунди. І тут собаки помінялись ролями. Господарем становища раптом відчув себе отой, малий. Якого старший міг перекусити разом із кісткою – і не помітити. Ага! Якби-то!

Якщо Джек навіть не гарчав на малого, то той, ухопивши здобич, відразу почав видавати звуки невдоволення, відтирати потроху Джека, а потім, перехопивши кістку міцніше і відтягнувши її на відносно безпечну відстань, не те що гарчати – почав грізно гавкати й хрипіти. Час від часу він удавав, що збирається кинутись в атаку – і потрохи все далі відсував кістку туди, куди його завеликий товстий супротивник точно не проліз би. Та Джек цього й не думав робити – товстун просто відвернувся від малого гавкуна й потрусив від нього до якогось із бійців «Луганська-1».

Я про цей батальйон кілька разів уже розповідав – туди мене пару раз на рік возив майор Валентин Ткалич, колишній лідер обласного Луганського «Руху», а тепер… Навіть не скажу точно, яку посаду він займає у Головному управлінні поліції Луганської області. То він із фотоапаратом, в офіцерському однострої, походжає на прес-конференціях генерала – то стирчить на блокпостах, як пересічний постовий… Ні, все-таки частіше він виконує функції прес-офіцера.

…Щойно зателефонував йому, щоб пригадати, як звали того здорованя – і Валентин розповів, що Джек – то був не батальйонний пес. Точніше, він перейшов як спадок від іншого батальйону – від «Айдару». У липні 2014-го Ткалич у складі “Айдару” звільняв місто енергетиків Щастя, і добровольчий батальйон певний час базувався у приміщеннях місцевої школи міліції. Потім тодішній начальник ГУ МВС у Луганській області переманив Валентина Васильовича до себе, а батальйон міліції особливого призначення «Луганськ-1», так би мовити, повернувся в рідні стіни, забравши зі собою Джека.

А ще дві собаки - Каппі та її підлеглий Дуглас - залишились…

СЛУЖБА НА «НУЛЬОВЦІ»

До «Луганська-1» Каппі потрапила в 2015 році вже дамою немолодою – їй ішов сьомий рік. Разом із нею в Лисичанському розпліднику купили ще й юного Дугласа. Вівчарки мали чудовий родовід, але Каппі відзначалась більшим професіоналізмом. У стосунках із молодшим партнером вона зуміла поставити себе як старша не лише за віком, але й, так би мовити, за посадою. Як сержант перед зеленим новобранцем. Хоча на виконанні службових завдань це не позначалось – на «салагу» вона свої обов’язки не перекладала.

Каппі несла службу в гарячих точках на лінії розмежування: у районі Плотини (блокпост на трасі Біловодськ – Станиця Луганська), Трьохізбенки, Кримського – відомі з фронтових зведень населені пункти на «нульовці». Оскільки в батальйоні передбачена ротація, з нею знайомі були практично всі бійці, а тому, коли дізнались про її хворобу – допомогти свої улюблениці зголосились усі.

Першим помітив, що з собакою коїться щось не те, заступник командира батальйону Олександр Лис. “Лис” – це його позивний, а справжнього прізвища називати не буду. Не уповноважений. Та й не в цьому справа.

“Лис” почав помічати, що Каппі, навіть при виконанні нескладних завдань і незначному навантаженні, почала «тягти» ногу і швидко втомлюватись. Офіцер зумів знайти в невеличкому Щасті ветеринарного лікаря, але за відсутності пристойної лабораторії і спеціалізованого рентгенівського апарата той лише знайшов у тварини ознаки артрозу. І в батальйоні вирішили, що треба везти її до найближчого наукового центру – до Харкова.

За словами Ткалича, супроводжувати Каппі в її лікарняних поневіряннях узявся як корінний харків’янин офіцер «Луганська-1» Юрій Катрич.

ВІЙСЬКОВЕ БРАТЕРСТВО

Харківські фахівці діагностували у собаки серйозне захворювання суглобу правої задньої лапи. А ще вони приголомшили вердиктом: з часом біль має тільки посилюватись, нога деформуватиметься, і виявом гуманізму буде просто собаку приспати. Правда, ветеринарні лікарі запропонували альтернативу: зробити операцію і поставити штучний суглоб. Утім, сказали вони, така операція у практиці хірургів є рідкісною, складною і, головне, дорогою, оскільки подібні протези виробляються лише в Німеччині і один такий коштує понад 100 тис. грн.

Батальйон, не вагаючись, вирішив використати цей шанс і боротися за врятування «сержанта» Каппі. Незважаючи на матеріальні витрати. Бійці почали збирати гроші на імплантат, залучили волонтерів, просто небайдужих людей. І поки собаку в Харкові готували до операції, необхідну суму було зібрано. Операція пройшла успішно; Каппі пройшла першу частину реабілітації, і напередодні Нового 2017-го року бійці привезли її знову до Щастя.

Лікарі приписали їй дуже строгий режим – на снігу не спати, на холодній підлозі не сидіти, на задні лапи не ставати, навантаження обмежити, не переїдати... У неї була тепла підстилка в теплому приміщенні; її при першій можливості навідували бійці, у тому числі й Дуглас. Який все так само визнавав зверхність над собою Каппі, хоч та вже й не могла її доводити на службі.

***

…Цю історію я згадав рік по тому зі зрозумілих причин: настає Рік Собаки за Східним календарем. Тож зателефонував Юрієві Катричу, сподіваючись почути від нього святочне оповідання про те, як бойова подруга одужала й стала знову до лав. На жаль, про «лави» нічого втішного не почув.

– Каппі в Харкові зараз. Жива, здорова. Тепер прийматимемо рішення… Не знаю, я б такий, що, може, її й не смикав би… Хай доживає свій вік. Ну, з командиром буду розмовляти.

То що з нею знову не так?

– Її прооперували - видалили матку, яєчники. Ще у неї щось типу мастопатії було — теж оперували. Ну, і ота ж лапа – протез встановили. Захворіла через те, що спала на землі. Дуглас живий-здоровий, вона здорова, але не хоче… Як забуває – стає на лапу, як згадує – починає шкутильгати. Це щось психосоматичне… Пірнали вже під неї, коли вона плавала, щоб подивитись: собака у воді працює ногою, все. На землю виходить – починає підтискати.

А чим вона займалась, коли ще була здорова?

– Ну, вона і боєприпаси шукала – чітко діяла. Там, патрон… підійшла, винюхала – сіла, сидить, показує, що ось - є. Вибухівку шукала, на наркотики навчена була так само. На Кримському майже рік простояла. І щодня під обстрілами…

Михайло Бублик, Сєверодонецьк

Фото Валентина Ткалича i автора

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-
*/ ?>