Нічний клуб і присяга. Чим завинив військкомат?
Немає, мабуть, людини більш непопулярної в країні, ніж військовий комісар. Останній тиждень тільки й чути про «наліт» на нічний клуб і жорстоке поводження з бідними 20-річними дітками, які просто зайшли до закладу розважитися. А потім «ні за що» були доправлені до військкомату. А там їх, уявляєте, вночі потягли на медкомісію і вручили повістки!
Представник уповноваженого ВРУ з прав людини Михайло Чаплига назвав всю цю ситуацію «свавіллям» і пригрозив порушникам прав людини тривалим судовим процесом. Сама ж пані Лутковська узагальнила: є, мовляв, випадки вручення повісток призовникам і військовозобов`язаним на вулицях міст або в громадському транспорті. І це - грубе порушення законодавства. Засудила вона й практику, коли «ухильників» затримують люди у військовій формі, обшукують домівки, примусово доставляють до військкоматів і при цьому «тиснуть морально, залякуючи адміністративною і кримінальною відповідальністю».
Начебто все правильно. І на недавньому брифінгу заступник начальника Генштабу ЗСУ полковник Валерій Дендебера, який займається призовом, повинен був виправдовуватися. Бо ж по публікаціях ЗМІ склалося враження, що журналістів на брифінгу не цікавили ані кількість, ані якісний склад призовников, ані підготовка і перспективи служби, а тільки одне: оті півтора десятки молодиків, яких така-сяка поліція витягла з насиченого конопляними парами нічного клубу. І змусила прогулятися до військкомату.
Полковник з Генштабу викрутився. Мовляв, усі претензії треба пред`являти Нацполіції, яка проводила облаву, а вони, військові, тільки скористалися ситуацією: «Якщо вже так сталося, що Нацполіція їх вже привезла на збірний пункт, то й було прийнято рішення з'ясувати, до якої категорії вони відносяться і було прийнято рішення видати їм відповідні повістки для явки на свої призовні пункти. Після цього їх всіх відпустили додому…»
Отака хитрість.
І, слово честі, було ніяково спостерігати, як представник Генштабу викручувався і виправдовувався за те, що його відомство, хоча ,можливо, й у недолугий спосіб, але намагається хоч якось поповнювати лави армії, набрати заміну тим, кого вже час демобілізувати, відправити на відпочинок - бо дехто відслужив від дзвінка до дзвінка більш як три роки. І, як не сумно і страшно про це говорити, - на зміну тим, хто не дожив до сьогоднішнього дня або повернувся додому скаліченим.
Насправді, мало кому подобається війна і зовсім нема таких, хто не боїться загинути. Добровільно іти туди, де кулі б'ють по брустверу і не замовкають нічні канонади, здатні не всі. Але стаття Конституції про громадянський обов`зок – захищати Батьківщину, і не просто захищати, а «відбувати військову службу» - вона ж, сподіваємося, для кожного.
Вирвавшись з тоталітарної системи, українці вибороли і закріпили в Конституції свої права і свободи. І ми про них згадуємо за всякої зручної нагоди і дуже не любимо, коли влада їх порушує. Але на 65 статей Основного закону, де йдеться про права, є лише кілька - про обов`язки громадянина перед суспільством і державою. Їх зовсім небагато. Батьки мають утримувати дітей до повноліття, а діти потім - своїх непрацездатних батьків. Кожен зобов`язаний не заподіювати шкоду природі і культурній спадщині. Кожен має сплачувати податки, додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. І серед них – обов`язок захищати Батьківщину.
Серед звинувачень на адресу воєнкомів з боку правозахисників один закид був зовсім дивним: серед відвідувачів нічного клубу, доправлених до військкомату, виявляється, були й мешканці Криму, і вони, мовляв, аж ніяк не вважаються «ухильниками» від військової служби, бо там, у себе вдома, не могли отримати жодних повісток…
Якщо вони записалися в громадяни РФ, то - так, а якщо лишилися громадянами України? Чи для них закон не писаний?
Намагаючись заспокоїти громадськість, представник Генштабу на брифінгу сказав іще одну контроверсійну річ: «На комплектування військ не направляються призовники, які не мають базової середньої освіти, мають низькі морально-ділові якості, перебувають на обліку в органах Національної поліції за антигромадянську поведінку…»
Це свого роду відповідь на закиди: навіщо, мовляв, брати в армію потенційних дезертирів і аватарів. Узагальнив їх у своєму блозі письменник Андрій Кокотюха. Мовляв, три десятки насильно мобілізованих клубних завсідників приречені на військовій службі на смерть чи каліцтво. До того ж наркомани, яким ще й дали зброю, є небезпечними для оточуючих. Та й взагалі - захищати Україну на фронті – це не покарання, а переконання, бажання і уміння. З солдатами, яких «забрили» насильно, наше військо багато не повоює. Отака думка…
І з нею можна погодитися, але, знову ж таки, виникає запитання: а чому конституційний обов`зок стосується тільки чесних і сумлінних, а лише аватарам залишається право насолоджуватися свободами?
Чому каліцтво на війні завсідника нічних клубів - це ганьба для суспільства, а каліцтво або смерть героя – це його доля? Можливо, це прозвучить цинічно, але з точки зору стратегічного ресурсу - життя і здоров`я мужнього захисника Вітчизни під час війни вартує значно більше, ніж боягуза і «ухильника». Бо ж з ким тоді кувати перемогу?
І чи погодяться з логікою захисників тези «війна - тільки для того, хто має переконання» матері загиблих воїнів?
Рівність прав, поєднана з нерівністю обов`язків, неминуче приведе до висновку, що й податки можна сплачувати не всім, а тільки чесним і роботящим, і з поганих батьків – що візьмеш, і з тих, хто плюндрує культурну спадщину… Та вже мабуть дехто так на все й дивиться, зважаючи на реальні настрої у суспільстві.
Але ж ми це не вважаємо справедливим!
І ще треба відділити мух від котлет. Захист Батьківщини, військова служба, перебування в зоні бойових дій – не завжди є тотожніми поняттями. Вони тотожні, коли агрессор веде масовану війну високої інтенсивності. Але у такому разі на фронт посилають усіх: і тих, хто опанував науку війни, і тих, хто ні, хто хоче й хто не хоче; повертатимуть із західного кордону, зніматимуть з авіарейсів усіх, хто не встиг втекти.
В наших умовах, гадаю, йдеться трохи про інше. Про те, щоб кожен чоловік умів тримати в руках зброю, по досягненні певного віку почав вчитися військовій справі, опановував певну військову професію, ставав фаховим спеціалістом. Зрештою, він має скласти військову присягу, добровільно погодившись взяти на себе нелегкий громадянський обов`зок – бути захисником свого народу.
У сучасній війні давно нема поділу на військових і цивільних, на учасників бойових дій і мирне населення. Всі страждають і всі воюють. У війні гібридній, коли симпатична жіночка підкладає міну з дистанційним управлінням у машину полковника, а сільський дід пригощає солдатиків медком з вибухівкою – і поготів. Ти можеш зіткнутися з ворогом у будь-якій подобі і будь-де, навіть на ганку власної домівки, і маєш знати, як себе поводити. Для цього військовий вишкіл і потрібен.
Відмова від присяги й уникнення її має вважатися в суспільстві якщо не ганебним вчинком, то принаймні таким, що може посіяти сумніви у праві людини називати себе громадянином, а отже, й користуватися усіма тими правами й свободами, якими користується громадянин. Наприклад, обиратися й бути обраним до органів влади й місцевого самоврядування. Або вчитися за бюджетні кошти у виші. Або навіть отримувати водійські права. Якщо, як пише Кокотюха, аватари на фронті тільки калічать себе і інших, то хіба на автошляхах країни вони калічать менше?
І суто в порядку гумору: чому б не завести порядок – у нічні клуби пускати лише по пред`явленню посвідчення призовника чи військового квитка?
Можливо, у мирний час усі ці обмеження були б недемократичними й недоречними, але ж у нас триває війна, і хто зна, коли вона закінчиться.
А є ж іще альтернативна служба, прописана, до речі, в Конституції. Якщо хто за релігійними переконаннями не може чи не хоче брати в руки зброю – іди працюй медбратом і санітаром у військовий шпиталь, там робочих рук завжди бракує. Тим, кому не можна довіряти зброю через «низькі моральні якості» - місце на будівництві окопів і бліндажів, укріплень другої та третьої лінії оборони, спорудженні славнозвісної «стіни» на довжелезному російсько-українському кордоні. Зрештою, потрібні робітники на підприємства Укроборонпрому. Можливо, на патронному заводі -драконівська дисципліна, непідйомні норми і невисока зарплатня – але ж туди не за грошима йдеш, а виконувати свій громадянський обов`язок.
І треба вже облишити ті смішні відмовки: отримав повістку призовник чи ні, правильно вручили її чи неправильно, вдень чи вночі, вдома чи в офісі. У Законі про військову службу, здається, все викладено зрозуміло: досяг ти певного віку, довідався, що Президент видав Указ про черговий військовий призов – маєш силою волі піднімати себе за вуха і йти до військкомату.
Сила закону – в його невблаганності. І іноді ця невблаганність рятує від страху, коли людина відчуває себе часткою великого і потужного механізму. Коли вона розуміє, що то не випадкова облава в нічному клубі зіграла з тобою злий жарт, вдягла у камуфляж і берці, а то твоя доля з дня твого народження, з того дня, як отримав паспорт і став повнолітнім. Війна – це та ситуація, коли легше відчувати себе гвинтиком, коли від тебе не залежить - воювати тобі чи ні, коли тягар рішення лягає на командирів, а тобі у найважчих ситуаціях треба просто виконувати накази.
Звичайно, нам потрібні зміни в законах, щоб спростити механізм призову, посилити допризовну підготовку, розширити можливості альтернативної служби і певні привілеї для служилих. Багато що варто поміняти радикально, відповідно до нових умов, у яких ми існуємо і довго ще існуватимемо.
Можливо, варто зробити військових комісарів більш незалежними від влади і грошових мішків. Можливо, обирати їх так, як обирали НАБУ. Щоб для них не було різниці – підписувати повістку якомусь сільському хлопчакові чи сину президента. Громадянський обов`язок і в цьому сенсі має бути загальним, а не таким, щоб можна було відкупитися грошима (навіть легально). Соціальна справедливість, коли поряд з тобою, пліч-о-пліч воюють діти членів уряду, значно підносить бойовий дух. Навіть від самого лише усвідомлення, що батько твого бойового побратима обов`язково поцікавиться, а чи всім забезпечений підрозділ, де служить нащадок роду…
Або ж можна просто вилучити з Конституції Статтю 65.
І перейти до суто найманої армії. Хоча, як вчить історія, наймана армія корисна, коли йдеш у наступ, та ще й на чужій території. А от коли доводиться захищатися, коли почалася війна на виживання, самими найманцями не обійдешся.
Євген Якунов. Київ.
