Катерина Михайлова, ветеран АТО, учасниця "Ігор нескорених"
Пішла воювати, бо не хотіла, щоб ця війна розповзлась по всій Україні
14.10.2017 13:00 2292

З лучницею Катериною Михайловою – єдиною жінкою у збірній українських "нескорених" – я познайомилася після повернення спортсменів із Канади. Львівську «чудову п`ятірку» вітали керівники області, учасники дитячого танцювального ансамблю «Цьомочки» та всі, кого не залишив байдужим їхній громадянський та спортивний подвиг.

Адже за плечима у кожного члена національної команди – участь в АТО, важкі поранення та блискуча перемога на "Іграх нескорених", де українська команда здобула 14 медалей. Катя скромно стояла позаду своїх товаришів, хоч принесла Україні срібло у командному заліку серед початківців. Не вірилося, що ця невисока дівчина пройшла через Майдан і АТО, де виносила з-під обстрілів бійців і рятувала їхні життя, а крім того, була членом бойової групи, воювала на рівні з чоловіками. З цього і почалась наша розмова.

- Катю, Майдан та АТО стали для їх учасників, і зрештою, для всіх нас, межею, яка поділила життя на «до» і «після». Яким було ваше життя «до»?

- До Майдану і до війни я жила у Луцьку. У нас був свій історичний клуб, ми стріляли з лука, були однодумці, діти приходили займалися й дорослі, була точка в Замку Любарта, куди туристи приїжджали постріляти з традиційного лука, проводили турніри лучників, на які приїжджали друзі з Білорусії, Росії. Ось так і жили.

- А де працювали, хто ви за професією?

- Я економіст за фахом, але спробуй у нас знайти роботу, не маючи досвіду. Зате захоплення приносило невеличкі гроші, яких вистачало на життя.

- Скільки вам було років, коли почався Майдан?

- Зараз 29, тоді було 26.

- Рішення поїхати на Майдан було спонтанним?

- Ми думали їхати туди ще з самого початку, але стримувало те, що в нас є клуб, діти ходять тренуватися, все кинути було непросто. Але подзвонили друзі й сказали, що їх побили 11 грудня, тоді вже довго не думали, зібрали речі першої необхідності й поїхали до Києва.

- Майдан став своєрідним індикатором, який висвітлював і темні, й світлі сторони. З чим вам довелося там зустрітися?

- Коли я приїхала на Майдан – 13 грудня, то в мене було враження, що там зібралися найкращі люди України. Дуже багато було позитивних людей. У перший же день познайомилась із Сергієм Нігояном (Герой Небесної Сотні – загинув 22 січня 2014 року – ред.). Дуже простий хлопець був. Ми поговорили як земляки: я чотири роки жила в Дніпрі. Поговорили про місто, знайшли спільні теми, потоваришували. Ще бачились на Новий рік і після зустрічались періодично, як і всі на Майдані, перетинались одне з одним. Познайомилась іще з багатьма людьми.

- Чим займались на Майдані?

- Подружка, з якою я приїхала туди, запропонувала залишитись у Другій сотні. Тоді сотні саме формувались, і ми увійшли до цього угрупування, а також працювали медиками. В сотні перебували цілодобово, а ще виходили на патрулювання. Майдан був розділений і на медсотні. Іноді доводилося не тільки у своєму квадраті чергувати: медиків не вистачало. А коли почались страшні події, тоді, звичайно, вже всі були в епіцентрі. Було багато поранених, потрібно було надавати допомогу.

Як медики надавали допомогу всім. Пам`ятаю, до нас тітушки приходили, – ми й їх підліковували

- Як ви стали медиком?

- Мала курси, які закінчила, навчаючись в університеті. Але до Майдану я боялась крові. Могла палець порізати і знепритомніти. Майдан змінив усе. Це був такий собі стрес-тест. У нас один побратим поранився, відпрацьовуючи тактику утримування від «беркутів». Щити ставили один поверх одного. І вийшло так, що щит зіскочив і розсік йому брову. Ранка невелика, а крові – море. Він заходить – пів-обличчя залито кров`ю. В першу мить я думала, що звалюсь. Але нічого, опанувала себе, перев`язала його. І з того моменту зрозуміла, що крові я вже не боюсь.

- Катю, вам довелося бачити смерть своїх друзів, зокрема й Сергія Нігояна. Як ви пройшли через це?

- Я тоді зайшла на Грушевського і побачила Сергія. Він уже лежав накритий, проте я впізнала його, а Жизневського тоді ще відкачували, але шансів у нього не було. Медики, хто реанімував його, а там були лікарі з усієї України – високі професіонали, після того перестали ходити на Майдан – такий психологічний шок пережили. Це дуже важко морально. Я себе переконувала, що це війна, тут емоції зайві, треба з холодною головою надавати допомогу, казала собі: «Поплачеш потім», інакше могло «зірвати дах».

- Чи довелось бачити «темні сторони» Майдану, крім протистояння, звичайно?

Мій підрозділ був згуртований: ми знали, за чим ми прийшли, і прийшли ми саме воювати. Тому для ницих вчинків місця не було

- Темні проявились уже після завершення Майдану. Деякі люди показали себе не з тої гарної сторони, якими були на Майдані, деякі пішли в політику і забули про те, що обіцяли не кидати побратимів, допомагати їм. Коли хлопці в нагальній потребі звернулись до них по допомогу, почули відмову – і все. А в принципі, було дуже багато позитиву, який нівелював щось недостойне.

Ми як медики надавали допомогу всім. Пам`ятаю, до нас тітушки приходили, – ми й їх підліковували. Бо всякі ситуації бувають: вони напали, отримали по вухах, а що з ними робити, їм теж надати допомогу треба. Більше неприємного побачила вже на війні. Але було й багато доброго, бо мій підрозділ був згуртований: ми знали, за чим ми прийшли, і прийшли ми саме воювати. Тому для ницих вчинків місця не було.

Пішла на війну, бо не хотіла, щоб ця війна розповзлась по всій Україні

- За чим прийшли на війну ви?

- Я прийшла захищати свою землю. І для того шукала собі батальйон, де до мене будуть ставитись, як до бійця, а не як до жінки. Мені треба було захищати свій край, тому що мама жила у Запоріжжі, а я не хотіла, щоб там почалось те, що в Донецьку та Луганську, щоб війна розповзлась по всій Україні.

- Ви родом із Запоріжжя?

- Я з Дніпровщини, але в 20 років поїхала з дому в самостійне життя. Тут мені подобається більше. А в Запоріжжі я ще й не можу жити, бо після Майдану маю попечені легені, довго хворіла, і зараз доводиться жити з балончиком, бо задуха нагадує про себе.

- Опіки отримали від пожежі в Будинку профспілок?

- Ні, від гранат із газом, які підривали беркутівці. Оскільки я працювала в епіцентрі подій, то мені непогано дісталося (сміється). Спочатку пробувала в протигазі працювати, але так люди мене не чули, а мені був потрібен контакт, тому я зняла протигаз.

- Ви маєте статус учасника бойових дій?

- Так, у батальйоні «Айдар» я кілька місяців була добровольцем, а потім нас почали оформляти, і я вже служила по мобілізації.

- Із чим найстрашнішим вам довелося зустрітися на війні?

- Психологічно було дуже важко. Війна показує, чи ти є людина, чи скотина. Були й такі. І це неприємно. Їх правда, потім життя покарало.

- У чому проявлявся «скотинізм»?

- Мародерка, наприклад. На війні не буває без цього, на жаль. Не буду називати імен, але були такі й у нашому батальйоні. Але було багато нормальних людей, які воювали і показали, що гідні називатися українським військом. Вони прийшли з Майдану і були достойними. Багато людей загинули, багато поранених... Тобто, за більшість червоніти не доводилось.

- На війні ви також були медиком?

- Я була парамедиком, але крім того, була у складі бойової групи. Виходила на передову разом з усіма і виконувала функції солдата, але ще з медичним нахилом. Так само, як і Петро. Ми разом із ним пішли в АТО і разом були на всіх операціях (Петро Січко – чоловік Катерини, після їхніх важких контузій і тривалого лікування вони у грудні минулого року побралися – ред.).

Психологічно була підготовлена, що повернусь у мирне життя, а тут хтось відпочиває чи розважається

- Хтось із ваших бойових побратимів ще залишився в АТО?

- Залишилось мало, тому що наш взвод, коли розблоковували Луганський аеропорт, попав під таку «роздачу», що майже всі бійці були виведені зі строю і поїхали лікуватися. Декілька хлопців, правда, підписали контракт і досі воюють, але більшість демобілізувалися. Хтось на інвалідності, хтось знайшов собі справу.

- Чи підтримуєте з ними зв`язки? Як вони адаптуються у мирному житті?

- Підтримуємо. Мене хлопці зустрічали після повернення з Канади в аеропорту (більшість із однополчан живе тепер у Києві). Потім увечері зібралися на ветерано-піцу, поспілкувалися. Було дуже приємно побачитись, хоч спілкування не переривається, підтримуємо одне одного. Знаєте, побратими – це навіть більше, ніж родичі, через те, що ми пройшли пекло війни, бачили дуже багато біди, згуртувалися. І коли бувають якісь нагородження чи інші заходи, на які нас запрошують, стоїмо своєю купкою. У нас всі знали, за чим ми прийшли, тому ми були сильною командою. Хоч і непростою: у більшості – вища освіта. Було навіть два академіки. А ті, хто до війни не здобув вищу освіту, отримує її після демобілізації. Але перед кулями і «градами» – всі рівні. Тому ми залишились майже сім`єю.

Переконувала себе, що я сильна, тому пішла на війну. Слабкі люди не можуть воювати: що хлопці, що чоловіки, що жінки

- Як відбулась адаптація до мирного життя у вас?

- Психологічного стресу в мене не було. Я переконувала себе, що я сильна, тому пішла на війну. Слабкі люди не можуть воювати: що хлопці, що чоловіки, що жінки. Не можуть воювати – і все. Я психологічно була підготовлена, що повернусь у мирне життя, а тут хтось відпочиває чи розважається. Тому легко все сприйняла – тим більше, що у мене є підтримка Петра, тому все спокійно.

- Психологи стверджують, що люди, які пройшли війну, потім потребують постійних викидів адреналіну. Чи не цим зумовлений ваш «похід» у великий спорт?

- Я з дитинства шукала собі пригод на одне місце, як казала моя бабця. Вона у мене, до речі, теж учасник бойових дій – воювала у Другу світову. Дійшла до Східної Німеччини і там закінчила свій фронтовий шлях, який почала від Запоріжжя. Була зв`язковою. І дід був офіцером, воював на Одещині, у Бесарабії. Але про нього я мало знаю, бо помер, коли мамі було 14 років. А бабці судилося довге життя – до 2011-го, коли я вже була дорослою.

- Як ви ризикнули взяти участь в "Іграх нескорених", адже, по-суті, були аматором у спорті?

- Я була в категорії початківців, тому особливо не боялася. Усі ми готувалися не більше ніж півроку, тому нам було досить нормально. Та й компанія така зібралася – найкращі хлопці згуртувалися. Діма Сидорук – професіонал, я, Роман Панченко, Валера Рак, який живе у Києві, Сергій Калитюк... Він не потрапив на Ігри як учасник, але Рома взяв його як талісман, адже вони постійно разом. Я вже казала, що фронтове братство – це більше, ніж сім`я.

- Яке найбільше враження винесли ви про Ігри та країну, де вони проводилися?

- Торонто – гарне місто, приємні, доброзичиві люди. І коли з ними починаєш спілкуватися, вони, навіть не знаючи, що ти з України, що береш участь в "Іграх нескорених", ідуть назустріч і готові допомогти у всьому. Я, щоправда, не мала можливості багато спілкуватись – три види змагань потребували чимало часу і для тренувань, і для виступів.

Це – рівень Олімпійських ігор, але ще сильніше, бо кожен спортсмен, який бере участь, пройшов крізь травми, переміг своє тіло, переміг сам себе

- З діаспорою також зустрічалися?

- На другий день після приїзду. Тоді ще був наш президент і прем`єр-міністр Канади. Правда, зустріч була короткою, бо переліт дався взнаки. Зокрема, у мене травма голови, і мені було дуже важко, я три дні відходила від дороги. Так само й інші.

А взагалі Ігри – це щось неймовірне. Я ніколи до цього не брала участі у таких масштабних змаганнях. Це – рівень Олімпійських ігор, але ще сильніше, бо кожен спортсмен, який бере участь, пройшов крізь травми, переміг своє тіло, переміг сам себе. Тому й девіз Ігор – «Я духу свого капітан, володар своєї долі».

- Не нагадувала про себе під час змагань ваша контузія?

- Нагадувала, і зараз нагадує. Доводилося себе підтримувати медикаментозно, вживати знеболювальне. Дуже сильно боліла голова. Та й нормальну дозу вітамінів приймала.

- Чи збираєтесь і далі займатися великим спортом? Які перспективи для себе окреслили?

- Перш за все хочу відпочити, просто відіспатись. Але так розумію, що зараз не буде такої можливості, бо в обладміністрації запропонували зайнятися спілкуванням з іншими ветеранами, для яких ми є прикладом, що не треба опускати руки, а з чогось починати мирне життя. Вже завтра поїдемо в районний Миколаїв, зустрінемось із колишніми АТО-вцями. Може, когось надихнемо теж зайнятися спортом. Є така ідея, щоб для ветеранів спорт був безкоштовним – як один із видів реабілітації. А хто знає, може, кілька чоловік послухають нас і подумають: а чому і я не зможу взяти участь в "Іграх нескорених"? Україна себе добре зарекомендувала, тож на наступний рік нас запросять і в Сідней. Принц Гарі дуже захопився нашою командою, він був неймовірно вражений, що така маленька команда – всього 15 чоловік – завоювала 14 медалей.

- Кет-кафе, в якому ми зараз, – ваша власність?

- Ні, тут працює барменом лише мій чоловік. А я приходжу сюди, щоб побавитись із пухнастиками і трішки розслабитись. Але ідея такого закладу – просто чудова. Я своїм побратимам теж рекомендую приходити сюди на «реабілітацію», кішки для цього дуже підходять. У кожної свій характер, свої манери, кожна – неповторна особистість. Якщо ти не маєш можливості тримати вдома тварину, – як ми, наприклад, орендуємо житло і тому не можемо завести хатнього улюбленця – то можу сюди прийти, відпочити душею. До речі, в Торонто є служба «Сервіс-дог» – собак вишколюють спеціально для товаришування, для реабілітації поранених ветеранів. Для них підбирають тварин із сумісними характерами, і вони служать супроводом. Людина має право зайти із собакою в будь-який заклад, оскільки ця тварина – його підтримка і допомога. І це не тільки для сліпих, а для людей із пост-травматичним синдромом, щоб вони не замикалися в собі, а мали друга для спілкування.

- Ви не замислювались над тим, щоб запозичити цю ідею?

- Ідея чудова, та все впирається у фінанси. А поки що будемо продовжувати займатися спортом, нам обіцяли луки, будемо виходити на інший рівень. Думаю, що наша команда не розвалиться і тренуватимемось усі разом.

…Запитую у чоловіка Каті, який увесь цей час обслуговував відвідувачів за барною стійкою, – чи не важко йому із такою вольовою дружиною?

- Так само, як і їй із таким чоловіком, – напівжартома-напівсерйозно каже у відповідь. Як розповіла Катерина, Петро у якості супроводжуючого був із нею в Канаді на "Іграх нескорених", підтримував її і на тренуваннях, і на змаганнях, і в побуті.

В АТО вони також були разом. Пішли воювати просто з Майдану. І поранення отримали однакові, щоправда, з дистанцією у два місяці. Першою вибухова хвиля від танкового снаряда накрила Катю. Це сталося під час спецоперації з розблокування Луганського аеропорту. Тоді на адреналіні вона ще навіть устигла перев`язати кількох бійців.

Довідково. "Ігри нескорених" – змагання, організовані британським принцом Гаррі для військових і ветеранів, які отримали поранення під час виконання службових обов`язків. Перші "Ігри нескорених" відбулися 2014 року в Олімпійському парку королеви Єлизавети у Лондоні. Україна цього року вперше взяла участь у цих змаганнях. Всього на Ігри було запрошено понад 600 спортсменів із 16 країн, які змагалися у 12 адаптивних видах спорту.

Нінель Кисілевська, Львів

Фото: Николаєвич Альона

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-