Тепер Макрон «може все». Але чи все насправді?
Підсумок парламентських виборів у Франції – це, передусім, надія. Надія на появу нового центру стабільності у Європі, що надасть нових імпульсів світовій політиці. Та не будемо зайвий раз спокушатися обнадійливими результатами, краще – проаналізуємо в чому секрет перемоги новоствореного проекту Еммануеля Макрона та чи заспокоїться французька політична система на найближчі п’ять років?
Франція та Європа: діалог амбіцій та традицій
Отже, тепер президент Франції може спиратися на обидві ноги, як в прямому, так і в переносному сенсах. Виборець-співгромадянин видав своєму керманичу достатньо великий стос карт-бланшів, інакше перевага кандидатів від партії «Вперед, республіка!» не була б такою вражаючою. На внутрішньому напрямі це очевидний широкий маневр майже в усіх питаннях, передусім – у діалозі із профсоюзами щодо трудового законодавства та необхідності економити бюджетні кошти.
А от на зовні Макрон значно посилив свої позиції. У Франції перемогу здобули сили що є послідовно проєвропейськими, а це підвищує ціну голосу Франції у Брюсселі, особливо на тлі невиразної перемоги прихильниці Брекзіту Терези Мей у Великій Британії. Не секрет, що для Макрона задача-максимум не тільки зайняти нішу Британії у ЄС (через економічні проблеми у роки президентства Франсуа Олланда Франція все ж була №3 в ЄС, хоча була більш активною на оборонному та дипломатичному майданчиках), а й мати паритет з Німеччиною, розмовляти із Берліном на рівних. З огляду на оптимістичні перспективи Ангели Меркель знову посісти крісло канцлера у вересні цього року, слід все ж таки мати на увазі, що для «залізної фрау» це буде остання каденція у всіх сенсах, коли треба підбивати підсумки та готувати наступників. А от Макрон тільки йде вгору, тим більше, з його молодістю та азартом перехопити ініціативу у Меркель та Німеччини взагалі – амбітна місія та проект.
Так що можна впевнено чекати від нової французької влади, сформованої тепер остаточно, куди більш активних дій та рухів. Макрон вже дав зрозуміти що поступатися інтересами країни він не буде ні в чому та ніде, із Трампом він готовий домовлятися по самому широкому колу питань, а от Путіна – він скоріш за все просто не сприймає ментально. Було б дуже добре та корисно для всього континенту щоб такі ж самі цінності та тези відстоювали й політичні соратники нового президента. А от із цим можуть бути проблеми…
Макрон: прийшов, побачив, розрулив
Отже, президент Макрон провів до парламенту 306 прихильників. Його найближчий союзник, та слід зауважити – старший попередник у амплуа головного французького соціал-ліберала Франсуа Байру на чолі «Демократичного руху» (MoDem) – додав до «кошика» ще 42 мандата, що забезпечує надстабільну більшість у Національних зборах у майже 350 голосів. На перший погляд – неймовірний та приголомшливий успіх, як сказав новоспечений голова уряду Франції Едуар Філіпп – ще рік тому ніхто не передбачав такого розвитку подій. І це справді так, але…
Що таке партія «Вперед, республіка!», яка, власне, стає найбільш впливовою політичною силою Франції? Це створена місяць (!) тому партія, що вийшла з «шинелі» громадського руху Макрона «Вперед!», який формувався за принципом – підтримуєш оцього хлопця? – так! – ну, вставай у ряди! Тобто, про що ми? А про те, що у громадському русі, а тепер в правлячій партії, та серед тих, хто отримав мандат, зібралася дещо конфліктна суміш. По-перше, батьківською силою для Макрона була, як звісно, Соцпартія, точніше – її праве крило, що значно посилилося при президентові Олланді та було змушене проводити політику, що суперечила програмі партії. Врешті-решт – майже усе праве крило соціалістів на чолі із своїм духовним лідером Мануелем Вальсом залишило партію та багато хто - опинився за спиною у Макрона та тепер став депутатом вже від іншої політсили. Іронія долі в тому, що сам Вальс якраз не зміг цього зробити, йому перед виборами недвозначно відмовили в балотуванні від макроністів і він пішов із політики. Тобто, значна частина партії-переможниці – це колишнє праве крило Соцпартії. Інша складова партії – це середня ланка політиків та функціонерів правоцентристської партії «Республіканці», яких Макрон вирішив «нокаутувати» зсередини. Це ті, хто пішов разом із колишнім мером Гавра Едуаром Філіппом, що зайняв крісло прем’єра за пропозицією Макрона, тобто – молоде покоління неоголлістів, яких стримували старі лідери Саркозі, Фійон, Жюппе, та яким це стримування набридло. А Макрон – ну, хай і занадто ліберальний та відкритий до «угодовства» із бідними та мігрантами, але ж – куди більш сучасний, ніж звичні нудні герої гранд-буржуазії. До цих двох складових треба додати кілька дрібних партійних утворень, що залюбки отримали «під дахом» Макрона по 1-2 мандату.
Іншими словами вийшов такий собі політичний «хостел», в якому мало хто знає один одного, але усім доведеться прожити разом певний час. І в цьому є головна пересторога для самого Макрона та всієї політичної системи Франції. Адже не зрозуміло, як буде забезпечуватися дисциплінованість та ефективність роботи такої великої фракції (для більшості взагалі-то вистачає голосів тільки партії Макрона, навіть союзники Байру можуть бути непотрібними)? Чи зможуть учорашні затяті вороги – соціалісти та республіканці – знайти порозуміння у нових умовах? Звичайно, є слушною теза про систему, що сама виправить та знайде механізм порозуміння. Але головна «спокуса» влади криється в тому, що єдиним фактором єдності переможців може стати саме особистість Макрона та його програма. Що це означає? А те, що депутати стануть провідниками волі президента, в прямому сенсі поступляться своїм політичним суверенітетом заради виконання обіцянок Макрона та використовуватимуть його авторитет у всіх проблемних ситуаціях. Така політична конструкція однозначно має вади. Чи то парламент перетвориться на придаток виконавчої влади, чи то президент, отримавши покірну більшість, стане менше звертати увагу на систему противаг та стримувань та буде керувати за принципом власного авторитету.
Звичайно ж, описані перестороги представлені нами в дещо підсиленому вигляді, але – отримання Макроном супер-більшості – це випробування саме для нього та для його партії. Задля збереження французької демократії та виправдання справді історичної перемоги Макрона.
Політична система Франції вже знала таку ситуацію. Жак Ширак у 2002-му переміг Жан-Марі Ле Пена із 82 %, і тоді також пройшли парламентські вибори, де прибічники Ширака перемогли, отримавши впевнену більшість. Слід нагадати, що своє утворення тоді переможці назвали без зайвої сором’язливості – Союзом за президентську більшість та дійсно увесь тягар відповідальності на всі п’ять років поклали таки на Ширака. Чим скінчилося? Спочатку цей самий союз більшості просто розколовся, а на наступних виборах висувався кандидатом та став президентом небажаний Шираком Ніколя Саркозі, з правління якого і почалася системна криза французької політичної системи, коли істеблішмент не дуже дослухався вимог своїх виборців.
Тому в Еммануеля Макрона є вибір: або створити із поки що строкатого парламентського утворення дійсно сучасну соціал-ліберальну партію (в чому йому буде дуже корисним досвід того ж політичного ветерана Байру, не дарма призначеного міністром юстиції), або – зосередити усю політичну систему Франції навколо своєї особи. Обидва варіанти мають шанси на успіх, адже правління засноване на власному авторитеті та здібностях – це той самий прояв особистості в історії, не факт, що він призведе до диктатури. Втім, Еммануель Макрон не дарма усю свою програму та переможну кампанію будував на засадах «золотої середини», коли можна обійти гострі кути та знайти найбільш раціональні рішення. От і зараз йому доведеться пройти по вузькому коридору особистих амбіцій та політичної зрілості. На кону – успіх не тільки Франції, а й усього ЄС.
Французькі політики П’ятої республіки: час збирати каміння
Для усіх інших учасників виборчої кампанії у Франції вона стала приводом для роботи над помилками. Причому, колишня правляча партія соціалістів за свій провальний результат – усього 29 мандатів – може частково виправдатися вищеозначеним фактом відходу цілого крила у бік Макрона. Власне, цей розкол соціалістів був передбачуваним ще до президентських виборів. Зараз же – або Макрон не буде суворим до своїх колишніх товаришів та частково скористається їхніми кадрами, або – треба шукати зовсім новий формат взаємодії. На цьому тлі майже такий самий результат ліворадикальної, жоресівської «Нескореної Франції» у купі із призабутими комуністами (27 мандатів) – невесела новина для соціалістів. Більше того, до парламенту від пролетарського Марселя пройшов лідер «нескорених» Жан-Люк Меланшон, що, звичайно виглядає зараз куди більш яскравим та переконливим, ніж усі лідери соціалістів разом. Тобто, для Меланшона та його оточення місце у парламенті – це трибуна на усі п‘ять років напередодні нової президентської кампанії. А наявність такої трибуни - важливий аргумент у розкрутці динамічного та відвертого політика, якому заважає зараз хіба що вік (Меланшону вже 65).
Те саме слід зазначити і у відношенні Марін Ле Пен, вона обиралася в окрузі на півночі Франції, у Па-де-Калє, усього ж ультраправі з «Національного фронту» отримали лише 8 мандатів. І справедливим буде зауважити, що скромні результати, як Меланшона, так і Ле Пен – це данина французькій системі виборів, яка діє виключно за мажоритарним принципом із двотуровим голосуванням. Таким чином, були б у французів партійні списки, звісно, головні «антисистемщики» справа та зліва набрали б фракції побільше (до 50-ти мандатів кожен). Хоча на більшість це б не вплинуло кардинально. 113 мандатів правоцентристів-республіканців – це історія про те, як можна зберегти партію, коли її керівництво повністю відсторонюється від її долі та передає під управління другорядних персон. До речі, республіканці мають сказати величезне «дякуємо» своїм виборцям за те, що ті все ж таки віддали їм чотири мільйони голосів – майже дві третини від результату їхнього горе-кандидата у президенти Фійона у травні.
Ну і, звичайно, як родзинка на торті – розгромна поразка головного лобіста російського «Кримнаша» у французькому політикумі – республіканця, мсьє Маріньї, який висувався в одному із закордонних округів, що включав до себе й територію РФ, й України. Ну, що ж тут скажеш… Взагалі, констатуємо: і в Національного фронту, і в «Нескореної Франції», і в соціалістів електоральні втрати дуже значні, тільки макроністи зберегли підтримку на рівні першого туру президентських виборів. Тенденція свідчить про те, що навіть радикали з обох боків стали занадто системними та дещо набридли французам.
Ще одною важливою обставиною другого туру виборів, на відміну від президентських, стала низька явка - на дільниці прийшли тільки 44 % виборців. Цей факт – на користь тези про величезний кредит довіри французів до президента Макрона та той самий «медовий місяць» голови країни та електорату, що триває. А тепер для нього настає період наполегливої праці. Адже Ле Пен та Меланшон, як ті міфічні Сцилла та Харибда, по обидва крайні боки французької політики спокійного життя новій владі не дадуть.
Віктор Чопа, Київ
