Україна - Корея: Історичні паралелі без екзотики

Немає нині в Україні більш гострого питання, ніж відсіч агресії Росії й відновлення територіальної цілісності нашої держави. На превеликий жаль, міжнародні події зараз розвиваються для нас несприятливо. Судячи з усього, крім дипломатичних шляхів вирішення проблеми територіальної цілісності, слід буде вдатися до посилення суспільної консолідації українського народу. У відповідь на виклик часу мусимо навчитися мислити глобально й діяти локально – виходячи з національних інтересів України.

В процесі консолідації нації жодна модель «доганяючого розвитку» – чи то вслід за Росією, чи то за Європою, чи то за Китаєм – не підійде. Свідчення цьому – усі минулі 25 років суверенного правління пострадянського політичного класу. То ж маємо піти по шляху «випереджального розвитку». А для цього слід насамперед залучити увесь наявний внутрішній креативний потенціал нації.

І тут нам у пригоді може стати «корейська альтернатива»: досвід розвитку  Республіки Корея, з якою Україну поєднує уже 25-річний ювілей встановлення дипломатичних відносин.

*   *   *

Взаємне зближення незалежної України й Республіки Корея було динамічним, навіть стрімким. 30 грудня 1991 р. Республіка Корея визнала Україну, а вже 10 лютого 1992 р. між двома державами було встановлено дипломатичні відносини. Посольство Республіки Корея діє в Києві з листопада 1992 р., а українське в Сеулі – з жовтня 1997 р.

Здавалось би – всього лише 25 років активного пізнання, зближення й взаємозбагачення.  Але за історією кожного народу – корейського й українського – не століття, а тисячоліття розвитку, напрочуд подібного,  вражаюче драматичного й цілеспрямовано мотивованого у своєму прагненні до свободи й незалежності.  

Кажуть, що кожне порівняння «кульгає», бо історія кожного народу є унікальною й неповторною. Але тут не йдеться про те, хто «першим проклав лижню». Мова може йти скоріше про певні глобальні хвилі піднесення й спаду рівня цивілізованості. І хвилі ці навдивовижу подібні в просторі й часі. Наприклад, уже в 3500-2000 роки до нашої ери для всього Корейського півострова стає масовою поява гончарних предметів, що поширилися згодом і в регіонах Монголії, Маньчжурії та Приморського краю. Чи не нагадує це нам добу Трипільської культури IV-III тисячоліть д.н.е., що побутувала на просторі від Прикарпаття до Дніпра, й з якою не могла на той час зрівнятися жодна з європейських розвинених землеробських енеолітичних культур (доба міді)?   

Так само будять нашу уяву й згадки про першу корейську державу (коли дотримуватися не легенд, а документів), що пов’язуються з існуванням у IV-III століттях д.н.е. держави Давнього Чосону (Ко Чосон). Крім цієї держави, приблизно в той же час на півдні Корейського півострова утворилися ще дві протодержави Чін та Самхан. І тут знову з’являються аналогії із нашим Північним Причорномор’ям. Йдеться про перенесення центру скіфів з Середньої Азії у Нижнє Подніпров’я та степовий Крим, що  призвело до існування потужної скіфської держави з VI до ІІІ століття д.н.е. Правлячі царські скіфи були здебільшого воїнами, займалися кочовим скотарством та контролювали торговельні шляхи, що сполучали античний світ із землеробськими районами Лісостепу. До цієї держави, крім іраномовних скіфів (сколотів), входили різні за походженням народи (елліни, таври, фракійці, будини), в тому числі й скіфи-орачі та скіфи-землероби (борисфеніти). Це був багатий світ, в якому народи постійно зазнавали взаємовпливів і передавали їх нащадкам, якими й являємось ми.   

А тим часом на Далекому Сході після пульсуючого періоду централізації та розпаду ранньофеодальних держав на півдні Корейського півострова у 918 році н.е. утворилася держава Корьо, яка до 936 року об’єднала навколо себе усі прилеглі землі. Слово «Корьо» стало прообразом сучасного «Корея».  В цивілізаційному плані цей період в історії Кореї  ознаменований розквітом буддизму, було опрацьовано детальне зведення законів. Правління династії тривало до 1391 р.

І знову-таки виникають аналогії з історії України. Чи не нагадує це час правління в Києві Ярослава Мудрого (1016-1054 рр.), який розгромив печенігів, утвердив на Русі свій варіант Візантійської імперії, ідеологічним центром якої став Софійський собор? Правовим підґрунтям цієї держави став перший писемний збірник норм давньоруського права «Руська правда» (в її підвалини князь поклав «Правду Ярослава», що дарував її новгородцям у 1016 р. за підтримку в оволодінні київським престолом). Як державну було введено сакральну церковнослов’янську мову, запозичену з Дунайської Болгарії. В цей час Русь стала міцною територіальною спільнотою внаслідок осадження княжої мандрівної дружини на Київській, Чернігівській і Переяславській землях. Внаслідок таких дій слово «Русь», «Руська земля» стали вживатися у новому значенні – виключно щодо Південної Русі (нинішня Україна).

Подальші паралелі історії вражають не в меншій мірі. У 1231 р. Монгольська імперія розпочала свої набіги на Корьо, а 25 років по тому король Корьо визнав себе монгольським данником. Перше надання данини монголам відноситься до 1241 р.; корейські государі постійно з’являлися до  двору монгольських імператорів; там же жили спадкоємці корейського престолу, які поверталися на батьківщину лише після смерті батька задля посідання (з дозволу монгольського імператора) престолу; в певних випадках і корейський правитель, і його оточення одягали монгольське вбрання.

Землі Київської Русі також стали об’єктом нападу з боку монголо-татар. В 1223 р. руські князі в союзі з половцями виступили на захист батьківщини, однак після першої перемоги були згодом розгромлені. Але й орда зрештою була змушена повернутися в Азію. Під час нового походу під проводом Батия наїзники знищили Переяславщину і Чернігівщину, і, врешті-решт, у 1240 захопили Київ. Галицький князь Данило, що володів тоді Києвом, не маючи змоги забезпечити надійний опір, змушений був поїхати на переговори до хана Батия в його столицю Сарай. Це й було визнанням його залежності від Золотої Орди.    

Подальший хід подій на Далекому Сході характеризувався поступовим згасанням Монгольської імперії, чим і скористався корейський король Конмін для звільнення від чужоземної залежності. Однак ослаблена монгольським завоюванням країна поступово підпадає під вплив Мінської династії Китаю і визнає в 1368 р. свою васальну залежність уже від Китаю. В середовищі корейського правлячого класу наростають суперечності, внаслідок яких головнокомандуючий корейською армією генерал Лі Сон Ге  скинув династію Корьо й заснував нову (в 1392 р.), відому під іменем Чосон. Новою столицею було оголошено Хансон (сучасний Сеул), а в 1394 р. в якості офіційної релігії було прийнято конфуціанство.  Внутрішня політика Чосона в XV-XVIII ст. цілком управлялася конфуціанською бюрократією. Не дивлячись на окремі спроби адаптувати західні досягнення, Корея залишалася закритою країною. Щоправда у другій половині ХІХ ст. прозахідні реформи в Кореї, на взірець Японії, намагався ініціювати впливовий чиновник Пак Кю Су, однак вони впроваджувалися вкрай повільно й після його смерті були призупинені.

Так само й на українських землях, як писали літописці, внаслідок монгольського нашестя «Руська земля опустіла й князі руські розігнані», чим і скористалися литовські правителі, які взялися інкорпорувати залежні від Золотої Орди землі вздовж правобережжя  Дніпра у склад Великого князівства Литовського (ВКЛ). В цьому процесі пам’ятною стає битва з татарами на Синій Воді (річка Синюха, ліва притока Південного Бугу) у 1362 р. Однак у переважній більшості взаємини між правобережною Ордою і Литвою в цей час будувалися на договірній основі й втілювалися у формі кондомініуму, що передбачав збереження данницької залежності окупованих Литвою територій від татар. Населення ВКЛ на 80-90% складалось із русичів (старобілорусів та староукраїнців), державною була мова Київської Русі, нові правителі дотримувалися давніх звичаїв та традицій.  В цілому литовська князівська династія декларувала: «новизни не заводимо, старизни не порушуємо». Слов’янське населення сприймало литовську династію як свою, а представники Литви слов’янізувалися.  Втім експансія ВКЛ на північний схід була менш вдалою – лише смоленські князі визнали зверхність Литви. Боротьба ж за політичні впливи на Новгород, Псков й Твер була програна.

Внутрішньополітичні чвари в середовищі литовського політичного класу поступово підривали міць держави. А тим часом у  XV ст. наростала могутність Московського князівства. Саме тоді уперше у практиці московсько-литовських відносин Іван ІІІ був названий «государем усієї Русі» (січень 1493 р.), що означало його претензію на захоплення «загальноруської спадщини». Намагаючись уникнути конфронтації з Московщиною, литовський князь Олександр Казимирович одружився з  дочкою Івана ІІІ княжною Оленою. Однак це не допомогло – Іван ІІІ звинуватив свого зятя у намаганні нав’язати своїй доньці католицтво, а далі підняв фальшиву політичну кампанію проти «покатоличення» усього руського населення.  Розпочалися своєрідні «гібридні війни» Московії проти Литви під гаслом захисту «руського населення». Литва стала поступово втрачати свої землі.

Короткий період визвольної війни українського народу під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654 рр.) та життя під владою Гетьманщини (1654-1764 рр.) був драматичною спробою утвердження справді української державності на чолі з новим політичним класом – козацтвом. Хай навіть у васальному підданстві Московії. Однак у 1764 р. указом імператриці Катерини ІІ інститут гетьмана було скасовано, а ще через рік Гетьманщину реформовано в Малоросійську губернію Російської імперії.  У 1793 та 1795 році за участю Росії, Пруссії та Австрії відбувся другий і третій поділ Речі Посполитої, у яку частково входили й українські землі, які відтоді були інкорпоровані у склад Російської імперії, і частково – Австрійської.

Врешті-решт у ХХ ст. загарбницька рука Москви сягнула й Далекого Сходу, розв’язавши у 1904 р.  війну проти Японії. Офіційно Корея в російсько-японській війні  участі не брала, але військові дії, спершу на морі, а потім й на суходолі, стали вестися у межах Кореї. Її гавані були місцем висадки японських військ. Коли війна перекинулась на територію Маньчжурії, Корея залишилася окупованою японськими військами, які вдалися до масових реквізицій. В силу обставин Корея змушена була визнати себе союзником Японії. Після закінчення російсько-японської війни залежність корейської держави була офіційно оформлена японо-корейським договором про протекторат 17 (4) листопада 1905 р. , а в 1910 р. Японія анексувала Корею. Відтоді із 1910 по 1945 рр. Корея була японською колонією. Японці провадили політику утиснення економічної й культурної модернізації Кореї, вдавалися до асиміляції корейців.

Україна у складі Російської імперії виявилася в подібному становищі. Російська революція 1905 р., спровокована поразкою Росії в російсько-японській війні, проголошення перших, хоч і куцих, конституційних свобод – все це актуалізувало питання  української незалежності. А вже 1917 р. став свідком народження понад 30-мільйонної української нації. Однак тривалий період перебування у колоніальній залежності від Росії дався взнаки. Центральна Рада проголосила у березні 1917 р. незалежність України, але відразу ж позначився брак організованих українських сил для утримання влади. Чітко розробленої програми революційних перетворень не мала навіть свідома інтелігенція, не кажучи вже про нечисленні українські ділові кола. А значить не було достатньо опорних пунктів по губернських містах та інших промислових центрах. До того ж революція завжди покликає до дії якогось харизматичного діяча, але такого серед українців не виявилося.

Отже, трагізм української революції полягав у її «постімперському синдромі» –  неорганізованості та незрілості. З політично невиробленої маси виходять й темні провідники. У підсумку український народ не зумів самоорганізуватися у власну державу, яка б відповідала інтересам широких народних мас. Якби українські вимоги щодо незалежності були оперті на таку ж національну консолідацію, як у Польщі чи Фінляндії, то й результати були б іншими. А відтак вирішальну роль відіграв факт економічної залежності України від російського ринку та неабияке значення економічного потенціалу України для Москви. Не тільки Донбас, як про це говорив Ленін, а й уся Україна на тривалий період існування СРСР стала «кочегаркою соціалізму».   

Який же маємо винести урок? Найголовніший – утвердження незалежності є похідним від рівня національної консолідації.

Василь Ткаченко

* Точка зору автора може не збігатися з позицією агентства