Як Путін нарешті став «Кім Чен Ином»
Указ президента Росії про призупинення дії угоди між РФ та США про утилізацію збройового плутонію та подання ним до Держдуми проекту закону про це ж саме відкоментували вже, здається, з усіх боків. Ультиматум – так практично одностайно оцінили в світі цей крок Кремля. Також масово вживалися означення «шантаж», «відчай», «дах поїхав» та інші метафори та гіперболи. І все-таки належної уваги не було приділено обставині, котра, на нашу думку, є у цій справі найважливішою. Йдеться про кардинальну зміну Кремлем політики щодо США, яка послідовно проводилася останні півстоліття.
У чому Росія випередила США
Спочатку – про технічний бік справи без політики.
Російсько-американська угода про утилізацію надлишкового збройового плутонію укладена в 2000 році, у 2006 та 2010 до неї вносилися доповнення. Суть угоди (спрощено) в тому, що сторони зобов’язуються переробити (утилізувати) по 34 тони кожна свого збройового плутонію таким чином, щоб з нього вже неможливо було зробити заряди для ядерної зброї.
Цей надлишковий збройовий плутоній з’явився після взаємного скорочення стратегічних ядерних арсеналів, а також він є побічним продуктом роботи АЕС (тобто, його запаси лише збільшуються). Масштаби надлишків можна собі уявити з того, що із згаданих 34 + 34 тон можна зробити близько 17 тисяч ядерних боєзарядів, тоді як сьогодні США і Росія домовилися мати по 1 тисячі 550 таких зарядів, і не більше. До речі, і Росія, і США мають запаси збройового плутонію набагато більші, ніж по 34 тони – десь 170 та 107 тон відповідно (дані на кінець «холодної війни).
Приводом для російської сторони призупинити дію угоди стало те, що США на даний момент не можуть розпочати утилізацію плутонію. Точніше, технологія, звісно, є, але конкретних підприємств, які б за цією технологією перетворювали збройовий плутоній на паливо для АЕС – нема. Хоча американці й витратили на це біля 7 – 8 мільярдів доларів, але невдало. Щось, як-то кажуть, у їхніх інженерів пішло не так. А в Росії вже є і технологія, і виробництво, оскільки цією проблемою там, на відміну від США, займалися дуже давно, ще з радянських часів.
Тим часом, за угодою, практичну утилізацію сторони мають розпочати з 2018 року. Американці явно не встигають (а росіяни вже утилізують, хоча й у мізерних поки що обсягах), тому вони вирішили тимчасово обмежитися технологією зберігання плутонію у такому собі «розбавленому» вигляді, непридатному до створення з нього боєзарядів. А Росія сьогодні каже, і на це, треба визнати, є підстави, що оце «розбавлення» не вирішує проблеми, оскільки технологічно не виключає зворотного процесу – повернення такого «розбавленого» плутонію знову до стану, придатного для створення зброї.
Ось такі проблеми сьогодні є у виконанні угоди про утилізацію плутонію. Очевидно, що вони мають суто технічний, не принциповий, характер. Очевидно, що США не мають якогось злого умислу, вони не збираються збільшувати кількість своїх ядерних боєзапасів – угоди про обмеження стратегічних наступальних озброєнь діють, а головне – американці у цьому не мають жодної потреби. Тож немає ні найменших причин, якщо керуватися необхідністю і важливістю вирішення справді світової проблеми – утилізації збройового плутонію, вдаватися до таких кроків, як призупинення російсько-американської угоди. Її можна в черговий раз доповнити, нарешті – просто допомогти американцям у їхніх технічних проблемах, раз вже Росії вдалося випередити у цій галузі США. Повторимо, важливість проблеми цього варта.
Однак всі ці міркування були зневажені, бо Росія поєднала технічні проблеми з політичними. Коли експерти і журналісти вживають терміни «ультиматум» і «шантаж», вони мають на увазі умови, які висуває Росія для поновлення дії угоди. А саме: 1) скоротити військову інфраструктуру та чисельність своїх військ у країнах НАТО, котрі вступили до цієї організації після 1 вересня 2000 року; 2) скасувати «закон Магнітського» і закон «Про підтримку свободи України»; 3) скасувати всі антиросійські санкції; 4) компенсувати збитки від цих санкцій і втрати від введення російських контрсанкцій.
Про те, чому Росія висунула такі суто політичні вимоги і що це означає – трохи далі, а зараз питання:
Чи може Росія призупиненням дії угоди створити для США реальні проблеми?
Так, може. Їх, по суті, дві. Перша і найменша для американців – що все-таки робити із надлишковим плутонієм, раз його утилізація застопорилася? Повторимо, його запаси, і так величезні, зростають. Сьогодні тільки Росія може у значимих обсягах перетворювати його на паливо для АЕС (виробляти так зване MOX-паливо – суміші оксидів урану та плутонію). Щоправда, варто зауважити, що вартість такого палива дуже висока, порівняно з традиційним з урану. Тому комерційний ефект від утилізації плутонію поки що не досягнутий і росіянами. АЕС у світі продовжують купувати уранове паливо. Однак його запаси стрімко вичерпуються. Світові АЕС сьогодні споживають близько 60 тисяч тон урану на рік, а уранові рудники дають лише 40 тисяч тон. Різниця заповнюється ураном зі скорочених ядерних зарядів, але це джерело, зрозуміло, теж обмежене. МОХ-паливо може кардинально ліквідувати дефіцит.
Однак, зрозуміло, що ця проблема для американців сьогодні не настільки пекуча, щоб кинутися негайно виконувати згадані ультимативні вимоги Росії. Зрештою, це проблема не тільки США, а й усіх країн світу, де працюють АЕС. Трохи часу і грошей – і США проблему вирішать.
Друга проблема для США серйозніша. Зупинка чи навіть призупинення процесу утилізації плутонію веде до збільшення його запасу, що суттєво підвищує загрозу розповзання по світу матеріалів, придатних для створення ядерної зброї. Тим більше з огляду на таке серйозне явище, як міжнародний тероризм. Зрештою, саме це – встановлення бар’єру такому розповзанню – і було основною метою, яку ставили перед собою США, укладаючи з Росією угоду про утилізацію плутонію. І якщо в інших, неядерних країнах, де працюють АЕС, встановлено дієвий міжнародний контроль за тим, що є небезпечним побічним продуктом їх виробництва, то в Росії такого контролю нема. Тобто, це вже не технічна проблема, яка вирішується часом і грошима, а суто політична і військова. Але й вона також не настільки сьогодні пекуча, хоч і справді серйозна, щоб американці відступили перед ультиматумом.
Страшне «ноу-хау» Кремля
Отже, ультимативні вимоги, висунуті Кремлем як умова поновлення дії угоди про утилізацію плутонію, і близько не мають на меті вирішення якихось технічних проблем, пов’язаних із її виконанням. А тільки – політичних і воєнних.
Саме це є найважливішим і водночас найстрашнішим у всій цій історії. Якби Росія призупинила дію угоди, заявивши, що повернеться до неї, коли США будуть в змозі технічно її виконувати, то не було б ніякого галасу. Пов’язування угоди зі сфери ядерної безпеки з іншими політичними питаннями – і є страшною новизною політики Кремля.
Так звана політика розрядки, започаткована у 70-х роках минулого століття американськими та російськими (тоді вони звалися радянськими) лідерами ґрунтувалася на взаємній згоді, що відвернення загрози ядерної війни є важливішим за будь-які ідеологічні чи геополітичні суперечки між наддержавами. Тобто, питання ядерної безпеки було виведене за рамки ідеологічного та геополітичного протистояння Росії (СРСР) та Заходу. Ця згода і дозволила укласти всі угоди про скорочення, обмеження, контроль, утилізацію тощо небезпечних ядерних матеріалів. Вона залишалася непорушною навіть у часи різкого загострення політичних стосунків, як-от після російського вторгнення в Афганістан чи знищення корейського пасажирського лайнера у вересні 1983 року. Тим більше вона діяла після розвалу СРСР, коли зникли суперечки на тему, що краще – соціалізм чи капіталізм.
Рішення Кремля пов’язати дію угоди в сфері ядерної безпеки з іншими питаннями у стосунках зі США означає, по суті, порушення принципу, на якому до останнього дня трималася політика розрядки. Чому Кремль на це наважився?
Очевидно, що США не можуть виконати вимоги Кремля. Злякалися вони тих проблем, які згадані, чи не дуже злякалися – однаково. Очевидно, що з більшими чи меншими затратами ресурсів і часу, але ці проблеми американці вирішать. Чого це їм раптом капітулювати? Чому тоді у Кремлі фактично відмовляються (хоча, звісно, вголос про це ніколи не скажуть) від політики розрядки?
Півстоліття тому керівники СРСР погодилися на стратегічну співпрацю зі США в сфері ядерної безпеки, серед іншого, і через те, що тоді питання, кому саме персонально «кермувати» у Кремлі не залежало від Заходу. Тобто, Кремль був політично незалежним («кадрово», так би мовити) від своїх геополітичних суперників у світі, тому й міг собі дозволити з ними змагатися у «холодній війні» і витримувати тодішні санкції, а вони були, і не менш жорсткі, тільки трохи в іншій, ніж сьогодні, формі.
Сьогодні ця ситуація принципово змінилися. Сьогодні бути чи не бути Путіну і далі президентом Росії залежить від того, чи діятимуть і далі санкції Заходу. Ніколи раніше такого не було, щоб доля конкретної групи кремлівських керівників так сильно залежала від доброї волі Заходу. Погляньмо ще раз на російські вимоги до США, насамперед – на скасування санкцій та компенсації за втрати від них. Їхнє виконання, якби раптом таке сталося, єдиний для Кремля шлях подолання нинішньої соціально-економічної, і як наслідок – політичної, кризи, що загрожує стабільності чинного російського режиму. Причому, ця криза стала для Кремля настільки гострою проблемою, що для її вирішення у Кремлі вимушено (ось тут доречним буде означення «відчай») зачіпає те, на що існувало півстолітнє «табу».
Призупинення дії угоди зі сфери ядерної безпеки як відповідь на загострення стосунків в інших, неядерних, сферах - пречудова ілюстрація до картинки політичної деградації «команди Путіна» порівняно з «командами» усіх генсеків ЦК. Щоб уникнути політичного краху чинне кремлівське керівництво змушене ламати усталену за півстоліття практику стосунків між двома найбільшими ядерними державами світу, вперше прямо ставить стан стосунків щодо ядерної безпеки у залежність від стану політичних стосунків. Досі жоден кремлівський вождь не наважувався і не міг наважитися на таке. Ось вам принципова різниця між професійним політиком, яким завжди був генеральний секретар ЦК КПРС, від професійного «чекіста», який став президентом країни, але так і не зміг стати політиком. Сьогодні ми маємо конкретне підтвердження того, що цей «кульбіт» російської історії – те, що країну очолили професійні чекісти замість професійних політиків – є найбільшою трагедією Росії як держави за всю її попередню п’ятсотлітню історію.
Повернення до «холодної війни». Гібридної
Неможливо припустити, що «команда» Путіна не розуміє, до якого небезпечного для себе і кардинального політичного розвороту вдається. Які б слова при цьому не промовлялися, яке б обґрунтування призупинення дії угоди про утилізацію плутонію не висували у Кремлі, суть такого кроку від американців не сховати. У Вашингтоні багато чого не розуміють з того, що відбувається у кремлівських верхах, але тут все сказано ясно: ядерну безпеку в світі Кремль прямо пов’язує з існуванням чинного політичного керівництва в Росії. Тобто: або ми, конкретні особи, будемо правити в Кремлі і як гарантію цього матимемо одне з двох провідних місць у світовій політиці, або ядерної безпеки у цьому світі не буде. Оце і є справжній ультиматум Кремля.
У світовій історії можна віднайти безліч прикладів, коли вожді тієї чи іншої держави ставили особисті шкурні інтереси вище за будь-що і будь-кого. Але ніколи ще цього не робили лідер (лідери) ядерної держави. Хоча, даруйте, є така країна і такий лідер – Північна Корея і Кім Чен Ин. Там вже давно шантажують світ ядерною бомбою, вимагаючи за її незастосування гарантію недоторканості режиму, а також постачання харчів, аби корейські комуністи убезпечили себе від голодного бунту підданих. В останні два роки частенько наші публіцисти емоційно порівнювали Путіна і Росію з КНДР і Кім Чен Ином. Але то все-таки були емоції і публіцистична запальність. Та й не може (принаймні, поки що) КНДР знищити увесь світ. А тепер такі порівняння стають цілком серйозними.
Досі Росія могла сваритися (протистояти) США у багатьох питаннях, причому сваритися страшно, принципово, «криваво», як-от у Сирії чи Україні, але допоки між Росією та США була співпраця в сфері ядерної безпеки, не можна було говорити про глобальний розрив стосунків.
Російсько-американські угоди у цій сфері діють і зараз, тому чисто формально не можна говорити, що вся конструкція, вибудувана політикою розрядки, вже зруйнована. До цього ще не дійшло. Навіть угода про утилізацію плутонію тільки призупинена, а не скасована, і Росія обіцяє не використовувати надлишки плутонію для створення нових запасів ядерної зброї. Однак перший крок до зруйнування вже зроблений, буде і другий, і третій, оскільки США ультиматуми-попередження не виконуватимуть, а навпаки – тільки посилюватимуть тиск на Росію. А Кремль робитиме ці кроки, тому що впевнений (і має рацію): загальна тенденція до виключення ядерного фактора з переліку геополітичних «аргументів» Кремля є політично небезпечним для нього, оскільки інших у нього у глобальному протистоянні із Заходом просто нема. І сьогодні тільки у погрозах виходу з угод у сфері ядерної безпеки чинний політичний режим у Кремлі бачить можливість домогтися у Заходу гарантій свого існування. Питання про владу для кремлівських небожителів завжди переважали будь-які національні чи загальносвітові інтереси.
А тому ми можемо констатувати: світ не став ближчим до ядерної війни від того, що призупинена угода про утилізацію плутонію, чи від того, що до США висунули якісь там ультимативні вимоги, які вона вочевидь не виконуватиме, але стався остаточний (у сенсі - до повної зміни влади в Кремлі) розрив стратегічних відносин США та Росії. Ніякого прогресу у справі ядерної безпеки між Росією та США не буде, поки Путін у Кремлі. Хоч би регресу не було. Отже, нова «холодна війна», точніше – її особливий та швидкоплинний, «гібридний», варіант, ознаки наближення якої ми так часто відзначали в останні два роки, відтепер стала доконаним фактом, вона – спалахнула.
Юрій Сандул. Київ
