Американські уроки для 25% українців

Як Україні не повторити досвід поляризації США після перемоги Трампа на виборах?

Через два з половиною роки після президентських виборів у США серед оголошень про пошук співмешканців житла у тому ж Нью-Йорку залишається чимало таких, у яких поряд із переліченням переваг помешкання та щомісячної плати за комунальні послуги буде дописано: “Прихильникам Трампа не турбувати!”

ЗЕМЛЕТРУС НА ІМ’Я ТРАМП

У США вночі з 8-го на 9-те листопада 2016-го року штати один за одним почали фарбуватися у червоний колір, а десятки мільйонів американців, які спостерігали за підрахунком голосів у телетрансляції, застигли у заціпенінні. Всупереч соціології, всупереч прогнозам та очікуванням, впевнено перемагав кандидат з-поза традиційної політичної системи. Цій миті передували багато місяців виборчої кампанії, у якій він своєю поведінкою (мабуть, навіть більше, ніж змістом своїх слів) налаштував проти себе ліберальну, інтелігентну аудиторію, яка перебувала у стані перманентного шоку, зокрема від його жартів “нижче пояса”. Вони були переконані, що така людина не переможе, бо просто не може перемогти, такий не може бути президентом!

Сейсмічні хвилі від перемоги Трампа тоді змусили здригнутися весь світ, включно з Україною. Але найболючішого удару цей тектонічний зсув завдав самому американському суспільству. Воно вийшло із тих виборів глибоко розділеним, і особливих ознак подолання цієї поляризації не видно й досі.

У пастку власних упереджень, насправді, потрапили не лише прихильники Трампа, але і його опоненти. Вони “накрутили” себе до такого ступеня, що опинилися у власній інформаційній “бульбашці”, наповненій перебільшеннями, емоційними реакціями, панічними сценаріями та й просто відвертими фейками.

ЧОРНА ДІРА АМЕРИКАНСЬКОЇ “ЗРАДИ”

На відміну від України, де платформою громадянської політичної публіцистики стала соціальна мережа Facebook, у США, як і в ряді країн Заходу, таку роль відіграє мікроблог Twitter. Ще у травні 2017 року Зак Бошамп із американського VOX у своїй статті “Демократи ведуться на фейкові новини щодо Росії” дослідив світ опонентів Трампа у Твіттері. Він проаналізував дописи кількох популярних користувачів, які щоденно розганяли “зраду по-американськи”: колишньої британської депутатки та письменниці Луїз Менш, колишнього співробітника Агентства національної безпеки США Джона Шиндлера та фотографа Клода Тейлора.

У критиці, звісно ж, немає нічого поганого. Проте особливістю цих користувачів було те, що вони розповсюджували не просто критику, а маніпулятивну, конспірологічну, нічим не підтверджену інформацію. Мовляв, Трамп от-от подасть у відставку через “російський скандал”. Або про те, що тодішній спікер Палати представників Пол Райан – зрадник, бо не хоче розслідувати зв’язки Трампа з Росією. Або, наприклад, історію про те, що радник виборчої кампанії Трампа із зовнішньої політики Картер Пейдж у липні 2016 року їздив до Москви, аби особисто доставити відеозапис зі зверненням Трампа, який обіцяє повернути зовнішню політику США в бік Росії у разі підтримки Кремлем на виборах.

Проблема ж полягала у тому, що всі ці безпідставні вигадки ідеально задовольняли упередження частини американської аудиторії, налаштованої критично до чинного президента США. Яка різниця, правдива інформація чи ні, якщо вона відповідає вашим поглядам? Повідомлення цих осіб здобували та здобувають сотні тисяч репостів, навіть незважаючи на спростування. У різний час на них, як на джерело інформації, посилалися навіть впливові політики, колишні члени адміністрації Барака Обами, а New York Times дали Луїз Менш написати колонку, таким чином легітимізувавши її у класичних ЗМІ.

У висновках свого дослідження Бошамп застеріг американських лівих та лібералів від потрапляння в ту саму пастку, в яку потрапили 2016 року прихильники Трампа, які почали читати всякі псевдоновини: “Брайтбарт”, “Інфо Війни” та інші сумнівні джерела. Саме така неперевірена інформація щоденно “накачувала” протрампівську аудиторію параноєю та упередженнями, і, врешті-решт, зробила його президентом. Бошамп справедливо зауважує, що ця чорна діра упереджень стає на заваді справжнім розслідуванням та дійсному пошуку фактів. У тому числі – у тій-такі історії зі втручанням Росії у внутрішню політику США. 

ПРОЙТИ ВЛАСНИЙ ТЕСТ НА КРИТИЧНЕ МИСЛЕННЯ

За два роки після інавгурації Дональда Трампа розслідування спецпрокурора Роберта Мюллера, яке ставило на меті дослідити зв’язки його виборчої кампанії з Кремлем, не знайшло достатніх фактів, аби говорити про змову американського президента з Росією. Справді, Мюллер знайшов грандіозне за розмахом, злочинне втручання Росії в американські вибори, за що ряду росіян навіть висунуті звинувачення. Мюллер також виявив багато бруду всередині команди Трампа, але фактів, достатніх для встановлення факту злочину – ні. Його розслідування лише ще більше поглибило депресію тієї частини американців, які проковтнули гачок власної паніки та упереджень.

Які висновки варто винести українській аудиторії соцмереж з американського досвіду?

В епоху дикого нерегульованого інтернету потрібно з великим сумнівом та недовірою ставитися до будь-яких безпідставних емоційних тверджень, які ми зустрічаємо у мережі. Тричі перевіряти інформацію, навіть якщо вона надходить із репостів та лайків ваших друзів та рідних. Довіряти перевіреним джерелам, професійним засобам масової інформації, які цінують власну репутацію, а не першим-ліпшим “зливним бачкам”. Ставити під сумнів власні упередження. Ба більше: уважно слідкувати – хто намагається маніпулювати нашими емоціями. Користуватися правилом чотирьох “НЕ” українського дипломата Дмитра Кулеби: не дивуватися нічому, не вірити в інформацію з першого погляду, не брати все близько до серця й не поспішати з оцінками. В іншому випадку аудиторія, яка вважає себе розумнішою за прихильників популістів, ризикує не пройти власний суворий тест на критичне мислення.

Схоже, глобальний процес полягає у тому, що нові комунікативні технології залучають до політики сегменти суспільства, які раніше не брали участі у політичному житті. Найголовнішим чином, так звану групу “disconnected” (англ. “відключені” – соціологічний термін на позначення громадян, які перебувають у хронічній апатії та глибокій недовірі до усталеної політичної системи). Передбачити, куди приведе такий процес, – поки що складно. Ця група схильна до популізму, легко вірить у гасла “за все хороше, проти всього поганого”, здатна обирати несподіваних кандидатів. Залишається сподіватися, що цей процес сприятиме не лише включенню “відключених” до політичного життя, але й не призведе до відключення критичного мислення у всіх інших.

Георгій Тихий, Нью-Йорк