Гандбол: як повернути Україну до гри

Підсумки виступу збірної України на чемпіонаті Європи з гандболу викликали сумні думки та яскраві спогади.

Нагадаю, що наша чоловіча збірна програла в групі всі три матчі (Сербії – 23:31, Франції – 23:36, Хорватії – 25:38) та вибула з турніру. Після цього з команди пішов головний тренер – німецький фахівець Міхаель Біглер. Власне, ніхто і не сподівався на інший результат – адже сьогодні український гандбол перебуває в досить плачевному стані.

Читайте також: Збірна України з гандболу після третьої поразки достроково залишає Євро-2022

Український гандбол – реальна сила за радянських часів

Але ж свого часу Україна в гандболі була дуже потужною силою. І гра в ручний м’яч була надзвичайно популярною на наших теренах. Я виріс у Запоріжжі й добре пам’ятаю, як ми пишалися тим, що наше місто було єдиним (крім Москви), яке мало дві команди у Вищій лізі чемпіонату СРСР – ЗМетІ (потім – ЗІІ) і ЗАС. Завдяки цьому щороку одне з кіл чемпіонату Союзу неодмінно проходило в Запоріжжі. Трибуни палацу спорту «Юність» завжди були заповнені вщент. Азартна й захоплююча гра у виконанні кращих майстрів країни була в нашому місті популярнішою навіть за футбол.

Українські гандболісти були потужною силою на радянській та міжнародній арені. Представники України входили до складів збірної СРСР, що вигравали Олімпійські ігри: чоловіки – тричі, жінки – двічі. Також ставали чемпіонами світу: чоловіки – двічі, жінки – тричі. А ще в активі чоловічої збірної СРСР – одне олімпійське срібло та два срібла чемпіонатів світу; а жіноча збірна здобувала одну бронзу Олімпійських ігор та на мундіалях – два срібла й одну бронзу. Великий внесок у ці перемоги та медалі зробили українські майстри Михайло Іщенко, Сергій Кушнірюк, Юрій Лагутін, Олександр Шипенко, Зінаїда Турчина, Людмила Бобрусь, Лариса Карлова, Тетяна Макарець та багато інших.

Сергій Кушнірюк

У складі жіночої збірної СРСР, що виграла золото ОІ-1976 у Монреалі з 14-ти гравців 10 були з України. І в цьому не було нічого дивного, якщо згадати феноменальний київський «Спартак» під орудою легендарного тренера Ігоря Турчина – клуб, який 20 разів вигравав чемпіонат СРСР (1969-1989) та 13 разів (рекорд) перемагав у Кубку європейських чемпіонів. За видатні здобутки у спорті Ігор Турчин та його команда занесені до Книги рекордів Гіннеса.

Чоловічі клуби з України ставали призерами чемпіонатів СРСР: ЗАС двічі брав срібло і двічі бронзу, ЗІІ – 1 раз став віце-чемпіоном та 6 раз – бронзовим призером. У 1983 році клуб ЗІІ під керівництвом Семена Полонського виграв Кубок ЄГФ (нині – Ліга чемпіонів), а 1985 року був фіналістом цього турніру.        

Єдиною олімпійською медаллю незалежної України в ігрових видах спорту залишається «бронза» жіночої гандбольної команди Леоніда Ратнера в Афінах-2004. 

Читайте також: Міхаель Біглер залишив посаду наставника збірної України з гандболу

Як Харків став одним з «батьків» гандболу

Ба більше: сьогодні мало хто в нашій країні знає, що у гандбол в Україні почали грати ще 1909 року – у Харкові, де працював видатний педагог чеського походження Едуард Мали. Він добре знався на грі «газена», в яку в Чехії грали з 1890 року, та практикував її у харківському товаристві «Сокіл». А згодом поєднав правила «газени» з датською грою «хандболд», яку вигадав 1898 року Хольгер Нільсен, викладач фізичного виховання реального училища міста Ордруп. Мали випередив свій час, створивши 1914 року правила гри в гандбол 7х7 – адже ще багато років у світі переважно культивували гандбол 11х11.  

На жаль, у силу багатьох причин в останні десятиріччя гандбол в Україні істотно занепав – як, власне, всі ігрові види спорту. Про колишні успіхи та славу давніх зірок ми сьогодні лише згадуємо з ностальгією та заздрістю.

Чому так сталося? Перш за все, тому, що український спорт інерційно працює за радянською системою розвитку спорту – у той час, коли країна давно живе у зовсім інших політичних та економічних координатах. Наш спорт гостро потребує реформування, розумного регулювання відносин державного, муніципального та громадського секторів у розвитку спорту вищих досягнень, масового та дитячого спорту. А поки ми біжимо на місці та радіємо все більш рідким успіхам, які трапляються не завдяки, а всупереч.

Потенціал гандболу дуже великий. Це азартна та видовищна командна гра – з динамічним розвитком подій, безперервним ходом боротьби, що вимагає блискавичних рішень, з великими швидкостями та гарячими пристрастями. Водночас це дуже демократична гра, яка відкрита для хлопців та дівчат, яка не потребує особливих умов та коштовної екіпіровки.  

Та чи є в українського гандболу майбутнє? Чи є можливість повернення до славетних здобутків старих часів? Чи є в нас люди, здатні здійснити необхідні дії, хто бачить перспективи та має відповідну візію?

Читайте також: Тренер українських гандболістів Лочман: Наша велика мета - Олімпіада

Великий гандбол починається зі школи

У пошуках відповіді на це запитання я згадав про Євгена Петрушевського, віце-президента Федерації гандболу України, з яким колись познайомився на одному з турнірів.Знав його як спортивного менеджера та науковця. З одного боку – майстер спорту СРСР та України, який у складах різних гандбольних клубів був чемпіоном СРСР, України, Угорщини. З другого – доктор філософії, автор понад 20 наукових публікацій та 3-х навчальних програм. А ще до того – Заслужений працівник фізичної культури і спорту України, член Національного Олімпійського Комітету України (член комітету НОК «Інновації в спорті»).

З’ясувалось, що два роки тому Петрушевський ще став начальником Управління фізичного виховання та спорту Комітету з фізичного виховання та спорту Міністерства освіти і науки України.

Втім, справа не в регаліях та посадах, а в тому, що Євген Петрушевський – досвідчений фахівець, водночас практик і теоретик, який працює і в сфері спорту вищих досягнень, і в галузі шкільного та вузівського спорту. Як науковець, він схильний до системного аналізу явищ, до визначення цілей, постановки завдань та пошуку шляхів їх розв’язання. А також пильно вивчає міжнародний досвід та добре орієнтується в сучасних світових тенденціях розвитку спорту загалом та гандболу зокрема. Отже наше спілкування виявилось цікавим та змістовним.

Виходячи з сьогоднішніх реалій, Петрушевський бачить основу розвитку українського гандболу в системі середньої шкільної освіти – там, де навчаються біля 4 млн. дітей, з яких лише десята частина сьогодні займається спортом.

Євген Петрушевський

Він впевнений, що метою взаємодії спортивних федерацій та закладів загальної середньої освіти є розвиток та популяризація спорту, оновлення концепції проведення уроків з фізичної культури у школах, залучення дітей шкільного віку до систематичних занять фізичною культурою та спортом. На виході ми отримаємо стратегічні результати – забезпечення фізичної активності дітей та формування здорової нації. А кращі спортсмени з дитячо-юнацького гандболу стануть добрим резервом для команд спорту вищих досягнень.

Сучасний український гандбол має гостру потребу в посиленні державної підтримки його дитячого-юнацького напрямків; у правовому супроводі та стимулюванні спонсорства; у зміцненні нормативної і фінансової бази спортивних шкіл усіх типів і видів; у матеріальному стимулюванні праці тренерів та інших фахівців.

Ще раз підкреслюю: тези Євгена Петрушевського є не абстрактними міркуваннями вченого, а дорожньою мапою для практичної діяльності, націленої на результат.

Його конкретні пропозиціїя планую викласти у подальших матеріалах. А наразі хотів, перш за все, нагадати про нашу гандбольну спадщину, якої ми маємо бути гідними.

Ігор Левенштейн, спортивний журналіст

Фото: Getty Images, ФГУ