Іспанія – не Росія, а Каталонія – не Чечня
Каталонія – автономна провінція Іспанії (столиця – Барселона) – знову привернула увагу світових ЗМІ. Тамтешній місцевий парламент спочатку ухвалив закон про проведення 1 жовтня референдуму щодо незалежності (тобто, виходу зі складу Іспанії), а за кілька днів – закон, що встановив механізм дій на випадок, якщо учасники референдуму проголосують за відокремлення.
Уряд Іспанії, звісно, засудив дії каталонців, а Конституційний суд країни визнав закон про проведення референдуму нечинним, а прокуратура Іспанії навіть оголосила, що висуватиме карні обвинувачення щодо тих депутатів у Барселоні, які голосували за рішення, а також щодо тих представників регіонального уряду Каталонії, які підписуватимуть рішення щодо референдуму.
Виглядає все аж надто драматичним, мало не початком громадянської війни (котру у Барселоні, звісно, називатимуть війною за незалежність Каталонії), однак насправді драматизм тут явно перебільшений.
Бажання Каталонії здобути державну незалежність від Іспанії проявляється давно, і вже не раз справа доходила до референдумів. Щоправда, ці референдуми, спочатку оголошені як обов’язковими, потім перекваліфіковували у консультативні. У Вікіпедії є навіть окрема стаття «Референдуми щодо незалежності Каталонії» (саме так, у множині), де ці референдуми оцінюються як «серія консультативних неофіційних місцевих референдумів у 2009 та 2010 роках, на які виноситься питання щодо утворення незалежної від Іспанії Каталонії». Їх підсумки, на перший погляд, просто вражаючі: більше 95% голосів «за» незалежність. У листопаді 2014 року каталонський парламент вже пробував провести загальний референдум про незалежність, однак під тиском Іспанії його перейменували на опитування, яке не мало юридичної сили (тоді 80% сказали «так» незалежності). Однак, мало того, що референдуми були неофіційні, консультативні, у них брали участь десь приблизно 30% тих, хто має право голосу. Тож, якщо референдум 1 жовтня й буде проведений, і він буде офіційним, його результат сьогодні не виглядає легко передбачуваним.
Насамперед, варто розуміти, що прагнення каталонців (принаймні, їх частини) жити окремо від решти Іспанії – це все-таки не пресловутий сепаратизм, про який ми, українці, маємо тверде уявлення з нашого власного досвіду. 18 червня 2006 року на всенародному референдумі каталонці проголосували за Новий Статут Автономії, в якому, зокрема, є такі визначення, як ««національна реальність у складі іспанської держави», а каталонці названі «окремою нацією». Каталонці мають самобутню, властиву тільки їм, мову (оголошену офіційною нарівні з іспанською) та культуру, в минулому (в середньовіччі) Каталонія була незалежним державним утворенням. Тобто, порівнювати Каталонію з українським Донбасом чи «Новоросією» може тільки повний невіглас або пропагандист-маніпулятор.
Російська пропаганда із запалом підхопила тему каталонського референдуму. Мотиви росіян очевидні: Кремль прагне на повну використовувати будь-які події в Європі, які можуть збурити там політичну ситуацію, і не тільки з пропагандистською метою. Тому сьогодні матеріали російських ЗМІ, присвячені Каталонії, зумисне змальовують ситуацію як щось вибухове, таке, що ось-ось переверне з ніг на голову всю Іспанію і всю об’єднану Європу. Із задоволенням смакують ті моменти, де хтось щось сказав різке, непримиренне, радикальне. Загалом, характер публікацій мало чим відрізняється від репортажів з лінії фронту на якійсь війні.
Пропагандистські бажання Кремля зрозумілі, але все-таки головні питання – що далі, які наслідки для миру в Європі матиме можливе рішення каталонців відокремитися від Іспанії? – нас цікавлять.
Найперше – нічого вибухового чи раптового зриву в ситуації не буде. Оскільки в арсеналі іспанського уряду нема таких «аргументів» утримання цілісності країни, які застосувала, приміром, Росія проти Чечні, то процес отримання Каталонією повної державної незалежності триватиме (якщо не зупиниться) дуже повільно, хоча, безумовно, і з гарячими емоціями. Будуть домовлятися, передомовлятися, торгуватися, сперечатися у ЗМІ і судах, мітингувати, обзивати один одного нехорошими словами, інтригувати, багато чого подібного буде, але воювати «Градами» не будуть. Не той, як-то кажуть, менталітет. Європейці, а каталонці, звісно ж, - це європейці, надто цінують мир, спокій, матеріальний добробут та інші здобутки демократії та європейської цивілізації, щоб хапатися за автомат. Інколи така невойовничість, толерантність і (образно) міщанство йде на шкоду, коли йдеться про необхідність давати негайну і жорстку відсіч тим, хто не сповідує такі цінності, але зараз не такий випадок.
Показово, що прихильники виходу Каталонії зі складу Іспанії водночас постійно підкреслюють, що нова держава обов’язково має бути частиною об’єднаної Європи, тобто – членом Євросоюзу і НАТО, навіть вносять це застереження у текст запитань, що пропонуються на референдумах. Така безумовна прихильність каталонських націоналістів до загальноєвропейських цінностей у будь-якому випадку гарантує, по-перше, відсутність масштабних кривавих зіткнень з Іспанією, по-друге – те, що можлива незалежність Каталонії (колись, у неблизькому майбутньому) аж ніяк не стане фактором руйнації об’єднаної Європи.
Юрій Сандул, Київ
