13 грудня. Пам’ятні дати

Андрій Первозваний – один із дванадцяти апостолів та перших учнів Ісуса Христа. Він був простим рибалкою, коли його, так само як і старшого брата Симона-Петра, покликав за собою Христос. За переказами, апостол Андрій проповідував християнство балканським та причорноморським народам, зокрема скіфам, і був розіп’ятий за наказом римського магістрату у грецькому місті Патри на косому хресті. Андрія зазвичай зображують з цим хрестом – символом його мученицької смерті, а сам хрест називають «андріївським». Існує легенда, що саме апостол Андрій Первозванний нібито пророкував, що на місці нинішнього Києва буде споруджено «град великий із багатьма церквами». Про це йдеться і в «Повісті временних літ». Свято Андрія в народі ще називали Калитою і воно вирізнялося великою кількістю обрядодій. Так само, як  «Катерини» вважали дівочим святом, «Андрія» – парубоцьким і воно було логічним продовженням молодіжних гулянь, де юнаки і дівчата обирали одне одного для майбутнього подружнього життя. Калетою називався обрядовий корж, що пікся з пшеничного борошна. Випікали калету так, щоб вона була сухою і важче відкушувалась, щедро обмащували медом, й обсипали маком. Підв’язували червоною стрічкою до сволока, а потім парубки по черзі мали відкушувати того коржа – «кусати калету». Це була справа не легка й забарна, до того ж супроводжувалася веселими коментарями, жартами,  сміхом. У цей день жінки намагалися не пекти хліба, не шити й не прясти. Дівчата на Андрія багато ворожили, завбачуючи свою долю. Наприклад, ловили в курнику півня і курку, зв’язували їхні хвости і, щоб заспокоїлися, накривали решетом, а потім відпускали, дивлячись, хто кого перетягне: якщо курка, то в майбутній родині верховодитиме жінка, а коли півень – чоловік. Цього дня спостерігали за погодою. Якщо до цього дня сніг не випав – зима буде теплою, а як з’явився – довгою і холодною. А ще казали: «На Андрія треба кожуха-добродія».

Ювілеї дня:

200 років від дня народження Ернста Вернера фон Сіменса (1816-1892), німецького електротехніка і підприємця, винахідника, члена Берлінської академії наук, засновника і головного власника великих електротехнічних концернів у Німеччині. В 1853-1856 рр. побудував телеграфну лінію від Петербурга до Севастополя. Винайшов машину для накладання на дроти гумової ізоляції, запропонував циліндричний якір 2Т-подібного перетину для електричної машини (1856). Створив ртутний еталон супротиву (1860). В 1879 побудував на Берлінській промисловій виставці першу в світі електричну міську залізницю – трамвай.

160 років від дня народження Миколи Карповича Садовського (справж. – Тобілевич; 1856-1933), українського актора і режисера, одного з корифеїв українського театру. В історії української культури важко знайти сім’ю, яка б дала одночасно таке сузір’я талантів, як скромна хутірська сім’я Тобілевичів. Четверо з шести дітей Тобілевичів пов’язали власне життя з українським театром: драматург і актор Іван Карпенко-Карий, актори Микола Садовський та Панас Саксаганський, їхня сестра, відома актриса Марія Садовська-Барілотті. Найдіяльнішим серед Тобілевичів був Микола Садовський. Він народився в с. Кам’яно-Косуватому на Херсонщині. Батько Карпо Адамович походив із зубожілих дворян, служив прикажчиком у панських маєтках. Мати Євдокія Зіновіївна була кріпачкою, яку викупив з неволі Карпо Тобілевич. Вона мала чудове ліричне сопрано, і діти чимало пісень чули саме в її виконанні. «Університети» почалися для Миколи в 1864 році з Бобринецької повітової школи, потім були гімназія в Херсоні, Єлисаветградське реальне училище. З Бобринця бере початок дружби з Марком Кропивницьким, який часто заходив до родини Івана Карпенка-Карого, де мешкав і Микола Садовський. Вони втрьох утворювали музичне тріо, де Микола грав на віолончелі. У 1877 році розпочалася війна з Туреччиною, і Микола пішов добровольцем на фронт. Брав участь в обороні Шипки, дійшов до Константинополя, був нагороджений Георгіївським хрестом. З війни повернувся унтер-офіцером, служив у Бендерах (Бессарабія). Без театру Садовський жити не міг, тому організував при офіцерському зібранні драматичний гурток, де й зустрівся з дружиною артилериста Марією Адасовською-Хлистовою, що пізніше взяла собі сценічне прізвище Заньковецька. Відтоді почалася історія їхньої співпраці, а також кохання – пристрасного, часом драматичного. Заньковецька була однолюбом, а Микола Садовський любив «стрибати в гречку». Потім були сцени, сльози, сварки, вмовляння, Микола Карпович падав на коліна і запевняв Марію, що «…я крім тебе, кицюню, нікого не кохаю». Так траплялося безліч разів, аж поки обоє остаточно не зрозуміли, що ліпше жити порізно. У 1882 році Кропивницький створив свою трупу, актором якої був Садовський, а роком пізніше Садовський стає директором, а Кропивницький – головним режисером.  В українському репертуарі Садовський дебютував в ролі Миколи в «Наталці Полтавці». А загалом українському театрові Микола Садовський віддав сорок років життя, зігравши за цей час кількасот ролей. Довелося мандрувати по широких просторах від Балтики до Каспію, від Варшави і аж за Урал. У 1905 році Садовський очолює театр в Галичині, а в 1907 створює в Києві постійний український театр, що проіснував 14 років. У 1921-1923 роках Садовський жив за кордоном, у Празі, куди емігрував разом з армією Петлюри. Тільки завдяки клопотанню Гната Юри та Олексія Ватулі йому вдалося одержати дозвіл на повернення в Україну. В 73 роки він знявся у фільмі «Останній лоцман» (1929). Знімався без дублера. Коли пірнув у холодні дніпровські хвилі, всі завмерли. Випірнувши, дід закричав: «Та знімайте ж, чорт би вас забрав!» (Микола Карпович взагалі був дотепником, за словом у кишеню не ліз). Оцінюючи акторську діяльність Садовського, Людмила Старицька-Черняхівська писала: «Як артист Садовський глибоко національний український талант. Краса його – народність його. Кожний художник-маляр має свій колорит, і той колорит надає відому красу і оригінальність його творові. Такий колоритний артист і Садовський. По силі драматичної передачі психології людини, по колоритності гри він має мало собі рівних серед артистів російських. Це чисто український національний театр».

105 років від дня народження Трюґве Хаавельмо (1911–1999), норвезького економіста, лауреата Нобелівської премії з економіки (1989). Ученого називали «батьком» сучасної економетрики. Саме проблемам цієї науки він присвятив докторську дисертацію та подальші наукові праці. Серйозною віхою стала й публікація книги «Вчення про теорію економічної еволюції» (1954) – піонерне дослідження можливих причин слабкого розвитку економіки країн, що розвиваються в порівнянні з іншими країнами. 30 останніх років свого життя вчений працював над теорією капіталовкладень і економічного зростання. Трюґве Хаавельмо досить скептично сприйняв повідомлення про нагородження Нобелівською премією: він дуже скромно оцінював власні заслуги, та й взагалі, критично ставився до нагородження вчених.

90 років від дня народження Ярослава Романовича Дашкевича (1926-2010), українського історика, археографа, доктора історичних наук, керівника Львівського відділу Інституту української археографії та джерелознавства НАН України. У науковому доробку вченого понад 1600 наукових праць з української історіографії, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, сходознавства, українсько–вірменських, українсько–турецьких, українсько–єврейських відносин тощо. Народився Ярослав Дашкевич у Львові. Походив зі шляхетської родини Корибут–Дашкевичів. Батько – Роман Дашкевич, генерал–хорунжий армії УНР, адвокат, керівник спортивно–патріотичних товариств у міжвоєнній Західній Україні. У 1943–му емігрував до Австрії. Мати – Олена Степанів, легендарна хорунжа УСС, четар УГА, учителька гімназії та діячка «Рідної школи» в міжвоєнне двадцятиліття, згодом доцент Львівського університету. У 1944–му закінчив академічну гімназію, рік навчався у Львівському медичному інституті, вищу освіту здобув на філологічному факультеті Львівського державного університету імені Івана Франка за спеціальністю «Українська мова і література». У грудні 1949 року Ярослава Дашкевича заарештувало МДБ, засуджений на 10 років позбавлення волі. Після звільнення у 1956 – часто залишався без роботи (за період до 1990 року – 13 років вимушеного безробіття). Був одружений із Людмилою Шереметьєвою–Дашкевич (1946–2005), відомою дисиденткою, соратницею В’ячеслава Чорновола. Кандидатську дисертацію «Армянские колонии на Украине в источниках и литературе XV—XIX веков: (Историографический очерк)» довелося захищати в Інституті історії АН Вірменської РСР у Єревані. Дашкевич стає відомим у світі україністом, знавцем історії Сходу. У 1990 році очолив Львівське відділення Археографічної комісії АН України, на основі якої у 1992 було утворене Львівське відділення Інституту української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського АН України. «Ярослав Романович був чимось більшим, ніж просто людиною, яка передає свій багатющий досвід, – каже найактивніший послідовник Дашкевича у Києві історик Ярослав Федорук. – За двадцять років нашої співпраці, починаючи з 1990 року, він пробуджував у нас відповідальність перед історичним джерелом, безкомпромісність у правді та любов до України». Мирон Капраль, доктор історичних наук, зазначає, що Дашкевич «не терпів графоманів, міфотворців та непрофесіоналів від історії».

Роковини смерті:

550 років з дня смерті Донателло (власне Донато ді Нікколо ді Бетто Барді; 1386-1466), італійського скульптора, представника Раннього Відродження. Автор знаменитої кінної статуї кондотьєра Гаттамелати в Падуї, монументальних статуй пророків для бокового порталу флорентійського собору та ін.