25 листопада. Пам’ятні дати

25.11.2016 08:00 5736

Сьогодні з ініціативи ООН відзначається Міжнародний день боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок

У 1999 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 25 листопада Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок й запропонувала урядам, міжнародним і неурядовим організаціям проводити в цей день заходи, спрямовані на привернення уваги громадськості до цієї проблеми. Дата 25 листопада була вибрана в пам’ять про сестер Мірабаль – політичних активісток, забитих до смерті палицями таємною поліцією за наказом диктатора Домініканської Республіки Рафаеля Трухільо в 1960 році. ООН зазначає, що жінки і дівчатка піддаються насильству, як у мирний час, так і під час збройних конфліктів – з боку держави, суспільства, родичів. Насильство щодо жінок не обмежене рамками будь-якої конкретної політичної або економічної системи. Воно існує в будь-якій країні, не визнає кордонів матеріального добробуту, раси і культури. Структури домінування, на яких ґрунтується насильство, глибоко вкорінені в суспільстві. Досвід або загроза насильства повсюдно перешкоджають жінкам в повній мірі здійснювати свої права людини і користуватися ними. Саме тому жінки об’єднуються, щоб протистояти цій проблемі. Згідно з даними Фонду народонаселення ООН, в Україні фізичному насильству піддаються 4 млн жінок, а сексуальному – 1,8 млн. Утім, реальна кількість постраждалих значно вища, оскільки потерпілі часто не повідомляють про те, що зазнали насильства. Цього року широкого розголосу набула всеукраїнська соціальна флешмоб-акція щодо проблеми гендерно зумовленого насильства #‎яНеБоюсьСказати, розпочата громадською активісткою і журналісткою Анастасією Мельниченко у соціальній мережі Facebook. Подібні акції час від часу відбуваються в інших країнах та в світі. Наприклад, відома акція Міжнародний флешмоб проти насильства над представницями жіночої статі, що проходила під хештегом ‪#‎RedMyLips – жінки фарбували губи червоної помадою, та розміщували свою фотографію у соціальні мережі.

Ювілеї дня:

178 років від дня народження Івана Семеновича Нечуя-Левицького (справж. – Левицький; 1838–1918), українського письменника. Автор відомих повістей «Микола Джеря», «Дві московки», «Причепа», «Кайдашева сім’я», «Старосвітські батюшки та матушки», величезної кількості публіцистичних і літературно-критичних статей. Нечую-Левицькому належать і драматичні твори – комедії «На Кожум’яках» (1875, в переробці М. Старицького під назвою «За двома зайцями» йшла на сцені українського театру з 1883 року), «Голодному й опеньки м’ясо», історичної драми «Маруся Богуславка». Він брав участь (разом з П. Кулішем та І. Пулюєм) у перекладанні першого повного видання Біблії українською мовою. Народився майбутній письменник на Черкащині в сім’ї священика. Закінчив духовну семінарію та духовну академію, але від духовної кар’єри відмовився. Викладав у Полтавській духовній семінарії, вчителював у гімназіях Каліша, Седельця, Кишинева. У 1885 році вийшов у відставку, оселився в Києві, віддавшись літературній праці.

125 років від дня народження Клима Лаврентійовича Поліщука (1891-1937), українського письменника, публіциста, автора історичних романів. Народився в містечку Краснопіль Житомирського повіту Волинської губернії (нині Житомирська область). Навчався в Петербурзі, потім повернувся в Житомир, де в серпні 1914 року був заарештований за «мазепинську» діяльність і висланий за межі України. 1920 року емігрував до Польщі, де у Львові познайомився зі своєю майбутньою дружиною – письменницею Галиною Орлівною (справж. прізв. Мневська). Львівський період був дуже плідним для письменника. Він видає альманахи, організовує журнали, публікує свої вірші, оповідання, повість «Світ червоний», романи «Гуляйпільський батько» і «Отаман Зелений». У 1924 році Клим Поліщук із дружиною повернувся в Українську Республіку, яка на той час уже перебувала у складі СРСР. Письменник працював у державному видавництві, друкувався в періодиці. Арештований 4 листопада 1929 року, а в січні 1930-го рішенням Колегії ОДПУ СРСР був засуджений до 10 років ув’язнення в таборах (того ж 1930 року заарештована й вислана до Казахстану Галина Мневська). Відбував покарання в концтаборі Карлаг (4 роки) і на Соловецьких островах. Постановою окремої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року дістав найвищу кару (розстріл). Разом з великою групою діячів культури (Микола Зеров, Григорій Епік, Марко Вороний та інші) 3 листопада 1937 року розстріляний у карельському урочищі Сандармох. Реабілітований прокуратурою Харківської області 14 квітня 1992 року.

90 років від дня народження Пола Вільяма Андерсона (1926-2001), американського письменника-фантаста. Автор романів: «Зламаний клинок», «Хрестовий похід у небо», «Танцівниця з Атлантинди», «Король Іса», пенталогії «Зоряні ниви», циклу «Патруль часу». Лауреат семи літературних премій «Г’юго» і трьох премій «Неб’юла», премії ім. Толкієна.

Роковини смерті:

60 років тому пішов із життя Олександр Довженко – український кінорежисер, кінодраматург і письменник, класик світового кіно. Олександр Петрович Довженко (1894-1956), автор поза всяким сумнівом геніальної «Землі», прожив надзвичайно драматичне життя. У нього було важке дитинство – народився в багатодітній селянській родині на Чернігівщині, де з чотирнадцяти дітей вижили лише двоє – він та сестра Параска; буремна юність, що припала на часи національно-визвольних змагань. Навчався в Глухівському педагогічному інституті, потім переїхав до Києва: став студентом Київського комерційного інституту, слухачем Української академії мистецтв. Протягом 1918-1919 років воював проти більшовиків у лавах УНР. Декілька разів побував у полоні – у червоних та у поляків. Пережив чимало небезпек, навіть загрозу розстрілу. На початку 20-х років вступив до лав партії боротьбистів, служив секретарем у торгпредстві УРСР у Німеччині. Після повернення, в середині 20-х років «варився в котлі» харківських інтелектуалів, переважно літераторів, лідером яких був Микола Хвильовий. Усі вони наївно вірили, що в «Українського ренесансу», так само як і в України, велике майбутнє. То була хоч і важка, але продуктивна доба: на думки, на особистості, на таланти, на творчі осяяння.  Але зовсім скоро стало зрозуміло, що надіям українських романтиків не судилося справдитися – хвилями прокотилися Україною Голодомор і репресії. «Українське Відродження» стало «розстріляним Відродженням». Майже всі, хто оточував Довженка, були розстріляні, а ті, кого залишили живими – знищені морально. На його очах гинула не тільки світла мрія – гинула українська нація. І тут його «призвав», виокремив Сталін. І він довірливо пішов на той заклик. Мабуть саме відтоді й починається той трагічний і незворотний перелом у Довженковій душі.  Прикметно, що оплакуючи смерть Сталіна в 1953 році, Довженко писав: «Він відмітив мене». Цей священний пієтет до «вождя народів» був у Довженка до кінця днів. Щоденникові записи кінця 40-х – 50-х років часом важко читати – через хвалебні панегірики, через таврування «бездомних космополітів», «ворогів народу». Можна сказати, що це був період цілковитого самоосліплення та самонавіювання – найтрагічніший період біографії Довженка: «я щасливий», «ще ніколи я не був такий щасливий», «я люблю – Сталіна, будівників, мою Юліану» і т.д. і т.п.  Але тут же й інший рефрен: «як болить серце…», «який неймовірний біль…» Він мріяв якщо вже й не жити в Україні, то хоча б бути тут похованим, але, навіть у цьому, йому було відмовлено.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-