23 листопада. Пам’ятні дати

Митрополит Володимир (у миру Віктор Маркіянович Сабодан; 1935–2014) народився 23 листопада 1935 року в селі Марківці Летичівського району на Хмельниччині. З дитинства мріяв стати священиком. Власну мрію втілював у життя наполегливо, долаючи супротив атеїстичного соціуму – подібні кроки не віталися ані шкільним керівництвом, ані районним партійним начальством. На сім’ю тиснули, але ніщо не могло збити хлопця зі шляху служіння Богові. У 1958 році він закінчив Одеську духовну семінарію, у 1962 – Ленінградську духовну академію. Володимир вважався одним із найвпливовіших архієреїв РПЦ ще у радянський період. У 1990 році він зайняв друге місце на виборах патріарха Московського, поступившись Алексію ІІ. У 1992 році, після зміщення Архієрейським Собором УПЦ митрополита Філарета, УПЦ очолив Володимир. Філарет, не визнавши своєї відставки, утворив УПЦ (КП). Після смерті патріарха РПЦ Алексія ІІ, у 2009 році, Володимир мав великі шанси бути обраним новим патріархом РПЦ, однак відмовився, заявивши, що хоче постати перед Богом 121-м митрополитом Київським, а не 16-м патріархом Московським. Останні роки життя Блаженнішого були затьмарені не лише важкою хворобою, але й боротьбою різних угруповань усередині самої церкви, які ще за життя Володимира розпочали поділ влади; зазнавав він, як виявилося згодом, і тиску з боку тодішнього українського керівництва, що діяло інколи підступно, а інколи – цинічно і брутально, роблячи все, аби «прибрати» Митрополита подалі з очей. Але, попри тілесні страждання і внутрішньоконфесійні чвари, Митрополит Володимир до останнього залишався відданим Церкві й до останнього молився за долю України, являючи собою справжній зразок християнина – упокореного, але водночас і ревного перед Богом, відданого до останнього подиху своїй пастві. У непрості для Церкви часи, він, попри брак здоров’я та ізоляцію, знаходив у собі сили бути пастирем для всіх віруючих, однією лише своєю присутністю вгамовуючи пристрасті та нагадуючи про засадничі християнські цінності, носієм яких сам власне і був. Ще за життя він мав славу істинного служителя Божого,  але після свого відходу у вічність це стало ще більш очевидним. Нині багатьом віруючим  не вистачає його тихої лагідної усмішки, простоти і скромності, а також мудрої настанови, просякнутої по-справжньому християнським смиренням і любов’ю.

Щороку 23 листопада у Грузії святкують свято Святого Георгія Переможця. Свято є офіційним неробочим днем у Грузії. Згідно з житієм, святий Георгій народився в III столітті в сім’ї християн у Лідді (Палестина). Він був військовим, служив сотником при дворі імператора Діоклетіана. Але коли почались гоніння на християн, Георгій роздав усе своє майно жебракам і привселюдно оголосив себе християнином. Після цього його арештували і піддали нелюдським тортурам, які тривали декілька днів. Але як би не знущалися з нього вороги, Георгій дивовижним чином виходив із них неушкодженим – переможцем фізичного болю, страждань, а заодно й людської люті й жорстокості. Він пройшов свій хресний шлях до кінця, але Христа не зрікся, натомість залишився в історії людства під ім’ям Переможця. Перша Церква на честь святого Георгія була побудована в Грузії ще в 335 році царем Міріаном на місці поховання святої Ніни, а житіє святого було вперше перекладено грузинською мовою наприкінці X століття. З IX століття будівництво церков на честь Георгія стало масовим. За місцевими переказами, Георгій був родичем рівноапостольної Ніни, просвітительки Грузії. На державному прапорі Грузії також присутній Георгіївський Хрест. У Грузії існує ще одне свято Гіоргоба – весняне, яке відзначають 6 травня. Головні Георгіївські храми Грузії знаходяться в Сігнахі, в Гелатському монастирі та в сванському селі Латалі.

Ювілеї дня:

520 років від дня народження Клемана Маро (1496-1544), французького поета, представника раннього Відродження у Франції. Був членом гуманістичного гуртка при дворі королеви Маргарити Наваррської; служив у короля Франціска І. За зв’язки з протестантами (для яких перекладав псалми) зазнавав переслідувань; не раз тікав із Франції, сидів у в’язниці. Автор поеми «Пекло», сатиричних віршів «Жану Сер», «Брат Любен».

120 років від дня народження Віктора Степановича Косенка (1896-1938), українського композитора, піаніста, педагога. Після закінчення Петербурзької консерваторії викладав у музичному технікуму в Житомирі, з 1929 – у Київському музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка (з 1932 – професор) і Київській консерваторії. Автор близько 100 фортепіанних п’єс, романсів, пісень, хорів, обробок народних пісень, музики до фільмів.

75 років від дня народження Франко Неро (справж. – Франческо Спаранеро; 1941), італійського кіноактора. Знімався у фільмах: «Прощавай, Техас», «Слідство закінчено, забудьте», «Зізнання комісара поліції прокурору республіки», «Справа Маттеотті», «Міцний горішок 2», «Листи до Джульєтти». Став відомим актором у 1966 році, після виходу на екрани вестерну Серджіо Корбуччі «Джанго» у якому зіграв головну роль «холодного як лід і самотнього месника». Згадуючи ті часи, Франко Неро зауважує: «Мені довелося робити вибір. Я міг стати зіркою, заробляти чималі гроші, або міг грати нові, часом несподівані ролі, випробовуючи, таким чином, себе, свій талант. Я обрав другий варіант. І мені здається, що слушно вчинив, адже це зробило мою кінокар’єру більш цікавою і більш довгою». Одружений Франко Неро з відомою британською актрисою Ванессою Редгрейв.

Роковини смерті:

10 років з дня смерті Аніти О’Дей (1919-2006), відомої американської джазової співачки. Харукі Муракамі включив Аніту О’Дей до другої книги «Джазових портретів», зауваживши, що «…Унікальність Аніти в тому, що практично всі мелодії в її виконанні завжди були джазом. Її головний козир – не жіноча чарівність чи чуттєвість, не текстова медитація, а відкрита демонстрація простої й прямої джазової душі. Суха фразировка, що часом нагадує звук труби. Хрипкуватий вокал. Музичні інтервали, яким зовсім не хочеться співати дифірамби. Так чи інакше це – джаз. Я дуже люблю таку манеру виконання». Про себе Аніта О’Дей говорила наступне:  «Звісно, я не Лілі Понс і не Сара Воен… я добре знаю, що маю доволі обмежені вокальні дані… Тому мушу на повну потужність використовувати те, що маю...» І вона вправно використовувала весь наявний голосовий арсенал – недарма її порівнювали з Еллою Фіцджеральд і тою ж таки Сарою Воен. У неї була непроста доля – у 12 утекла з дому, в 17 вирішила стати співачкою. Не раз зазнавала сексуального насилля, її били. Досить рано в її житті з’явилися алкоголь та наркотики. Але якимсь дивом щоразу їй вдавалося «вислизати» з усіх небезпечних пасток долі – вона виступала разом з такими відомими музикантами як Луї Амстронг, Чарлі Паркер, Стен Кентон, Оскар Пітерсон, Телоніус Монк. На сцені вона була сама легкість, невимушеність і навіть вишуканість – і все завдяки дивовижній енергетиці та життєлюбству – недарма прожила 87 років. Пік її кар’єри припадає на кінець 50-х років. Про життя і творчість співачки йдеться у документальному фільмі «Аніта О’Дей: життя джазової співачки» (2007), що вийшов наступного року після її смерті. Свій останній альбом з промовистою назвою «Непорушний» вона видала у 2006 році.

5 років з дня смерті Фліппа Нуаре (1930-2006), французького актора театру і кіно. Знімався у фільмах: «Стара діва» (приз МКФ у Берліні, 1972), «Замах» (у радянському прокаті «Викрадення в Парижі»), «Суддя і вбивця», «Стара рушниця» («Сезар» за кращу чоловічу роль; 1976), «Життя і нічого більше» («Сезар» за кращу чоловічу роль; 1990), «Африканець», «Сім’я», «Кінотеатр «Парадіз» (премія BAFTA за кращу чоловічу роль; 1991). Кавалер ордена Почесного легіону (2005). Філіпп Нуаре народився в заможній родині – батько майбутнього актора очолював чималу будівельну компанію. Філіпп мав чудовий голос і з дитинства мріяв стати співаком (навіть устиг записати перший альбом у 1949 році), але екзамени до консерваторії він провалив, тому вирішив податися в актори. Спочатку він слухає лекції з драматичного мистецтва у провідних театральних діячів Франції, а невдовзі розпочинає акторську кар’єру в Національному театрі Бретані. Колеги помітили його непересічний акторський талант і вмовляли зосередитись на комедії. Після театру Бретані Нуаро працював у Національному народному театрі. Грав у п’єсах Корнеля, Бомарше, Шекспіра. У 1955 році дебютував у кіно. Відтоді й до кінця життя знявся у понад 70 фільмах. Акторське амплуа Нуаре поєднувало як «позитивних», так і «негативних» персонажів. Він з однаковою майстерністю перевтілювався у чоловіків з середнього класу, авантюристів та поліцейських. Його партнерками і партнерами на знімальному майданчику були такі зірки світового екрану як Катрін Деньов, Анні Жірардо, Ромі Шнайдер, Марчелло Мастроянні, Жан Маре, П’єр Рішар і Ален Делон.