Бабин Яр: пройти з квітами дорогою смерті...
Я добиралася до Бабиного Яру з Майдану Незалежності 16-м тролейбусом. Хотіла спочатку проїхатися тролейбусом, а потім пройти тією самою дорогою смерті, якою рівно 75 років тому пройшли десятки тисяч київських євреїв. Вийшла перед вулицею Дорогожицькою і немов побачила всіх їх, чоловіків, жінок, дітей, зовсім роздягнених, побитих, з вибитими зубами, котрі йдуть яром до власної смерті. Підійшла до одного з перших пам'ятників загиблим, тут служив панахиду за всіх убієнних православний священик. Поруч стояли люди. Спустилася до наступного яру (адже Бабин Яр – це безліч ярів, зараз зелених і доглянутих), прямуючи далі. І раптом почула поруч з собою чоловіче ридання. Це був літній єврей у кіпі, він, схоже, теж вирішив пройти пішки дорогою смерті до місця основних урочистостей. Англомовний ізраїльтянин. Помітивши мій погляд, вибачився:
- Вибачте, – сказав він, – це дуже важко.
Нас наздогнала ще одна група євреїв-іноземців в кіпах, вони теж йшли цією ж дорогою, йшли швидко зосереджено і скорботно. Вони всі добре знали цю місцевість, знали, куди йти, напевно, все вивчили за книгами, фільмами, а, може, і були тут не вперше.
75-річчя Бабиного Яру відзначалося так само серйозно і глибоко, як кілька років тому 75-а річниця Голодомору. Україна показала, що оплакує сто тисяч розстріляних на Сирці українських євреїв, українських ромів, українських військовополонених так само, як оплакувала чотири мільйони вбитих голодом українців.
Протягом кількох днів у Києві відбулися парламентські слухання, наукові конференції, були відкриті музейні експозиції, проведено презентації нових досліджень, були урочистості у Національній опері. Але сьогодні всі йшли до меморіального парку на концерт-реквієм.
У самому парку відкриті майданчики і два білих куполи утворили немов би відкритий концертне простір, але під таким ось світлим дахом. Уздовж алей парку розставлені ліхтарі, по боках – дві великі експозиції. Одна наша виставка – Інституту національної пам'яті – про історію Бабиного Яру і трагедію. Друга виставка німецького портретиста – величезні портрети євреїв, котрі вижили у концтаборах та гетто. Вони вели другою алеєю до пам'ятного знаку – менори. Я дійшла до менори і побачила третю експозицію – копії документів німецької адміністрації окупованого Києва. Перший про те, що за порушення комендантської години буде розстріл, другий про те, що всі сусіди повинні негайно повідомити, якщо в їх «будинку проживають НКВС або жиди». За приховування погрожували розстрілом.
А ще був стенд з дитячими іграшками з того ж концтабору. Поблизу менори один за іншим фотографувалися члени ізраїльської делегації. Почувши звуки музики з-під куполів, я повільно пішла алеєю. Побачивши віце-президента Всесвітнього єврейського конгресу Бориса Фуксмана, підійшла до нього.
– Борисе Леонідовичу, ми впоралися з тим, щоб вшанувати пам'ять євреїв? – запитала його.
– Безперечно, – відповів він, – все організовано на найвищому рівні.
– Ви бачите, що українці плачуть за євреїв?
– Так. Особливо вірю, що плачуть ті, хто тут сьогодні з нами.
Меморіальні дати та їх торжества зазвичай пожвавлюють події. Хтось знаходить у цьому навіть містику. Немовби зі старих музейних фотографій сходять люди й говорять-говорять. У всякому разі, так мені здавалося, коли я бувала у Музеї Києва на виставці Бабиного Яру. Читаючи розповіді-сповіді, ти можеш дізнатися приголомшливі історії, наприклад, про дитину, котра вижила після розстрілу. Дівчинку не став добивати німецький офіцер, а, закутавши у хустину, дозволив піти, коли вона вибралася з-під купи тіл і добралася до знайомої родини. Читаючи сповіді, ви можете почути голодне гарчання собак, які збиралися ввечері і роздирали небіжчиків. Ви можете відчути запах хлору, коли злочинці «утилізували» тіла багатьох тисяч жертв, аби знищити сліди. Ми у ці дні ще раз побачили історію божевільного насильства. Ми з перших вуст майже (з телеінтерв'ю, їх демонстрували у музеях) пізнавали історію праведництва (адже ті, хто переховував євреїв і дітей, іноді виживали, а іноді відправлялися до Освенціму). І, нарешті, на наших картинах на дуже близькому нам історичному та фізичному ландшафті ми створюємо власну історію, як зберігати пам'ять про терор та його жертви.
Звернула увагу, що з-під білих куполів вийшов директор Інституту національної пам'яті Володимир В'ятрович.
– Як ти оціниш урочистості? – питаю людини, відповідальної за історичну пам'ять.
– Все пройшло на високому рівні, і на інтелектуальному, і на організаційному. Українці показали, що антисемітизм їм чужий, і що вони вшановують жертв Голокосту.
– Вибач за незручне запитання. Я хочу нагадати про репліку президента Ізраїлю, котрий сказав, що серед учасників розстрілу були воїни ОУН. Скандалу не сталося, але нам було відверто неприємно. А якщо по-чесному, ти згоден визнати, що серед розстрільних команд були українці, можливо, націоналісти?
– Звичайно, серед поліцаїв могли бути українці й могли бути націоналісти, але говорити, що у військових злочинах брала вся організація ОУН – безпідставно. Це спроба покласти колективну відповідальність на всю організацію. Я проти такої ось колективної відповідальності. Тим більше, що члени ОУН були й серед жертв Бабиного Яру. Адже серед тих, хто розстрілював, були і радянські військовополонені, так вони користувалися шансом зберегти своє життя. Але ми ж не можемо покладати відповідальність на Радянську Армію. Мені здається, що огульні звинувачення заважають встановлювати істину. Я не проти вивчення імен тих, хто брав участь у розстрілах з боку місцевого населення, і оголошувати імена. Я за науковий підхід і за правду. А зараз ми поки думаємо, як у майбутньому меморіалі Бабин Яр (рішення про створення меморіалу було прийняте Президентом і оприлюднене того ж дня зранку. – Автор) об'єднати існуючі пам'ятники і зробити все комплексним та органічним.
Ми з Володимиром В'ятровичем пройшли під білий купол. Я подумала, що мені доводилося бувати на заходах з такою великою кількістю ВІП-гостей. Але вперше абсолютно кожен з цих гостей говорив так особисто, так людяно і так проникливо.
Президент України Петро Порошенко вставив до своєї промови розповідь про хлопчика, котрий, йдучи дорогою смерті, запитав маму: «Чому нас сюди ведуть, адже я тебе слухався, їв вранці кашу, чому ж мене вбивають?».
Президент Європейської Ради Дональд Туск сказав: «Наш щоденний обов'язок – кричати на весь голос і діяти – завжди, коли гинуть невинні люди, коли сильніший нападає на слабшого, коли діти стають мішенню бойових літаків та ракет».
Президент ФРН Йоахім Гаук згадав у своїй промові, що книга киянки Каті Петровської, написана німецькою мовою про свою прабабусю-єврейку з Аушвіца, стала бестселером у Німеччині: «Прабабуся Каті Петровської – одна з тих жертв, яких ми сьогодні тут оплакуємо. Розповідь її правнучки – це щось особливе, щось дорогоцінне. Через десятиліття після злочину, вона повертає жертві її обличчя, ім'я та образ». Президент Німеччини у своїй людяній промові показав, як глибоко він знає про ці події, повторив про почуття провини та відповідальності й про те, який це виклик – приймати власну історію.
Представник президента США, міністр торгівлі США Пенні Пріцкер розпочала промову з того, що Київ – місто, яке близьке їй з самого дня народження: «135 років тому моя сім'я жила на Подолі, біля Житнього ринку. Але за 60 років до трагедії Бабиного Яру моя родина втекла від погромів. Моя сім'я залишається з цією пам'яттю. Моєму прапрадіду було 10 років, коли він тікав з Києва». Вона розповідала, що і вона, і її дід читали Тору у пошуках відповіді на питання: чому сталася ця страшна трагедія. «Якщо ми ігноруємо крики інших людей, коли ми говоримо собі, що це нас не стосується – саме так відбуваються страшні речі. Нейтралітет допомагає злочинцю, а не жертві. Тиша допомагає... не тим, хто чинить опір».
Я знову вийшла з-під куполів. Побачила керівника ОУН Богдана Червака. Він тримав у руках єврейську шапочку – кіпу.
– Що це у вас, пане Богдане? – запитала я.
– Я взяв на пам'ять, як сувенір, – відповів він, – тут всім гостям дарують такий.
– Ви були незадоволені виступом президента Ізраїлю і його реплікою про ОУН. Конфлікт, по-вашому, вичерпано?
– Я прийшов вшанувати пам'ять жертв. Але сподіваюся, що тут у меморіалі буде і пам'ятник Олені Телізі (член підпілля ОУН, розстріляна у Бабиному Яру. – Автор), – сказав він.
Поруч стояв Олександр Дризь, один з продюсерів фільму про Бабин Яр, який ось-ось вийде на екрани. Він підключився до розмови:
– Ми під час підготовки до фільму опитали безліч свідків, – розповів Олександр. – Були серед учасників розстрілів і поліцаї, українці. Це така ж правда, як і те, що кияни та українці підгодовували єврейських дітей у концтаборі. Але колаборантів кияни видавали червоноармійцям відразу після визволення Києва, і тих одразу ж стратили.
Потім я розговорилася з ще одним гостем.
– Я член єврейської громади і приїхав з Одеси, – розповів мені одесит Сергій Левіков, – і скажу, що все пройшло на дуже високому рівні. Є покоління євреїв, які вже народилися тут і пов'язують себе з цією країною. Ми відчуваємо себе патріотами і вважаємо, що відкриті кордони не привід їхати з країни, і для нас подібні заходи дуже важливі. Ми відчуваємо себе українцями, але зберігаємо свою єврейську ідентичність.
Я вийшла з території парку. Перед ним на вулиці Теліги стояло безліч людей, вони теж прийшли вшанувати пам'ять загиблих, терпляче чекали, коли знімуть охорону, всі вони хотіли подивитися інсталяцію після закінчення урочистостей.
Я побачила Бориса Ґудзяка, одного з найбільш авторитетних єпископів Української греко-католицької церкви. Я підійшла привітатися.
– Зараз проходять різні заходи – наукові, культурні, молитовні, політичні, щоб ми зрозуміли і усвідомили, що тоді сталося, і скільки у нашій душі ран і травм минулого, – сказав єпископ. – Сьогодні ми йдемо, щоб зрозуміти – це наш спільний біль. Голодомор – наш. Голокост – наш. Якщо ми хочемо зрозуміти, чому так важко йдемо до демократії та правового суспільства, то саме тут, у таких місцях, як Бабин Яр знищувалася Богом дана гідність. Ми бачимо, як людину, котра відходить від Бога, опановує ненависть і до іншої людини, і до цілого народу. Це призводить до катастрофи. Єдиний спосіб вберегтися від такого падіння – дивитися лукавству в очі, просити Божої допомоги та зміцнюватися в рішучості не сотворити подібного зла. Це урок для кожного покоління і для кожного з нас. Слід шанувати, пам'ятати, вивчати Бабин Яр і триматися разом.
***
Україна отримала дуже багато меседжів цього вечора. В той чи інший спосіб важливі гості намагалися сказати, що вірять в нас, що розуміють, наскільки нелегко й важливо для будувати демократію. Мені здається, що кожен пасажир літака, який відбуватиме з ВІП-терміналу Борисполя з жалобних урочистостей до Тель-Авіва та Брюсселя, Вашингтона та Берліна, буде летіти у цілковитій впевненості, що Україна ніколи не забувала про Бабин Яр і зробила все, щоб гідно вшанувати жертв цієї трагедії.
Лана Самохвалова, Київ
Фото: Михайло Марків, Андрій Кравченко, Микола Лазаренко, Анастасія Сироткіна / Укрінформ.
