20 вересня. Пам’ятні дати

20.09.2016 08:00 641

Сьогодні виповнюється 25 років з дня смерті Зеновія Красівського, визначного українського громадського діяча, поета, борця за незалежність України 

Зеновій Михайлович Красівський (1929–1991) народився на Івано-Франківщині. Вся його родина належала до ОУН і УПА, за що згодом була репресована – вислана до Казахстану. Націоналістичних поглядів дотримувався і Зеновій Красівський, завжди підкреслюючи, що все, що ним рухає – це любов до батьківщини. І жодної ненависті – ні до кого. Навіть до найзапекліших ворогів. З 1964 року він був членом Українського національного фронту (УНФ; написав програмний документ «Тактика УНФ»), з кінця 70-х років брав активну участь у діяльності Української Гельсінської спілки. Останній Крайовий провідник ОУН (Організація українських націоналістів)  у підрадянській Україні. Автор збірки «Невольницькі плачі», яку написав у тюрмі. Як зауважив Євген Сверстюк: «Він був, за євангельським виразом, з останніх, що стають першими». Можливо, ім’я Зиновія Красівського не настільки відоме як імена інших українських дисидентів, борців з радянським режимом. Віддавши себе до остатку справі, він не залишив по собі мемуарів, не давав інтерв’ю. Людина віруюча, надзвичайно скромна, він зовсім не вважав власне життя подвигом. Служив самовіддано-смиренно, воліючи бути в тіні, залишатися «безіменним будівничим». За словами того ж Євгена Сверстюка, «він знав, що в страдницькій історії свого краю він – тільки краплина». Він пройшов усе, що належало пройти в СРСР кожному, хто обирав тернистий шлях свободи. Його стаж у тюрмах,  на засланні та психлікарнях складає майже 26 років. Як згадує однин із табірних друзів Зеновія Красівського, «від скупих оповідей про його досвід перебування в психлікарнях холола кров… Але вражало те, що він вийшов із того пекла з неушкодженою душею. Він взагалі вирізнявся цілісністю душі. Він – наче прикраса, вирізьблена з суцільного шматка золота». Останній період життя Зеновій Красівський присвятив самовідданому служінню й відновленню Української Греко-католицької церкви. І всюди – на засланні чи на волі – Зеновій Красівський був для інших прикладом нескореного духу. Це теж було однією з яскравих рис його характеру – надихати інших, більш слабших, до життя, активної дії, а ще – протидії – обставинам, часу, ворогам. Зеновія Красівського добре пам’ятають на батьківщині. Його ім’ям названо вулицю, йому збудовано величний пам’ятник, а на могилі громадського діяча завжди живі квіти. Надзвичайно цікавим є листування Зеновія Красівського з Айріс Акогоші – американською правозахисницею, представницею «Міжнародної амністії» (Amnesty International Local Group). Це листування – один із найзворушливіших документів доби радянських репресій. А ще, торік у Львові було видано книжку «Благословенні душі, що вміють випромінювати…» присвячену Зеновію Красівському та його дружині Олені Антонів, українській опозиційній діячці, правозахисниці. Як свідчить життя цих двох світлих особистостей – людська гідність, віра та любов – незнищенні. А за доби жорстоких випробувань вони сяють ще яскравіше.

Події дня:

70 років тому (1946) після закінчення Другої світової війни в Канні (Франція) відкрився Перший міжнародний кінофестиваль. Він був задуманий на противагу і як альтернатива Венеційському. У того була дещо сумнівна репутація – наприкінці 30-х років у Венеції відбувалося чимало скандальних історій, пов’язаних з прямим втручанням гітлерівської адміністрації на результати конкурсу. Французи замислилися над тим, аби самим влаштувати міжнародний кінофестиваль, з незалежним журі та якомога ширшим представництвом усіх країн. Було дві спроби організувати Каннський кінофестиваль: у 1939 і 1945 роках. І  лише в 1946, після закінчення війни, спроба виявилася вдалою. Відкривав кінофорум радянський документальний фільм «Берлін» Юлія Ройзмана. Загалом у конкурсній програмі Першого Каннського кінофестивалю брали участь 46 кінострічок. Всі вони були відзначені тією, чи іншою нагородою, але на сьогодні майже всі забуті. Найвідомішим є кінофільм Роберто Росселіні «Рим – відкрите місто» з геніальною Анною Маньяні – класика світового кінематографа, один із кращих фільмів ХХ століття, який дивляться й дивитимуться ще не одне десятиліття. На сьогодні в фестивальній кінематографічній ієрархії Каннський МКФ посідає, безумовно, перше місце і входить до золотої фестивальної трійці: Канн, Венеція і Берлін. Звісно, існують інші чудові кінофестивалі – в Локарно, Сан-Себастьяні, але якщо вас визнали в Канні, то в історію світового кінематографа ви вже увійшли. Щороку МКФ проводився у вересні, але з 1951 року французи перенесли головну кінематографічну подію року на травень. Головний приз Каннського МКФ «Золоту пальмову гілку» переможці отримують з 1955-го року – вона зображена на гербі Канн. Щорічний бюджет Каннського кінофестивалю – майже 20 мільйонів євро (для порівняння: загальний бюджет Київського кінофестивалю «Молодість» складає приблизно 800 тисяч доларів).

25 років тому (1991) Верховною Радою було прийнято постанову «Про створення Служби національної безпеки України». Цією ж постановою було ліквідовано Комітет державної безпеки УРСР. 25 березня 1992 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Службу безпеки України». Були прийняті інші закони, що регулюють діяльність СБУ, серед них: «Про контррозвідувальну діяльність», «Про боротьбу з тероризмом», «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю», «Про державну таємницю», «Про боротьбу з корупцією» та інші.

Ювілеї дня:

195 років від дня народження Кароля Мікулі (1821–1897), українського піаніста, композитора, музичного фольклориста. За походженням вірменин. Народився у Чернівцях. Музичну освіту здобув у Парижі, зокрема фортепіанну у Шопена. У 1848-1858 рр. виступав як піаніст у країнах Європи. Протягом трьох десятиліть очолював музичне життя Львова. Був директором музичної школи (з 1880 – консерваторії) Галицького музичного товариства, диригентом його оркестру та хорів. З 1887 року утримував власну школу, де навчалися, зокрема, Мечислав Солтис і Денис Січинський. Автор фортепіанних п’єс, творів для скрипки і кларнета, хорів, пісень; збірок польського, молдавського, українського музичного фольклору. Був редактором першого повного зібрання творів Шопена (1879).

155 років від дня народження Михайла Івановича Пачовського (1861–1933), українського письменника, педагога, композитора-аматора. Випускник Віденського університету. Учителював у Львові, Коломиї, Долині. Автор повісті «Вечорниці», фольклористичних досліджень «Дещо про руські билини і думи», статей про Шевченка, Котляревського, Шашкевича; пісень для мішаного хору.

105 років від дня народження Михайла Михайловича Божія (1911–1990), відомого українського живописця, заслуженого діяча мистецтв України. Працював в усіх жанрах живопису. Серед найвідоміших робіт – портрети: «Дівчина в синій хустці», «Медсестра» (завоювала бронзову медаль на Всесвітній виставці в Брюсселі 1955), картини «Новий час», «Апасіоната», «Думи мої, думи…», пейзажі, натюрморти.

100 років від дня народження Сіда Чапліна (1916-1986), англійського письменника. Автор романів «День сардини», «Наглядачі та піднаглядні». Відомий як знавець життя північних графств Англії. 

Роковини смерті:

145 років з дня смерті Тимка Падури (Падурра Томаш; 1801–1871), українського і польського поета, композитора. Закінчив Кременецький ліцей. Літературну творчість розпочав у 22 роки. Українські твори писав латинськими літерами. Підтримував зв’язки з декабристами, на пропозицію Муравйова-Апостола і Бестужева-Рюміна написав 1825 р. «бойову пісню» українською мовою «Рухавка (Пісня козацька)», в якій закликав до боротьби з царизмом. Серед відомих пісень – «Січовик», «Гей, я козак з України», «Гей, козаче, в добрий час». Окремі вірші сам поклав на музику, деякі поширювались із музикою Гжегожа Відорта та Кароля Ліпінського. Писав також польською мовою, що дає підстави зарахувати його до так званої «української школи» польської літератури. Його найпопулярніший твір польською мовою – пісня «Гей, соколи» (її мелодію, зокрема, використано в фільмі Єжи Гофмана «Вогнем і мечем»).

45 років з дня смерті Йоргоса Сеферіса (1900-1971), грецького поета, лауреата Нобелівської премії з літератури (1963) за «піднесені ліричні твори, викликані до життя глибоким сприйняттям світу давньогрецької літератури», дипломата. Автор ліричних збірок: «Поворот», «Книга дослідів», «Палубний журнал», «Дрозд».

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-