16 вересня. Пам’ятні дати

16.09.2016 08:00 623

Щороку в третю п’ятницю вересня в Україні відзначається День пам’яті українських журналістів

День встановлений у 2007 році з ініціативи Національної спілки журналістів України. Його мета – вшанування пам’яті всіх загиблих журналістів, тих, хто відійшов у вічність за останні десятиліття – був убитий, загинув за нез’ясованих обставин чи змушений був накласти на себе руки. Цього року День пам’яті українських журналістів співпадає з днем пам’яті засновника «Української правди» Георгія Гонгадзе, викраденого і вбитого 16 вересня 2000 року. Журналістський мартиролог був відкритий майже одразу зі здобуттям Україною незалежності – відтоді, за ці 25 років в Україні загинуло понад 70 журналістів. Серед них – люди, котрі дотримувалися різних політичних поглядів, бо мали на це цілковите право, адже вони були вільними громадянами і жили в демократичній країні. Але вони були вбиті саме за те, що їхні погляди не співпадали зі світосприйняттям убивць. Саме погляди, слова, тексти – це найбільше дратує й зачіпає, стає детонатором ненависті та нетерпимості. Вбиваючи журналіста, вбивці, передусім, гадають, що вбивають джерело власного слухового подразнення. Вони сподіваються, що ось, нарешті, встановиться велика тиша, або лунатиме лише те, що суголосне їхнім смакам: політичним, соціальним, моральним. Вони забувають, що світ не монохромний і безликий – він різний, так само, як різними є в ньому і люди; що терпимість і толерантність важать завжди незрівнянно більше ніж підла куля з-за рогу чи підкладена нишком вибухівка, бо потребують більшої мужності. Ці понад 70 журналістських смертей є яскравим свідченням того, що девальвує не тільки українська гривна, але й невпинно падає цінність людського життя, зокрема, життя журналіста. У більшості випадків злочини проти журналістів залишаються нерозкритими, у кращому випадку на лаві підсудних опиняються виконавці, а зовсім не замовники. Одні з цих справ є резонансними, гучними, вони весь час на слуху, прізвища вбитих журналістів добре відомі, інші – лише раз, у вигляді скупого повідомлення, з’являються в інформпросторі і зникають. День пам’яті українських журналістів – нагода згадати всіх.

Міжнародний день збереження озонового шару. У 1994 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 16 вересня Міжнародним днем збереження озонового шару, відзначаючи цим дату підписання – у 1987 році – Монреальського протоколу про речовини, які руйнують озоновий шар. Втрата озонового шару стратосфери, який захищає усе живе на землі від згубної дії ультрафіолетового випромінювання сонця, вважається однією з головних глобальних екологічних проблем, з якими світова спільнота ввійшла у нове тисячоліття. Подолання цієї проблеми можливе лише завдяки скоординованим діям усіх націй та верств суспільства на глобальному рівні. Усвідомлюючи це, уряди практично усіх країн світу приєдналися до Монреальського протоколу і, тим самим, взяли на себе зобов’язання із досягнення головної мети – згортання виробництва та використання озоноруйнівних речовин у різних секторах промисловості. Україна у 1985 році підписала, а в 1986 році ратифікувала Віденську конвенцію про охорону озонового шару. На основі Віденської конвенції 20 вересня 1988 року наша країна приєдналася до Монреальського протоколу по речовинах, що руйнують озоновий шар.

Події дня:

40 років тому (1976) в Єревані знаменитий пловець Шаварш Карапетян разом з братом Камо врятував життя 20 пасажирів з тролейбуса, що впав у воду. Про їхній подвиг стало відомо лише наприкінці 80-х років.

Цього дня у 2014 році Верховна Рада та Європейський парламент синхронно ратифікували Угоду про асоціацію між Україною та ЄС. Згодом українська Сторона передала до депозитарію ратифікаційні грамоти і завершила, таким чином, всі внутрішньодержавні процедури. Повністю Угода про асоціацію між Україною та ЄС набере чинності після її ратифікації усіма Сторонами. Наразі Угода ратифікована 27 державами. Єдиною країною, що ще не завершила процедуру ратифікації, є Нідерланди.

Ювілеї дня:

60 років від дня народження Анатолія Олексійовича Бєлоглазова (1956), українського спортсмена, заслуженого майстра спорту з вільної боротьби, олімпійського чемпіона (1980) у ваговій категорії 52 кг. Чемпіон світу (1977, 1978, 1982), Європи (1976).

60 років від дня народження Сергія Олексійовича Бєлоглазова (1956), українського спортсмена, заслуженого майстра спорту з вільної боротьби, олімпійського чемпіона (1980, 1988) у ваговій категорії 57 кг. Чемпіон світу (1981-1983, 1985-1987), Європи (1979, 1982, 1984, 1987, 1988). Брат-близнюк Анатолія Бєлоглазова.

60 років від дня народження Девіда Копперфільда (1956), всесвітньо відомого ілюзіоніста і гіпнотизера. Копперфільдом Девід став згодом, а спочатку він був Девідом Сетом Коткіним. Він з’явився на світ у невеличкому містечку Метачен штат Нью-Джерсі у єврейській родині. Мати – страховий агент, батько – власник крамниці готового одягу. Дід по батьковій лінії емігрував до США з Російської імперії – рятувався від чорносотенних погромів. Саме дідусь став головним натхненником Девіда у виборі професії. Якось він показав чотирирічному внукові простенький фокус, а той, на диво всім присутнім, повторив його. Взагалі, як стверджує офіційна біографія фокусника, Девід був унікальною дитиною: до 10 років він мало не на пам’ять знав усю Тору. Рідні гадали, що з нього буде мудрий рабин, але його потягнуло в магію. У 12 він став професійним ілюзіоністом і вступив до Американського співтовариства магів, а 16-річним вже сам навчав інших мистецтву магії в Нью-Йоркському університеті. Саме тоді він і взяв собі псевдонім Девід Копперфільд (за ім’ям відомого діккенсівського героя). Девід Копперфільд досить відома постать в американському шоубізнесі: він виступав у мюзиклі, вів популярні телепередачі, грав у кіно, але найпопулярнішими були його грандіозні магічні шоу – зникнення Статуї Свободи, переліт через Великий Каньйон, проходження через Великий Китайський мур, падіння з Ніагарського водоспаду, втеча з відомої своєю надійною охороною тюрми Алькатрас, подорож, а головне – повернення, з Бермудського трикутника.     

Роковини смерті:

280 років з дня смерті Габріеля Даніеля Фаренгейта (1686-1736), німецького фізика, винахідника термометрів. Виготовив спиртовий (1709) і ртутний (1714) термометри. Запропонував температурну шкалу, названу його ім’ям.

65 років з дня смерті Макара Кушніра (1890-1951), українського політичного діяча, журналіста, одного із засновників ОУН. Учасник Першого Конгресу Українських націоналістів у Відні. Жив і помер у Бельгії.

Сьогодні виповнюються 15-ті роковини з дня смерті Леоніда Михайловича Осики (1940-2001), українського кінорежисера і сценариста. Заслужений діяч мистецтв України (1988), народний артист України (1998). Поставив фільми: «Камінний хрест», «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Увійдіть, стражденні», «Етюди про Врубеля» та ін. Лауреат Державних премій України ім. Т.Г. Шевченка та О. Довженка. Народився Леонід Осика у Києві на Солом’янці. Старша сестра Леоніда Осики Ніна, згадувала: «Тоді була жахлива погода: величезні кучугури снігу майже в людський зріст, у яких доводилося прокладати тунелі. Жоден транспорт не ходив…» Потім було важке воєнне дитинство, коли мало не вмер у Фастові; окупований німцями Київ. Батько воював, мати важко працювала, а вони, малі діти, ходили вулицями й випрошували у німців якийсь харч. Інколи вони отримували цукерку чи шмат хліба. А інколи їм діставалися лише стусани та копняки. Після закінчення війни життя почалось налагоджуватись. Повернувся з фронту батько (хоч і важко контужений, зате живий!), в сім’ї Осик народилося ще двоє дітей. Старші діти влаштовували театральні вистави, на які запрошували сусідів. «Продавали квитки сусідам. Вони сідали на стільці й уважно нас слухали. Льоня робив декорації й був завжди не по-дитячому серйозний». До того ж хлопець гарно малював. Батьки думали, що Леонід стане художником, а він подався в Одесу, закінчив гримерний курс місцевого театрально-художнього училища, а згодом і режисерський факультет московського ВДІКу. Після того повернувся до Києва, почав працювати на кіностудії Олександра Довженка. У 27 років зняв «Камінний хрест» – сувору, витриману в аскетичних чорно-білих тонах метафізичну екранізацію двох новел Василя Стефаника – фільм, який цитують у кінопідручниках багатьох країн світу. Прикметно, що режисер за цю кінострічку, яку чи не одразу визнали шедевром, був відзначений Національною премією ім. Т. Шевченка аж через 30 років! За 28 років роботи в кіно Леонід Осика зняв 13 з половиною художніх фільмів. Більше не встиг: завадила не тільки криза українського кіно, але й важка хвороба, яка на довгі роки прикувала його до ліжка. Осики не стало у 2001 році, втім, у пам’яті друзів, колег він залишився назавжди живим. Згадує Іван Драч: «Дивовижна, добра, унікальна, славна, чиста людина Леонід Осика. Майстер високого рангу й високого польоту. Я навчався на сценарних курсах, коли до мене підійшов хлопець із книжкою Василя Стефаника «Вибране», перекладеною російською мовою. «Іване, скажи, це правда? І в оригіналі теж так звучить?» «Льоню, - відповів я, - коли ти прочитаєш оригінал, лише тоді зрозумієш геній Стефаника». Це був перший контакт, початок роботи над фільмом «Камінний хрест». Пам’ятаю, якось на зйомках фільму посеред ночі Осику будять: «Льоню, здається, починає телитися корова». І що ви думаєте? Льоня йде приймати теля. Спокійно, урівноважено, ніби все життя тільки цим і займався. Він дивовижний майстер до всього, за що брався, усе робив «від і до». 

Повна версія сайту
Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-