Осінь патріархів: п'ять головних церковних подій минулого літа
Цього літа я побувала на святковому прийомі у Києво-Печерській Лаврі. Дуже душевно. Але вперше на столі не було цукерок фірми «Рошен», які раніше постачалися як подарунок і іноді купувалися тут до кожного свята.
Побутова і не випадкова ілюстрація нинішніх стосунків влади і церкви. Ілюстрація, на задньому тлі якої – реальна статистика про відтік з УПЦ МП віруючих, котрі бажають отримати самостійну від Москви церкву. Топ-політики роблять або не роблять щось, коли впевнені, що їх підтримує громадська думка. А громадська думка на боці набуття церквою свободи від Московської ортодоксії.
І політики, і паства часто використовують заклик до створення Єдиної Помісної церкви. Під Єдиною Помісною церквою сьогодні розуміють не штучне об'єднання парафій під єдиним центром. Це поняття у світському, у політичному і, частково, у церковному побуті має декілька значень. Під цим розуміють, як мінімум, відхід УПЦ МП від ворожої риторики стосовно Київського патріархату та офіційний діалог вищого кліру УПЦ МП і УПЦ КП і неформальний діалог простого священства.
Достовірно знаю, що навіть спілкування в соцмережах священиків Моспатріархії з Київським патріархатом засуджується священноначалієм. Таким чином, діалог відсутній. Московські патрони працюють на це, блокуючи будь-які міжособистісні зв'язки православних християнських конфесій.
З українського боку примусу до діалогу не виходить. Занадто сильний патронат Москви над Київською митрополією МП, занадто прив'язане її керівництво до грошей Новинського. Змінюються форми протесту священноначалія УПЦ МП. Наприклад, вже не знайдеш у столиці, передмістях і по областях священиків, котрі відкрито проповідують «руський мір», а священику, котрий надів георгіївську стрічку, заборонене служіння. Символічним виглядає і прихід блаженнішого Онуфрія на парад. Але чи йде конфліктність з церковної політики МП?
1. Останні дні серпня відзначилися нападками проросійських медіа на Київський патріархат. Вони заявили про «загрозу» того, що УПЦ КП хоче служити в Андріївському храмі столиці (останні 15 років – кафедральний собор УАПЦ; правда, зараз він перебуває в ремонті). Чи існують подібні претензії в УПЦ КП? Існують. І вони обгрунтовані. У проекті «будівництво національної церкви» вони виглядають безумовними переможцями. П'ять тисяч парафій (які зуміла вибудувати УПЦ КП) проти п'ятисот реально діючих (УАПЦ) – аргумент.
До того ж, торішній діалог двох церков, який проходив під наглядом Константинопольського патріархату і був зірваний з вини УАПЦ, завдав невідшкодовних репутаційних втрат цій церкві. Що стосується Андріївської церкви, то там так і не створено живого і сильного приходу. На останньому святі Преображення Господнього на фото біля храму, де повинні були освячувати плоди фруктів, стояло всього шестеро парафіян. УАПЦ заявило, що буде збирати підписи для того, аби оренда храму була продовжена. Але боюся, що якщо підписи ці будуть перевірятися, то історія закінчиться пшиком.
Крім цього, УПЦ КП звинуватили у тому, що вона хоче одноосібно служити у заповіднику «Софія Київська». Нагадаємо, що в головному Софійському соборі богослужінь немає, але в одному з храмів заповідника служить Київський патріархат. Цікаво, що відразу два прокремлівських видання намагаються відвоювати для Московського патріархату право почергового служіння із Київському патріархатом у Софії. Але якщо УПЦ МП не хоче ділити з КП навіть сільський храм (вважаючи, що його ганьблять «розкольники»), то який сенс їй претендувати на почергове служіння у Софії?
2. У ті ж дні два екс-президенти України – Леонід Кравчук і Віктор Ющенко – побували у Константинополі.
Подробиці місії не розголошувалися, коротко повідомлялося, що Вселенський патріархат просили відкрити в Україні подвір'я, ніби як представництво. Припускаю, що це було продовженням діалогу про визнання Київського патріархату. Блискавичного, як розраховували чимало спостерігачів, визнання КП після Собору не сталося. Зате стався путч у Туреччині, озвучилась уявна прив'язка Святійшого Варфоломія до його фінансистів. У митрополії Моспатріархії при цьому розпускають чутки про те, що Путін чи то зустрівся, чи то хоче зустрітися зі Святішим Варфоломієм.
З іншого боку, дивно було б, якби б він цього не хотів. Приниження ідеї української незалежності, так само, як і першість України у церковному будівництві – одна з найболючіших тем кремлівського диктатора. Константинополь (згідно з повідомленням наших джерел) такі діалоги категорично заперечує. Якщо ж говорити про Святішого Варфоломія та його позицію – справа не у грошах (як зазвичай гадають), він – онкологічно хвора людина, чернець і керівник з великою гідністю. Він добре розуміє, що за визнанням КП відразу піде демарш і відхід від єдності РПЦ. Українське питання залишається важелем для шантажу Вселенського з боку Моспатріархії.
3. Важливою подією можна вважати Указ Президента про відзначення 500 років Реформації. Тим самим Порошенко робить шанобливий знак на адресу протестантів України, яких в державі, згідно з деякими даними, близько 30% і для величезної кількості людей ця дата – дійсно свято.
Припускаю, що Президент хотів показати МП, що часи панівної церкви минулися.
4. Варто відзначити, що влітку посилилися нападки церковних медіа на проукраїнського митрополита Олександра Драбинка. Справа в тому, що статті, які дискредитують митрополита, мають невелику відвідуваність, але окремі священики підносять їх пастві мало не як базові «партійні» документи.
А там, щоб ви знали, про Київський патріархат без лапок не згадують. А ще й саморобні експерти говорять, що ослаблення канонічної церкви – стратегія команди Президента.
Загалом, фінансисти МП продовжують працювати на посадах комісарів гібридної війни. Але працювати їм непросто, ось, наприклад, пана Новинського запрошували до Генпрокуратури на очну ставку з митрополитом Драбинком і заговорили про зняття з Новинського недоторканності. Не виключено, що слідом за окриками піде реальне покарання. А в разі втечі за кордон – арешт рахунків, через які, зокрема, фінансується УПЦ МП.
5. Позавчорашнє послання Президента України до Верховної Ради стосується початку осені. Але воно продовжує визначені влітку події. «Думаю, всім зрозуміло: ми не будемо байдуже спостерігати за втручанням іншої держави у церковні справи, за її спробами використовувати в своїх інтересах почуття частини українських православних», – так чітко в парламенті України ніхто не просив РПЦ забратися з країни.
Петро Порошенко подякував депутатам за «звернення Верховної Ради до Вселенського Патріарха Варфоломія як Предстоятеля нашої Церкви-матері про надання Томосу щодо автокефалії Православної Церкви в Україні. Такий крок був необхідний, виходячи з традиції, згідно з якою, для Вселенського Патріарха в таких питаннях важлива думка світської влади. Ми врахували цю традицію, і, сподіваюся, Його Святість нас почув. Прийняті до уваги і опитування громадської думки, які показують, що все більша кількість православних громадян України хочуть мати, – як це прийнято у більшості православних країн – єдину помісну автокефальну українську церкву». Таким чином, визнана і єдина церква – залишається у програмі глави держави.
У ці дні Фейсбук постійно нагадує мені про події дворічної давнини, головними з яких були сепаратистські прояви деяких священиків. Частина з них – заборонені у служінні. Деякі (не знаю, наскільки щиро) демонструють любов до країни. Один, до речі, найбільш гучний персонаж Київщини, переїхав до Росії і... пише мені листи. Він зовсім не схожий на щасливого емігранта.
Словом, можемо із задоволенням констатувати, що всередині УПЦ проходять зміни: утверджується розуміння, що нелояльність до рідної країни – це соромно. Та й держава стала дослухатися до думки суспільства і докладати зусиль. Сподіваємося, що вони дадуть плоди.
Лана Самохвалова, Київ
