Ольга Берга (Чухліб), активіст української діаспори у Латвії

Я - націоналістка кожного народу, до якого маю відношення

06.09.2016 09:00

Пані Ольга Берга (дівоче прізвище Чухліб) - один із найпомітніших активістів української громади Латвії. Вона тут попрацювала в багатьох організаціях, товариствах. А деякі з них створювала сама. На цей час пані Ольга керує Українським центром молоді та дітей Латвії. Але у неї така цікава біографія, що хочеться поговорити не тільки про сьогодення, а й про минулі часи. Адже Ольга, тоді ще Чухліб, в часи перебудови була біля витоків українського, та й взагалі громадського руху в Ризі, Латвії. Потім - одруження, діти. І лише останнім часом, коли діти почали зростати, вона повернулася до активної громадської діяльності.

ЗА ПЕРЕБУДОВИ З'ЯВИЛОСЯ БЕЗЛІЧ ЦІКАВИХ ЛЮДЕЙ

- Я і мої батьки - з України. Серед наших предків по маминій лінії «ще за царя» були агрономи, фахівці, що працюють в сільському господарстві. Татові предки - хлібороби. Моя старша сестра з чоловіком також агрономи. Лише ми з середньою сестрою відійшли від сімейної традиції, сестра лікар, а я інженер. Навчалась у Технологічному інституті м'ясної і молочної промисловості по спеціальності "інженер-механік холодильних установок". Це в Москві. До речі, зараз у цього мого інституту дуже кумедна назва - Університет прикладної біотехнології...

- А в Ригу, певно, потрапили за вишівським розподіленням?

- Так. Наприкінці 80-х років. У Ризі я працювала в проектному інституті Гіпросільбуд, у відділі в нас були одні латиші. Інститут знаходився на Домській площі, напроти входу в Домський собор... Тоді ж тут у Ризі якраз організовувалося товариство «Дніпро». Керувала ним чудова енергійна молода жінка, що приїхала з дитиною з Києва після Чорнобильської аварії. У Латвії вона вийшла заміж, потрапила в інтелігентну латиську сім'ю... Але після того, як товариство було організовано і запрацювало, зверху подивилися і сказали: як це так, якась 27-річна дівчина чимось керує. Непорядок. Після цього були вибори-перевибори. І в результаті керівні пости в цьому товаристві зайняли «правильні» за віком українці - якісь начальники, директори місцевих підприємств. Та колишні активісти пішли звідти і організували свій Український молодіжний клуб при райкомі комсомолу, здається, Жовтневого району Риги (тоді ще був такий).

- Тоді в країні було дуже активне громадське життя.

- Ми дружили з Народним фронтом Латвії (перебудовча організація, яка виступала за демократичні перетворення, - ред.). І не дружили з інтерфронтом (консервативна антиперебудовча організація, - ред.). Пізніше з різних чинників я пішла і з цього клубу. Чесно кажучи, більша частина пішла з нього зі мною. І з 1990 року ми організували інше українське товариство, яке називалось "Українська родина". До молоді приєднались люди різного віку, але об'єднувала всіх ідея - Незалежність України, Незалежність Латвії.

Організація тісно співпрацювала з Народним фронтом Латвії і з Народним Рухом України. В ті роки нашим штабом були майстерні театру Російської драми. Завідував майстернями чудовий чоловік, патріот, українець з великої літери, Іван Демченко. Він був родом з батьківщини Шевченка - з того самого села на Черкащині, де народився Шевченко (Моринці, - ред.). Його майстерня стала місцем наших зустрічей. Скільки свят там проведено, скільки репетицій. Поряд знаходився штаб Народного фронту, і ми мали всю інформацію з перших рук. Тут ми готували Вертеп, з яким виступали в Ризі й їздили "на гастролі" до Естонії.

- Перебудова та гласність взагалі висунули безліч цікавих людей.

- Так було і в нас. Ось, скажімо, поет Михайло Григорів з Києва. Керівництво спілки письменників України врятувало його від великих неприємностей. За Михайлом вже мали прийти з органів. Але буквально за день до того Іван Драч встиг з чиєюсь допомогою оформити Григоріва по програмі обміну студентами. То й він приїхав до нас у Ригу. Пішов працювати тут в якусь багатотиражку...

А ось Юрій Завгородній був досить великим керівником за місцевими мірками - здається, начальник Держбуду Латвії. Батько - українець, мама - латишка. Він же сам займався ще перекладом поезії.

Тоді ж ми всі брали участь у розповсюдженні перебудовчої газети Народного фронту «Атмода» (Відродження). Випускали і свою газету «Джерело». Пам'ятаю, перед якимись виборами В'ячеслав Чорновіл приїхав за цією газетою на своїх «Жигулях» із сином Тарасом. Він потім її використовував для агітації на виборах до Верховної Ради.

Я, до речі, і в першому з'їзді Руху брала участь. Тоді ж ми створювали першу греко-католицьку громаду в Латвії. У 1989 році підняли питання про відновлення автокефалії Української православної церкви. Зібрали підписи під петицією і пішли до Комітету у справах релігії (я вискочила з роботи в обідню перерву). Нас було троє: отець Богдан, пані Стефанія (в молодості була зв'язковою УПА) і я (в мої 24 роки). Прийшли. Нам сказали, щоб сідали. І заговорили з нами. Причому, всіх знали по іменах, хоча ми ще не представилися. Тільки тоді до мене дійшло, що нас усіх «пасли», що ми там, як то кажуть, «в анфас і в профіль». Мене потім всю трясло від урозуміння того.

БОРОТЬБА ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ БУЛА СХОЖА НА УКРАЇНСЬКІ МАЙДАНИ

- Можу і по собі сказати: досвід спілкування з КДБ був надзвичайно неприємним.

Просили у міністерства сільгосптехніку, щоб у разі штурму перекрити доступ у Старе місто

- Дещо пізніше я звернула увагу, що у нас тоді досить часто пропадали фотографії. Думаю, ті, хто «пасли», якимось чином їх забирали для своїх потреб...

У січні 1990 року в балтійських республіках було неспокійно. У Вільнюсі придушили людей танками. У нас теж будувалися барикади з кругляка. Вивернули всю бруківку, ставили на вулицях зварені з рейок «їжаки». У чомусь це було схоже на нинішні українські майдани. Тоді Народний фронт Латвії звернувся до Міністерства сільського господарства республіки з проханням пригнати до Риги сільськогосподарську техніку, щоб у разі штурму перекрити доступ у Старе місто, де був парламент, Рада міністрів.

Я входила до групи Народного фронту нашого інституту. У нас тоді було позмінне цілодобове чергування. Базувалися в актовому залі нашого інституту. Готували бутерброди, чай. Іноді чути було як стріляють. Дівчата, які переді мною чергували, потрапили під обстріл. А коли була атака, загинули люди - різних національностей. Ну, й літали гелікоптери, розкидали листівки на Домську площу. Ми записували звернення до військових українського походження не стріляти в мирних людей.

- Недавно виповнилося 25 років путчу. Напевно, кожен із нас пам'ятає, де він перебував у ті дні...

Коли виїжджали з Риги, бачили, як у місто прямували танки

- Я чудово пам'ятаю. Дивовижний був час. Інтернету, соціальних мереж і мобільних телефонів тоді ж не було, але всі якось знаходили одне одного. Я познайомилася з Володею Зваричем з Українського комітету католицької молоді. Ми повинні були їхати в першу паломницьку поїздку до Франції. Я зібралася, вранці 19 серпня мали їхати до Львова, де ми всі накопичувались. Але вранці по центральних телеканалах - «Лебедине озеро». А по місцевому телебаченню - латиська дикторка плаче. Каже, що нижній поверх у них вже захоплений ЗМОПом, який, певно, скоро увірветься до студії. І вона не знає, що з ними буде...

А у нас квитки до Львова, не знаємо, що робити - їхати, не їхати? Вирішили все ж таки їхати. Коли виїжджали з Риги, бачили, як у місто прямували танки. Всі пасажири просто вклякли на сидіннях. Увесь час путчу ми були у Львові. А коли він закінчився, все ж поїхали до Франції.

- Після того Латвія стала вільною.

- Так, але ми, і я особисто, відчули і деяке розчарування. Ми не чекали нагород на груди, але... Так, зараз я добре розумію, що право голосу не можна було давати всім підряд. Інакше в країні не відбулося б ніяких реформ. Але тоді було прикро.

До того ж, бували інші неприємні історії. Ось, наприклад, приїхав до Риги Макс ван дер Стул (1993-2001 рр. Верховний комісар у справах національних меншин Організації з безпеки і співробітництва в Європі, - ред.). Але на зустріч із ним покликали інтерфронтівців, які виступали проти незалежності, а про нас забули...

Однак ми все одно працювали. Співпрацювали з Республіканською партією України, спілкувалися з Левком Лук'яненком. У нас був осередок Республіканської партії, який я очолювала. Багато працювали з українськими організаціями Литви й Естонії. Займалися переведенням в Україну з Латвії радянських офіцерів українського походження. Але до середини 90-х я вже якось втомилася від громадської діяльності. Це ще наклалося й на те розчарування, що вже було. Ну так, хотіли незалежності. Ось вона є - що далі? Що робити? Кому ми потрібні? До того ж, я тоді вийшла заміж. Народила доньку, сина. І пішла в сімейне життя.

ЗІ СПІКЕРОМ ЛАТВІЙСЬКОГО ПАРЛАМЕНТУ МИ ОДНОПАРТІЙЦІ

- А як повернулися в суспільне життя?

- Це сталося в 2008 році. У нас в діаспорі тоді був такий діяч - Володимир Луговський, бізнесмен. В 2006 році він заснував Об'єднання українських товариств Латвії. Його помічниця вийшла на мене. Деякий час я приглядалась до всього, все таки майже 10 років не займалась активно діаспорою. Тоді й виникла у мене думка зайнятись молоддю.

- Чому саме так?

- Тому що вірила своїй інтуїції, відчувала, що це потрібно. До того ж, у мене підросли діти, і я робила це в першу чергу заради них. У нас зорганізувалася агітбригада, ми готували виступи... Але в 2010 році Луговський помер (йому було всього лише 51). Після його смерті в громаді почалися скандали, я в них участі не брала. Відійшла в сторону і створила свою організацію - Український центр молоді та дітей Латвії. Повторюся, я це почала робити в першу чергу для своїх дітей.

- Щоб вони знали українську мову, культуру?

Щороку збираємо групи в україномовний табір у Львові

- Так. Чоловік у мене латиш. Я взяла його прізвище, стала Ольгою Берга. Вивчила латиську мову. Уявіть собі, моя свекруха, працюючи начальником пошти, взагалі практично не знала російської мови. Не уявляю, як це їй вдавалося. Вона каже, колеги все підказували... Так ось, я хотіла долучити моїх дітей до українства.

- Чим займається ваш Український центр?

- Ми щороку збираємо групи в україномовний табір у Львові. Там багато дітей з нашої діаспори в різних країнах - Сербія, Румунія, Польща, Естонія, Росія... Ми вивчаємо мову, культуру. В нас, як і раніше, працює агітбригада. У 2011 році задумали провести міжнародний фестиваль української культури. З того часу він став регулярним. А з 2014 року - це Міжнародний фестиваль творчості української молоді «Балтійські зорі». До нас приїжджали молоді таланти з Естонії, Литви, Польщі, Швеції, Сербії, Словенії, України. Були справжні майстри з України. Виступати з ними на одній сцені - вже велика честь. І є до чого прагнути далі. В гостях в нас була спікер Латвійського парламенту Інара Мурнієце. Хоча, чесно кажучи, мені легше було її запросити, оскільки ми з нею однопартійці.

- Дуже цікаво. Ви перебуваєте в латвійській партії?

Націоналізм одного народу не має утискати націоналізму іншого

- Так. Вона називається «Все для Латвії». Вважається націоналістичною за ідеологією. Так, можу сказати, що я - націоналістка за поглядами. Причому націоналістка кожного народу, до якого маю відношення. Бо націоналізм одного народу не має утискати націоналізму іншого.

- Скільки голосів набрала ваша політична сила на останніх виборах?

- Моя партія об'єдналася в Національну асоціацію з Об'єднанням «Вітчизна і свобода / РННЛ (Рух за національну незалежність Латвії)». Наша Національна асоціація набрала 16,6%.

- А яка в цілому ситуація з українською діаспорою в Латвії?

З 19 українських організацій Латвії Україну підтримують 2-3. Решта перебувають під сильним впливом пропаганди РФ

- Скажу чесно - не дуже проста. Хоча за показниками все виглядає непогано. Є 45 тисяч українців. Існує 19 українських організацій.

- Скільки з них активно підтримують Україну?

- Дві-три. Решта перебувають під сильним впливом пропаганди сусідньої держави. Але, може бути, саме тому я з такою радістю працюю з молоддю. Зрозуміло ж, що це - наше майбутнє.

- Як ви в Ризі святкуєте День Незалежності України?

- 23 серпня йдемо в Посольство України на День прапора. А ввечері - на «Балтійський шлях». Ця акція відзначається в балтійських країнах з 1989 року, на 50 річницю Пакту Ріббентропа-Молотова. Тоді мешканці Литви, Латвії та Естонії вишикувалися в живий ланцюг, з'єднавши Таллінн, Ригу і Вільнюс. Тепер такого ланцюга нема, в нас у Ризі відзначається так - біля пам'ятника Свободі в цей день стоять латишка, литовка, естонка з національними прапорами. З 2014 року з ними стоїть і наша дівчина з українським прапором.

Олег Кудрін, Рита Болотська, Рига.