2 вересня. Пам’ятні дати

2 вересня. Пам’ятні дати

Укрінформ
Сьогодні 20-річчя святкує українська національна валюта – гривня

Уперше про необхідність запровадження власної грошової одиниці йшлося і в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, і в законі «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 року. Але шлях до введення національної валюти був непростим. Після схвалення Верховною Радою Української РСР 10 грудня 1991 року Акта проголошення незалежності України Президія Верховної Ради України прийняла Постанову «Про затвердження назви і характерних ознак грошової одиниці України», а 2 березня 1992 року – Постанову «Про розмінну монету України». Цими документами було визначено, що грошовою одиницею України є гривня, а її сотою частиною – копійка. Втім знадобилося ще 4 роки, аби мрію про українські гроші втілити в життя. Вже 25 серпня 1996 року Президентом України було видано Указ «Про грошову реформу в Україні», проте «днем народження» національної валюти стало 2 вересня, коли Національний банк увів її до обігу на всій території України. Грошова реформа в нашій державі проводилася від 2 до 16 вересня 1996 року. Обмін валюти здійснювався за курсом 100 тис. крб до 1 грн. Впродовж цих 15 днів у готівковому обігу одночасно вільно використовувалися як гривні, так і купоно-карбованці з поступовим вилученням останніх. Їх за цей період було вилучено з обігу майже 320 трлн. Протягом перших двох років курс гривні до інших національних валют різко не змінювався. Зокрема, до долара США він не перевищував 1,8 грн за 1 долар. Національна валюта пережила три різкі стрибки девальвації: у 1999 курс до долара встановився на рівні 5,3-5,4 грн, а під час світової економічної кризи 2008 року – на рівні близько 8,1 грн. Новий стрімкий обвал стався у 2014 році після революції Гідності та початку російської агресії. За 20 років існування валюти її дизайн тричі змінювався. Останнє оновлення дизайну української гривні сталося торік. Тоді змінили вигляд купюри у 100 гривень. Двічі до обігу вводили банкноти нового зразка. 22 серпня 2001 року, напередодні 10-ої річниці незалежності вперше вийшла банкнота номіналом 200 гривень з портретом Лесі Українки, а в 2006 році Нацбанк випустив банкноти номіналом 500 гривень із зображенням філософа Григорія Сковороди. Автором дизайну першої серії українських гривень став художник Василь Лопата. Грошова реформа в Україні стала надзвичайною подією для нашої держави, в результаті якої було створено один з невід’ємних атрибутів державності – національна валюта. Зарубіжні аналітики вітали здійснення грошової реформи, розглядаючи введення гривні як свідчення початку стабілізації української економіки. Сьогодні гривня, так само як і українська економіка, переживає свої не найкращі часи, продовжуючи падіння. Якщо в 1996 році 100 гривень були чималою сумою й дорівнювали 60 доларам, то на сьогодні 100 гривень не дорівнюють навіть і чотирьом. Єдина приємність – українська гривня продовжує залишатися у п’ятірці найкрасивіших валют світу.

День нотаріату. Відзначається в Україні згідно з Указом Президента № 21/2010 від 22 лютого 2010 р. щороку цього дня. Нотаріат існує не один десяток століть, а нотаріус – історично друга юридична професія після судді. Нотаріат України – це система органів і посадових осіб, на які покладено обов’язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом України «Про нотаріат» (прийнятий Верховною Радою України 2 вересня 1993 р., набув чинності з 1 січня 1994 р.), з метою надання їм юридичної вірогідності. Вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах або займаються приватною нотаріальною діяльністю.

Події дня:

395 років тому (2 вересня - 3 жовтня 1621) відбулася битва під Хотином, коли об’єднані сили Речі Посполитої та українського козацтва під проводом Петра Сагайдачного розгромили війська Османської імперії. Битва під Хотином (тепер місто в Чернівецькій обл.) стала завершальним етапом Хотинської війни 1620-1621 років – воєнного протистояння між султанської Туреччиною і Речею Посполитою. Війну власне розпочала Туреччина, зазіхаючи на польсько-українські землі. В Цецорській битві 1620 року вона завдала суттєвої поразки польській армії та загонові українських реєстрових козаків. Навесні 1621 року турецька армія (понад 150 тис. чол.) вирушила у похід. До неї приєдналася кримська орда (понад 60 тис. чол.) та загони молдаван. До речі, з 1375 року Хотин входив до складу Молдавського князівства, а з часом, коли Молдавія стала васалом Османської імперії, автоматично перейшов до турецьких володінь. Польське військо (майже 31 тисяча вояків) зупинилося під Хотином. На допомогу йому прибуло козацьке військо – понад 14 тисяч чоловік, у складі якого був і загін під проводом Петра Сагайдачного. Жорстокі бої під Хотином тривали майже місяць, але завдяки козакам поляки вистояли. Зазнавши поразки, османський султан Осман II був змушений припинити війну. Для Сагайдачного Хотинська битва стала останньою перемогою. Ранений в руку, він поїхав з побоїща до Києва, хворів, та й помер там навесні 1622 року. Поховали славетного гетьмана, переможця москалів і османців у  церкві на Подолі. За допомогу полякам козаки нічого не отримали. «Казав пан кожух дам, та слово його тепле» - польський король і шляхта нічого з обіцяного не виконали. Натомість козацтво було зведено до кількості 2 – 4 тисяч чоловік, а щодо переслідування православної церкви, на що нарікали українці, то король зауважив, що як дотепер «не було українській церкві кривди, так і далі не буде…»

350 років тому (2-5 вересня 1666) у центрі Великого Лондона сталась «Велика пожежа». Полум’я знищило всю центральну частину міста; згоріли собор Святого Павла, 87 церков, а також 13 тисяч житлових будинків.

71 рік тому (1945) в Токійській бухті на борту американського лінкора «Міссурі» було підписано Акт про беззастережну капітуляцію Японії, що ознаменувало завершення Другої світової війни – найкривавішої та наймасштабнішої війни в історії людства. Церемонія підписання акта тривала 20 хвилин. Від імені Радянського Союзу підпис поставив українець генерал Кузьма Миколайович Дерев’янко.

Ювілеї дня:

205 років від дня народження Івана Миколайовича Вагилевича (1811–1866), відомого українського фольклориста, письменника, етнографа і громадського діяча. Один із зачинателів нової української літератури в Галичині. Закінчив Львівську духовну семінарію. В 1833 р. разом з Маркіяном Шашкевичем і Яковом Головацьким утворив «Руську трійцю». Брав участь у підготовці альманаху «Русалка Дністровая» (1837), дебютував у ньому. Згодом потрапив під вплив польської ліберально-буржуазної інтелігенції й практично відійшов від демократичних ідеалів «трійці». Писав українською і польською мовами. До кращих його творів польською мовою належать «Думи» – поезії в прозі, побудовані на ремінісценціях із «Слова о полку Ігоревім». Вагилевич досліджував «Слово…», переклав його українською і польською мовами. Перекладав також з чеської. Редагував газету «Дневник руський». Через заборону газети не закінчив публікацію своїх «Заміток о руській літературі» – першої в Галичині спроби нарису історії української літератури. Написав «Граматику малоруського язика». Збирав матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського. Етнографічні дослідження Вагилевича переважно польськомовні. Незавершеною лишилась монографія про символіку в слов’янських народних піснях. Життя Івана Вагилевича пройшло у злигоднях, у переслідуваннях церквою та австрійським урядом. Останні роки був архівістом. На матеріалі біографії Вагилевича польський прозаїк Я. Захар’ясевич написав повість «Учений». Помер і похований у Львові.

160 років від дня народження Василя Лукича (справж. – Левицький Володимир Лукич; 1856-1938), українського культурно-громадського діяча, видавця, літературознавця, бібліографа. За фахом юрист. Працював нотарем у Болехові, Стрию, Станіславі (тепер Івано-Франківськ), з 1896 – у Винниках. Послідовно виступав за возз’єднання Галичини з Наддніпрянською Україною, боровся за єдину літературну мову на всіх українських землях. Видав разом з І. Франком альманах «Дністрянка», укладав і видавав календарі «Просвіти», в яких публікував і твори українських письменників, статті про їхнє життя й літературну діяльність. Видав альманахи «Ватра», «Квітка», «Рідний зільник», «Левада», «Рідна стріха». Упорядкував, редагував і видавав твори Т. Шевченка, С. Руданського, М. Старицького, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Кропивницького, Б. Грінченка. 1891-1897 рр. був редактором журналу «Зоря», до співробітництва в якому залучив, за словами Івана Франка, «майже всі видніші літературні сили з України й Галичини». Писав літературознавчі статті, виступав з етнографічними й історичними статтями. Одним з перших в українській бібліографії описував музичну літературу, запровадивши в оглядах друкованої продукції розділ «Музикалія».

125 років від дня народження Павла Петровича Филиповича (1891-1937), відомого українського поета, літературознавця, історика літератури. Народився на Київщині в сім’ї священика. Середню освіту здобув у знаменитій київській Колегії Павла Галагана. Вступив до Київського університету св. Володимира на юридичний, а згодом перевівся на історико-філологічний факультет. За дипломну роботу «Жизнь и творчество Е.А. Баратынского» був нагороджений золотою медаллю і залишений при університеті як професорський стипендіат (разом з Михайлом Драй-Хмарою). Від 1920 року до самого арешту працював професором у Київському університеті. У 1935 році був безпідставно репресований. Його справу було об’єднано зі справою М. Драй-Хмари, а згодом її приєднали до справи № 1377, по якій проходили «Микола Зеров і його група» (М. Зерова, П. Филиповича, А. Лебедя, М. Вороного, Б. Пилипенка і Л. Митькевича звинувачували у контрреволюційній терористичній діяльності). На початку червня 1936 р. Филипович разом із іншими учасниками «банди» був етапований на Соловки. Розстріляний у жовтні 1937 року.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-