Путч у кожного свій. А Україна у всіх - спільна
«Путч у кожного свій...»
Зараз ці слова потрібно розшифрувати. А після 1991 року (та до 1993-го) їх можна було взагалі не розжовувати. Вони були своєрідним паролем, сигналом, після якого кожен починав розказувати, де він був і що робив.
Того року я зі своїми університетськими (геофаковськими, чим окремо містечково пишаюся) друзями писав КВК для команди «Львівські гусари» (пізніше вона майже у повному складі переїде до Москви та стане командою Міноборони РФ «Ескадрон гусар»).
Для Поручика Ржевського (нині, слава богу, він не офіцер РФ, а шоумен та телесеріальний актор Валерій Закутський) писався спеціальний жарт: « - Поручик, а ви яку позицію займали у ніч з 19 на 22 серпня? - Пане полковнику, я вже не пам'ятаю. Краще запитайте про це у Наташі Ростової». Нині реприза здається такою собі і навіть, мабуть, підпадає під закони ерефовського «шаленого принтера» стосовно моральності. Але тоді вона "рвала залу", тому що дуже точно відображала реальність та питання, які зависли у повітрі.
ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ №3 В ТЕАТРІ ОПЕРИ ТА БАЛЕТУ
Треба ж було такому статися, що на понеділок 19 серпня 1991 року був запланований перший з каскаду концертів «Джентльменів Одеського університету» в нашому Театрі опери та балету. І , очевидно, саме на честь цієї події на всіх телеканалах країни (усіх двох або навіть усіх трьох) від самого ранку показували суцільний балет.
Нашій команді потрібно було вирішувати, що робити в країні працівників перших відділів, які раптово осмілили. Було, як кажуть, три варіанти. Перший - по-тихому скасувати всі п'ять концертів. Другий - виходити на сцену з таким виглядом, ніби ми граємо в «Лебединому озері», тобто того, що відбувається навколо нас, не помічаємо. Третій - «мужньо проявити свою громадянську позицію» (як цинічно говорили ми один одному, щоб збити пафос).
Обрали третій. Тому путч у нас вийшов досить веселий та бешкетний. Чийсь старенький, але надійний VEF за лаштунками постачав свіжі новини, вони ж - теми для жартів. Втім, зал й просто новинам радів не менше, ніж репризам. А двох авторів (на щастя, їх у нас було багато) відрядили для написання тексту про країну, раптово хворої на «доленосність».
По-справжньому тривожним був тільки перший концерт, тому що під час справжнього путчу заарештовують та ізолюють відразу. Не кажучи вже про те, що, як знає тепер кожен дитсадівець, путчі потрібно починати у п'ятницю ввечері, а не у понеділок вранці.
МАТІНКО БОЖА, УКРАЇНА ВІЛЬНА
І ось, пройшло п'ять концертів. А в суботу вранці «циганською поштою» прийшло повідомлення, що зранку 24 серпня буде зроблена якась важлива заява Верховної Ради. Багато включили українську «кнопку» ТБ (тоді - лише третю, після московсько-центрального, тобто горбачовського телебачення та московсько-російського, єльцинського, тобто зовсім вже революційного з молодими гарячими чесними новинарями Тетяною Мітковою та Дмитром Кисельовим). На українській «кнопці» показували зал Верховної Ради, в якому метушливо бігали депутати.
Люди далекоглядні та гуманітарно підковані відразу здогадалися, що це може означати. Громадяни менш підковані та політично короткозорі навіть і не здогадувалися: ну що ще може бути важливого, якщо путчисти ДКНС арештовані, Карякін висловив невдоволення Горбачову, який повернувся з Фороса, з питання поганого кадрового підбору, а Єльцин у всіх сенсах зліз з танка і приготувався до довгої відпустки.
А трансляція продовжувалася. Депутати, як і раніше, бігали по залу, шепталися та про щось наостанок домовлялися. І ось!..
Кравчук урочисто зачитав «Акт проголошення незалежності України». Минуло 25 років, але я прекрасно пам'ятаю перші слова: «Виходячи із смертельної небезпеки...». Це про путч та ДКНС. І практично дослівно пам'ятаю найголовніше: «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави - УКРАЇНИ».
Вибух мозку - Україна незалежна. Ось просто незалежна - і все. І ніхто їй тепер не указ. З нового тижня (і життя) російськомовна газета «Комсомольское знамя», (майбутня «КоЗа», майбутня «Незалежність») вийшла з такою фотографією на першій сторінці: білявий хлопчик у вишиванці з рукописним плакатом: «Матінко Божа, Україна вільна». І це не було спекуляцією на мімішній дитячий природності. Це був абсолютно адекватний настрій суспільства. В Україні стільки років було стільки мрій, йшло стільки суперечок і розмов про незалежність, про можливість або неможливість такої. Про пролиту колись кров, яка пішла не у пісок, звичайно, а у чорнозем, але волі все одно не принесла. І тут раптом незалежність стала реальністю - без усяких суперечок. І що найголовніше - без крові.
«ЩОСЬ НІХТО ПРОТИ НЕ БУВ»
У моїй родині ця новина викликала захват. Сім'я у нас українська. І всі завжди говорили українською, точніше - південним суржиком («Я ходю», «Я сидю», «Що він робе?»). Але такого розмаїття творчої імпровізаційної цілевказівки, як у нас, я не зустрічав ніде й ніколи, ні в одному словнику. Ось, наприклад: «о», «он», «он-о», «он-он-о», «он-до», «он-до-го», «он-де-го», «ондечки», «ось», «ось-о», «ось-ось-о», «ось-о-но», «ось-до», «ось-де», «ось-до-го», «ось-де-го», «осьдечки». Ну і так далі. Наївно, але для мене безмірна різноманітність, легкість, природність і нюанси значень цих слів-намистин, які ніби розсипаються по тарілках барабанної установки, були показниками безмежних, воістину джазових можливостей української мови...
Бабуся моя, яка ще у 20-х в Одесі застала українізацію, завжди говорила, що це нормально, коли у міських школах викладають українською. Тим більше, за її словами, тоді в 20-і «Щось ніхто проти не був». Щасливий я ще і тому, що моя мама все ж встигла застати Вільну Україну - вона померла у травні 1992-го...
Також з особливим задоволенням ходив я в ті дні до родичів дружини. Там був чудовий 90-річний дідусь родом з Полтавщини, який пам'ятав Громадянську війну та УНР. Набір його оповідань-спогадів був не дуже великим. Але кожного разу вони слухали з завмиранням серця - а раптом він згадає нову деталь... найяскравішою була історія про те, як йому вдалося уникнути розстрілу, до якого засудили юнака чи то червоні, чи то білі, чи то петлюрівці. Але при цьому про останніх, про УНР, він завжди говорив з ніжністю, «тому що свої».
І все ж, все ж...
Українці, затуркані довгими роками тупої влади Щербицького, тоді відчували якийсь комплекс перед істинно демократичною та прогресивною Москвою. Там, у Білокам'яній, була героїчна оборона Білого дому, там були великі людські жертви - три людини. Але ж кожна людина - Всесвіт. Усов, Комарь, Кричевський.
А тут що?..
Капітан команди КВН Джентльмени Одеського університету точно висловив тодішні настрої: «У Москві люди щось робили, чимось жертвували, ризикували собою. А тут, таке враження, що відсиділися по кущах, а потім з криками вилізли: «Ми вільні, ми вільні».
ПРО ВІТЧИЗНУ ПІД ОКОВИТУ
Приблизно у ті ж дні з нагоди свободи я пив горілку (а саме «Оковиту», хто пам'ятає, тоді оперативно з'явилася така марка) з художнім керівником нашої одеської команди одеської ж національності.
І він з природним віковим цинізмом, посиленим атеїзмом, сказав мені: «Незалежність! Незалежність! Що ти радієш? Кудрін, ти ж розумний чоловік. Ти не можеш не розуміти, що це змова комуністів, які мають у Раді більшість, з письменниками-патріотами». «Розумію», - відразу відповів я. «Ти ж розумієш, що вони так просто відділяться від Росії з реформатором Єльциним і будуть робити, що захочуть. І нічого доброго тут довго не буде».
Тут я трохи задумався, згадав переказ статті в якійсь польській газеті, чи то «Жолнеж вольношчи», чи то «Газета виборча». У ній говорилося, що в даний момент, влітку 1991 року, у Польщі та Україні приблизно однаковий економічний потенціал. Але у Польщі великі перспективи для реформування та розвитку, а Україна таких перспектив у найближчі 20-25 років не має. Тому що втрачені навички підприємницької ініціативи та господарювання, тому що немає соціального консенсусу, готовності до реформ та розуміння їхньої хворобливості. Але найголовніше - немає критично необхідної маси інтелекту, частково знищеного або "посадженого" у боротьбі з «буржуазним націоналізмом», але більшою мірою - вимитого, видавленого з України протягом задушливих десятиліть правління Щербицького.
Так не хотілося погоджуватися з «зарозумілістю» поляків, у яких і справді були і ініціативність, і консенсус, і збереглася акуратно законсервована за Ярузельского інтелектуальна еліта. Так, не хотілося погоджуватися, але на пряме запитання художнього керівника і з урахуванням польських резонів довелося погодитися: «Так, нічого доброго, ніяких реформ в Україні довго не буде».
«Так чого ж ти радієш?» - запитав художній керівник. «А я тому радію, Яне Альбертовичу, що буде Україна. Розумієте? Вона просто буде! Мені не потрібно буде носити жовто-синій значок з побоюванням, тому що хтось вважає його непристойним. Мені не потрібно буде доводити, що українська мова, українська культура, українська література існують. І це вже назавжди. Мине сто років, двісті, а Україна буде! І у майбутньому комусь важко буде уявити, що такої держави колись не було».
«Тобі потрібно так мало? - здивувався співрозмовник, - Ти готовий погодитися на «шароварщину». Адже все, про що ти говориш, як раз в неї і впишеться. Хіба це не принизливо - для освіченої людини - поклонятися «шароварщині»?». «Так, Яне Альбертовичу, уявіть собі, я готовий на першому етапі погодитися і на «шароварщину». Без неї не можна. Вона - фундамент. А далі до неї приросте все інше. І від реформ, зрештою, нікуди не сховатися. Вони і в Україні колись почнуться». «Але ж, з Єльциним реформи почалися б вже зараз. А так - чи доживемо ми до них? (Ян Альбертович, дійсно, на жаль, не дожив; а єльцинські реформи померли навіть раніше нього, - О.К.)». «Ні-ні-ні. Хвилиночку. Так не вийде! Ви мені пропонуєте ризикувати моєю реальною Україною заради якихось гіпотетичних реформ Єльцина. Я з цим не погоджуюся. Хай буде Україна. А реформи у ній розпочнуться. Але головне - Україна тепер є і точно буде. І я згоден почекати».
«УКРАЇНУ МИ СТВОРИЛИ, ТЕПЕР ТРЕБА СТВОРЮВАТИ УКРАЇНЦЯ»
Ось такою була суперечка у нас чверть століття тому. Зізнатися, тоді я навіть не зрозумів, що моя позиція, все, що я говорив під ту смачну, по молодості, горілку - це розшифровка фрази, яка була популярна тоді в колах інтелігенції: «Італію ми створили, тепер необхідно створити італійця». Слова ці приписували Гарібальді. Насправді їх сказав Камілло ді Кавур, прем'єр-міністр Сардинського королівства, який став першим прем'єр-міністром Італії. І зараз, через 150 років, деякі кажуть, що це завдання до кінця ще не вирішене. Ну, справді - що таке Італія? Дивна штучна держава, нашвидкуруч зшита з клаптиків різних імперій, королівств і папства. Як може існувати країна з такими регіональними відмінностями, з настільки різними діалектами мови, коли люди часто не розуміють один одного? Південь - один. Північ - інша. Центр - третій. Сардинія - четверта. А Сицилія - це взагалі...
Але нікому не приходить в голову кроїти Італію наново, і відтворювати на частині її території старі імперії. Так, як це Кремль спробував зробити з іншою країною, пояснюючи все абсолютно тими ж словами, дослівно: «Україна - дивна штучна держава, нашвидкуруч зшита з клаптиків різних імперій. Як може існувати країна з такими регіональними відмінностями...».
Чому так? Бо Італії 155 років, а Україні - лише 25. Але при цьому, після випробувань останніх двох років, вже можна твердо сказати: створена не тільки Україна, створений і українець. Не у простенькому, шароварному, вузько етнічному сенсі слова, а в нормальному європейському розумінні - є, створено і продовжує розвиватися, зміцнюватися самоусвідомлення українців як багатонаціональної української політичної нації, представникам якої просто смішно і принизливо читати кремлівські брєдні про «укрофашистів, які захопили владу в Києві».
НА ВСІ СТО!
В України сьогодні, в очікуванні свята, ювілею, - безліч проблем, складнощів, ризиків. Але вона - є. Вона не хоче заспокоюватися. І вона готова вчитися. Всьому, що повинно бути в нормальній сучасній країні - демократії, вмінню знаходити консенсус, поділу влади, різних її гілок. Після семи десятиліть радянської влади, посилених двома десятиліттями олігархічної, це дуже складно. Але іншого шляху немає.
Все інше - то болото. Те саме, з якого намагалася вирвати сусідню країну Болотна площа. Так, політичний процес в Україні не викликає великої радості. Але він залишає надію, він залишає шанси на успіх. Те, що відбувається нині в Росії залишає тільки почуття гіркоти. І страху за майбутнє дійсно великої країни. Доповнюючи Григорія Горіна, можна сказати: «Очевидно, в цьому є якась незрозуміла властивість природи: вино перетворюється на оцет, Мюнхгаузен - на Феофіла, Єльцин - на Путіна».
І в парі прогресисти-ретрогради через чверть століття ситуація дзеркально обернулася. Тепер вже Росія відгороджується від України... Ні, точніше - Кремль захищає Росію від України високим парканом неправди, ворожнечі, війни. (При цьому одночасно мріючи за звичкою поглинути її).
І ще про президентів. Сперечався я якось у Фейсбуці зі старим богемним знайомим, помірним путінцем. І раптом посеред розмови він пише: «До речі, що ти весь час нашого президента лаєш? Може, ти не помітив - я вашого не чіпаю». І ось тут я зло розреготався: «Ось! Ось саме у цьому між нами різниця. Ми свою владу не обожнюємо. У нас, якщо критикують президента, то це проблема президента, а не того, хто критикує - як у Росії».
З іншого боку, коли за кілька днів Президент України буде вітати з Днем незалежності, слухати його потрібно буде мовчки. І краще - стоячи. З повагою. Тому що у цей момент він представляє всю країну, яка його обрала. І якій виповниться 25.
І нам потрібно докласти багато зусиль, щоб вона скоріше виглядала на всі сто. А ще краще - на всі 155.
Олег Кудрін, Москва.
