24 липня. Пам’ятні дати

Перед тим як підняти синьо-жовтий прапор, його освятили у Софійському соборі та почесною ходою принесли до будівлі Київради, де зібрався багатотисячний мітинг. Певний час на муніципальному рівні столиця відзначала цей день, як День прапора. Проте, Київ не став першим містом України де було піднято наш прапор. Так, спочатку національний стяг з’явився над будівлями міськрад Стрия (Львівська обл.), Львова, Тернополя, Житомира. Лише через понад рік, 23 серпня 1991, групою народних депутатів синьо-жовтий український прапор внесено у сесійну залу Верховної Ради, а вже 4 вересня його урочисто підняли над будинком парламенту. Згодом постановами Верховної Ради від 18 вересня 1991 року «Про прапор України» і від 28 січня 1992 року «Про Державний прапор України» національному прапору фактично було надано статус офіційного прапора країни. Нині прапор, який було піднято над Київрадою у 1990 році, зберігається в Національному музеї історії України. На державному рівні День прапора наразі відзначається 23 серпня.

Під пером Нестора багатогранна особистість Ольги, дружини князя Ігоря, стає легендарною. За плетивом фактів важко відтворити історичну реальність. Літописні джерела не повідомляють ні про час народження княгині, ні про її походження, а сповіщають лише, що 903 року «привели Ігореві жону із Пскова, на ім’я Ольга». Найпоширенішою серед науковців є думка, що дитинство майбутньої княгині минуло в селі Вибути поблизу Пскова, де, певно, вона зустрілася зі своїм майбутнім чоловіком. Дослідники припускають, що побралися вони приблизно у 930 році. Ольга мала єдиного (за літописом) сина Святослава Ігоровича. Після смерті чоловіка стала регентшою при малолітньому Святославі. З діяльністю Ольги пов’язаний новий етап у розвитку давньоруської державності. Вона ліквідувала плем’я древлян (945), що виявило тенденції до самостійності, «установила» інші руські землі, упорядкувала та унормувала збирання данини й організувала по всій країні князівські погости та стоянки – місця зберігання зібраної данини, осередки судочинства і центральної влади. У зовнішній політиці Ольга проводила традиційну лінію попередників, скеровану на підтриманні дружніх стосунків із Візантією, але, на відміну від них, віддавала перевагу мирним засобам дипломатії. Науковці не дійшли одностайної думки щодо визначення часу візиту княгині до Константинополя (існують дві дати – 946 та 957 рік, дехто вважає, що Ольга була у Візантії двічі). Проте факт її перебування у візантійській столиці засвідчено у різних джерелах. Наслідком візиту княгині до Константинополя було поновлення русько-візантійськї угоди  (текст не зберігся). Із того часу руські військові контингенти постійно перебували на службі візантійського імператора. Під час відвідин Константинополя Ольга урочисто охрестилася в соборі св. Софії, прийнявши хрещення від імператора Константина VІІ Багрянородного і патріарха. Однак по поверненні до Києва Ольга не робила спроб запровадити християнство як державну релігію Русі. Неможливість християнізації Давньоруської держави пояснюється сильною язичницькою опозицією на чолі з її сином Святославом Ігоровичем, про що у фольклорно-узагальненому дусі оповідає «Повість временних літ». З 964 року, як вважають історики, повнота державної влади зосереджується в руках Святослава, який не поділяв християнських устремлінь своєї матері. Ольга померла у липні 969 року в Києві. Поховано її було за християнським звичаєм. «Її гробочок і досі видно», - писав літописець. Коли князь Володимир (онук Ольги) побудував Десятинну церкву, останки княгині було поховано у цій величній споруді. Давні перекази нарекли Ольгу хитрою, православна церква ще у домонгольські часи прилучила її до сонму святих (хоча офіційна канонізація навряд чи відбулася). Сучасні науковці називають її мудрою правителькою. Як би там не було, але епічні сюжети передають характерні риси реальної княгині Ольги: державницький розум, виваженість дій, послідовність у досягненні мети. Вже це багато в чому пояснює її тривале перебування при владі.

Ювілеї дня:

День народження Сімона Болівара (1783-1830), героя національно-визвольної боротьби за незалежність колоній у Південній Америці, національного героя Венесуели, Колумбії, Перу, Болівії та Еквадору. Дата широко відзначається в усіх державах Андського регіону.

160 років від дня народження Еміля Пікара (1856-1941), французького математика, члена Паризької АН, члена Французької академії, професора Паризького університету. Автор фундаментальних праць з теорії диференціальних та інтегральних рівнянь.

130 років від дня народження Дзюньїтіро Танідзакі (1886-1965), японського письменника. Один із найяскравіших і самобутніх письменників ХХ століття, інтелектуал, знавець західної літератури і японської класики. Його популярність і вплив у Японії можна порівняти хіба що зі скандальною славою британця Оскара Уайльда в Європі. Поділяючи думку свого кумира про те, що «істинною є тільки краса», Танідзакі очолив естетичний напрямок у японській літературі. «Всередині світу знаходиться абсолютна пустка. І якщо в цій пустці існує щось варте уваги або принаймні близьке до істини, то це краса», - стверджував письменник. Автор романів: «Любов дурня», «Історія Сюнкін», «Дрібний сніг», оповідань «Татуювання», «Диявол», есе «Похвала тіні». В Японії існує престижна літературна премія його імені. «Танідзакі вмів знаходити і шліфувати різноманітні японські і китайські слова, перетворювати їх у блискітки чуттєвої краси (або потворності) і наче перламутром інкрустувати ними свої твори. Його оповідання… від початку і до кінця пронизані ясним ритмом. І навіть зараз, коли мені трапляється нагода читати твори Танідзакі, я часто відчуваю наполовину фізіологічну насолоду від плавного, невичерпного ритму його фраз. У цьому відношенні Танідзакі залишається неперевершеним майстром». (Акутагава Рюноске)

95 років від дня народження Джузеппе Ді Стефано (1921-2008), італійського співака, одного з видатних тенорів другої половини ХХ століття, частого партнера по оперній сцені Марії Каллас.

85 років від дня народження Ерманно Ольмі (1931), італійського кінорежисера. Зняв понад 60 кіно- і телефільмів. Його часто зараховували до послідовників неореалізму, втім, сам Ольмі це заперечує. Працює переважно з непрофесійними акторами. Найвідомішими його роботами є «Дерево для черевиків» (1978, «Золота пальмова гілка» МКФ у Канні) та «Легенда про святого п’яницю» (1988, «Золотий лев» МКФ у Венеції).

Роковини смерті:

25 років з дня смерті Айзека (Ісака) Башевіса Зінгера (1904-1991), єврейського письменника (писав на ідиш) і драматурга, лауреата Нобелівської премії з літератури (1978). Виходець з Польщі, з 1935 року мешкав у США. Автор 30 книг, серед яких романи і повісті «Сатана в Гораї», «Сім’я Мушкат», «Маєток», «Штукар з Любліна», «Раб» та ін.