Нестор Махно на Старобільщині. Легенди, пересипані правдою

Нестор Махно на Старобільщині. Легенди, пересипані правдою

Укрінформ
Як Батько врятував Біловодськ, чому біловодчани козачок заміж не беруть, і де закопано золото Махна

Армія Нестора Махна (офіційно - Революційна повстанська армія України - РПАУ) була до такого ступеня маневровою, що визначити, яку вона контролювала територію у кожен конкретний період, практично неможливо. Читаєш про походи махновців - а там і Херсон, і Валуйки (нині Бєлгородська область РФ), і навіть такі "донські" міста, як Міллерово (Ростовська область РФ).

І ще одна складність. Махновщина будувалася, як сказали б сьогодні, за "мережевим" принципом: окремі загони РПАУ ("банди", як кваліфікували їх більшовики) могли оперувати далеко від основних сил. І "сили" ці в різний час то розсипалися, то об'єднувалися знову, приймаючи в свої ряди величезні маси селян - і знову ділилися на окремі "банди".

БІЛА ВОДА

Це я до того, що писати історію Махновщини неймовірно важко навіть професійному історику. Ще важче доводиться повітовому журналісту. Документи з архіву обласного СБУ почали вивозити вантажівками ще за часів Ющенка, а якщо там щось і залишилося - для українського дослідника, з відомої причини, воно недоступне. Проте є безліч місцевих легенд - і у мене є повне право спиратися на них - величезна перевага перед професіоналами. На Луганщині Нестор Іванович навіть у роки застою користувався чималою популярністю, тому і легенд про нього тут вистачає.

Перша (за хронологією) - про те, як Махно врятував Біловодськ. Її мені розповіла відома в наших краях правозахисниця і краєзнавець Віра Аннусова. Маю зауважити, легенда - це зовсім не пуста вигадка. Тим більше, якщо мова, як у даному випадку, йде про події не такі давні: Віра Андріївна ще застала свідків трагедії 1918 року в Біловодську не тільки живими, а й при здоровому глузді.

- В 1918 році, - розповіла Аннусова, - сюди приходять донські козаки і оголошують мобілізацію. А біловодчани - вони споконвіку "нитошники", коробейники тобто. Ось і донцям вони сказали: "Ми ні за червоних, ні білих". Тоді силою кожного десятого 19-річного юнака взяли і замкнули в підвалі будинку багатого купця Дугіна. Оголосили: "Якщо ви не запишетесь в армію добровільно - ми цих хлопців розстріляємо".

Люди не повірили - тоді у тих місцях подібне звірство ще було новиною. Але через тиждень заручників розстріляли в Крейдяному яру. Люди приходять вранці погодувати своїх дітей - і дізнаються, що їх уже немає на цьому світі. Біловодчани вирішили помститися. Підіслали до козаків спритних торговок (вони тут такі й зараз). Ті їх підпоїли, а коли старшина вже була п'яна, "нитошники" несподівано напали: з косами, з вилами, з ножами. Це було у грудні місяці. Вони зробили ополонку в Деркулі й сонних козаків, заткнувши їм роти онучами, пустили під лід - близько двох сотень людей. Послали гінця на коні в Чугинку (козача станиця нижче по Деркулу, - ред.) з посланням: "Ловіть своїх хлопців"...

Коли Краснов про все дізнався, він надіслав два загони сюди. Очевидці розповідали мені: заходять в будинок; якщо хлопчику 12 років (і більше) - відсікають голову. Близько тисячі людей були красновцями вбиті. Кажуть, викладали тут по дорозі убитих. Якщо знаходилися родичі - забирали, ховали по закону Божому; інших поховали у братській могилі. Хто врятував? Історики кажуть, що то був Воронезький полк Червоної армії (Перший Воронезький полк Всеросійської ЧК, - ред.). А люди кажуть, що батько Махно. У батька у Бараниківці був кум, і був кум у Старобільську. Це для нього теж був рідний край. За тисячу кілометрів дізнався, що така біда і стрілою прилетів сюди...

ТОПКА ДЛЯ ПОПА

Віра Андріївна каже, після того біловодчани не беруть за дружин козачок - і дочок своїх за козаків не віддають. А один історик розповів сумну історію біловодського попа, вже наших днів: піп необережно зізнався, що родом зі Станиці Луганської, і з того часу страждає від безгрошів'я: не несуть пожертви мстиві "нитошники"...

Чи були у Нестора Івановича куми у Старобільському повіті, сказати не можу, але назва Біловодськ у спогадах начштабу РПАУ Віктора Білаша зустрічається досить часто. До речі, про попів. У книзі Білаша "Дороги Нестора Махна" Батько якось не постає лицарем без страху і, що істотніше, без докору. Це цілком собі кровожерливий тип.

"Поїзд Махно стояв навпроти перону, і у паровоза стовпилися народ. Махно кричав:

- В топку його, чорта патлатого! Бач, паразит, роз'ївся!

Ми підійшли і побачили, як Щусь, Лютий і Ленетченко возилися на паровозі з надзвичайно товстим, бородатим дідом у чорному. Він стояв на колінах біля топки... Всі принишкли. Священик захищався, але дужі руки схопили його. Ось зникла у дверцятах голова, затряслися руки. Момент - зникли і ноги. Чорний дим повалив із труби, понесло гаром. Натовп, мовчки спльовуючи, відходив убік.

Виявилося, що на станції поп агітував повстанців припинити війну з німцями в ім'я бога та гуманності..."

Це - все той же 18-й рік, часи німецької окупації. Більшовики злиняли з України, а Батько не боявся відкрити військові дії проти військ кайзера. Напевно, з німцями у нього були свої особисті рахунки. Як там у Шевченка? - "Мудрий німець на Січі картопельку садить"? Гуляйполе - це ж практично Січ. Тому не дивний інший епізод у автора "Доріг", про розправу з німецькими колоністами:

"Я бачив, як їх кололи багнетами, били прикладами, як вони, падаючи, бігли від полотна в поле, як махновці наганяли і знову кололи..."

Приблизно так само, без суду, махновці "мочили" "білих" офіцерів. Загалом, справжня громадянська війна, не рівня тій, що відбувається сьогодні на Донбасі...

ЗОЛОТИЙ ЗАПАС

Найголовніша з легенд пов'язана з заритим десь в Старобільську - або в його околицях - "золотим запасом" бацьки. Легенди легендами, але всі мисливці за скарбами будують свої припущення на логічно залізобетонній основі: "У Старобільськ Махно в'їжджав з величезним обозом, а йшов без нічого - отже, військову скарбницю він закопав десь поблизу".

Перше, що спадає на думку шукачам, - це старобільські підземелля. Проблема лише в тому, що самі підземелля - міф. Одні гаряче доводять, що ніяких ходів прорити тут неможливо, бо місто побудоване в буквальному сенсі "на пісці" або, висловлюючись по-науковому, на піщаній лінзі. Інші з не меншою пристрастю запевняють, що особисто спускалися під землю і бачили тунелі, в яких "кінь з возом може розвернутися".

Смішно, що і ті, і інші, після досить тривалого спілкування, погоджуються: один хід точно був. З жіночого монастиря до однієї з місцевих винокурень. Навіщо монашкам потрібні були потайні відвідування такого специфічного підприємства, співрозмовники не пояснюють, лише іронічно посміхаються. Але навіть якщо такий хід та існував за часів Махна, навряд чи він ризикнув би в ньому ховати щось цінне. Надто жвавим мав бути двосторонній рух на цій... магістралі.

З професійних істориків на існуванні підземель наполягає Валерій Снєгірьов, але він все-таки луганчанин. Інші світила науки особливого інтересу до цієї непересічної особливості самого старого повітового (!) міста Луганщини якось не виявляли. І навіть голова Старобільської райдержадміністрації Анатолій Гарькавий, коли я приходив до нього зовсім не по казені потреби, нічого толком не розповів. Хоча й зізнався, що в дитинстві підземелля були предметом ігор багатьох його однолітків.

НА ШМАТКИ

Зате в місцевому краєзнавчому музеї (який, здається, вже здобув статус Луганського обласного), дозволили сфотографувати підвал, над яким стоїть будівля музею. За бажання це фото цілком можна видати за шуканий підземний хід. Тут же було висловлено припущення, що махновські скарби лежать в одному з таких підвалів. Цікаву версію вдалося почути в селі з нетутешньою назвою Караван-Солодкий від вчителя історії місцевої гімназії ("найменшої в Україні") Івана Хрипченка. Достовірності їй додає той факт, що онук головного героя свого часу викладав у Луганському педінституті.

Якщо коротко, голова караван-солодкого Комнезаму Трохим Прасолов запросив до себе в гості, як він подумав, кількох червоноармійців. Після невідомої кількості чарок зайшла мова про батька Махна, і Прасолов на запитання, що б він зробив з народним улюбленцем, заявив, як правовірний більшовик, що порубав би його на шматки. Тут-то і з'ясувалося, що гості були махновцями. Взяли вони комнезамовця під білі ручки, вивели у найближчий лісок і порубали на вищезазначені шматки. І тут Іван Іванович задався резонним питанням: що було робити махновцям на початку 1921-го в селі на північному сході від Старобільська, з якого Батько тільки що пішов у прямо протилежному напрямку?

- Мені ще бабуся казала: "Просто так Махно людей не кривдив, тим більше не вбивав". За що ж зарубали Прасолова? Я думаю, занадто багато він побачив. І ще. Якщо б у вас було кілька бочок (у нього вони були, мідні) - ви б їх у периметрі міста ховали? Ви б їх поховали в якомусь безлюдному місці, подалі від сторонніх очей. Де є якісь орієнтири і хутір з цікавою назвою - бо й сама місцевість змінюється. Вигин ріки, ліс, балка. Логічно?

Строго кажучи, версія має право на існування, але тут варто згадати те, про що я говорив на самому початку - про "мережевий" характер махновського руху. Не всі частини РПАУ пішли з Нестором Махном. Деякі залишилися; інші рушили на північ і північний схід. Наприклад, Артем Пархоменко зі своїми бійцями рушив у Воронезьку область, а потім воював разом з Олександром Антоновим у тамбовських лісах. Артем - рідний брат Олександра Яковлевеча, легендарного (знову це слово!) червоного начдива і уродженця села Макарів Яр - тепер село Пархоменко Краснодонського району.

Олександр один час дружив з Нестором, а потім "брав участь у придушенні махновщини". І прийняв смерть від руки батька досить далеко від рідних місць - на Черкащині. Народний отаман просто обхитрив зарозумілого червоного командира, підловивши свого переслідувача неподалік від села Бузівка (тепер - Жашківський район на Черкащині) 3 січня 1921 року. Про що говорили Махно, який пересувався на милицях і ще не долікувався,і поранений під час цього бою Пархоменко - невідомо, але в кінці розмови батька вийняв шаблю і... Потім чутка запевняла, що Пархоменка так і поховали поруч з будівлею робітничо-селянської міліції в Луганську, до створення якої в 1917-му він доклав руку. За іншою легендою, голову забрала дружина, а коли прийшов її час, заповіла покласти її разом з нею в могилу.

НАЙКОРОТША ІСТОРІЯ СТАРОБІЛЬСЬКОГО БАНДИТИЗМУ

Але ми не про Пархоменка, а про Махна. Точніше, про долю його воїнства. Валерій Снєгірьов якось знайшов у архіві щось на кшталт збірки спогадів ветеранів Громадянської війни, підготовленої, очевидно, до 10-річчя Жовтневого перевороту.

"По всіх дорогах небезпечно було ні йти, ні їхати, так як на кожному перехрестку можна було зустрітися з бандою. Банди жорстоко розправлялися з комуністами і радянськими робітниками, якщо вони потрапляли до їх рук. Цей період був затяжним, майже на півтора року: від червня 1920 по 1922 рік. Доведеться зупинитися лише на головних моментах життя Старобільщини за цей час", - йдеться у вступі до документа.

Тут цікаві дані за 1921-22 роки. Хоча Махно до того часу давно пішов з повіту, автори спогадів весь час пов'язують прізвища отаманів з ім'ям лідера руху:

"Старобільською округою гуляло багато місцевих банд. З них більш чи менш значними були: Каменюки, яка оперувала на Старобільщині з серпня 1920 року по грудень 1921 року, були моменти, коли Каменюка об'єднував всі дрібні банди і його "орава" сягала більш як 1000 чоловіків (так було в червні місяці 1921 року); Терезова банда досягала 60-70 чоловіків; Саєнко 100-150... Місцеві банди тримали зв'язок з головною бандою Нестора Махна, отримували від нього вказівки, листівки і різні заклики, які поширювалися серед населення".

Так, до речі, одним з великих воєначальників РПАУ значився такий собі Каменєв, який, за словами Білаша, відмовився йти зі Старобільщини. Автор не називає його імені, а у виносці зазначено, що його кличка - Каменюка. Батрак з Луганського району. Загін Каменюки був настільки потужним, що ще в 1921-му він неодноразово захоплював повітовий центр, не кажучи вже про окремі волості. Але рух як такий, видихався: "Амністія, нова економічна політика - заміна продрозкладки продподатком - вирвали грунт у есерів та махновців для їхньої контрреволюційної роботи. Після нової економічної політики бандитизм на селі поволі затих".

Українські селяни відмовилися від боротьби, і вже через вісім років у них не знайшлося ні сил, ні вождів для організованої відсічі т. н. "колективізації". Але це вже інша історія.

Михайло Бублик, Сєвєродонецьк.

Приєднуйтесь до наших каналів Telegram, Instagram та YouTube.

Розширений пошукПриховати розширений пошук
За період:
-